На одному з мітингів на Майдані Незалежності Віктор Ющенко сказав приблизно таке: «Хай простить мене Бог, але сьогодні доля України вирішується у Києві, а не у Львові». Бог, без сумніву, пробачив Віктора Андрійовича. Мало того, його легко пробачив і Львів. Сьогодні П’ємонтом України стала українська столиця, і це, схоже, тішить львів’ян навіть більше, ніж їхні власні історичні ролі. Епіцентр творення національної історії перемістився туди, звідки й починався, і це дає відчуття завершеності. Київ повернув собі фельдмаршальські погони, на які має історичне право. Цими днями, однак, він повернув собі ще й моральне на них право, і справжній трепет пішов по тілу регіональних бойових генералів: Україна нарешті має свого природного головнокомандувача…
Щоб зрозуміти Львів (і Галичину загалом) до початку помаранчевої революції, слід зіставити його очікування та реальність. Повставши наприкінці 80-х і запліднивши всю Україну духом національного визволення, Галичина очікувала негайного чуда — народження монолітного національно свідомого дитятка не більш як за місяць. Не сталося. Як і кожен ембріон, незалежна Україна почала проходити різні фази розвитку, які вселяли в Галичину щораз більший неспокій. Але коли національний ембріон почав набувати обрисів потворного кучмівсько-медведчуківського гомункулуса, в серця галичан уселився справжній жах. Частина людей, як це буває завжди, упокорилась — ентузіазм оксамитової революції 90-х років видався їм запаленням утопічного ідеалізму, наперед приреченого на поразку. Іншими словами — тримайся влади і матимеш успіх. Саме з цієї категорії вийшли численні галицькі пристосованці, чи не найодіознішим із яких є Василь Базів.
Інша частина галичан, яка найгостріше відчула той жах, почала відчайдушно шукати порятунку. Втрачаючи віру в можливість цивілізувати безлику корумповану масу добровільних рабів, ці галичани почали схилятися до автономізму. Лише утвердження регіональної ідентичності, здавалося, може оберегти їх від остаточної та переможної совковизації. Галицькі душі огорнув дух поразки та зречення своєї одвічної місії щодо Великої України. За своєю масштабністю цей феномен можна порівняти хіба що зі знеохоченням української діаспори щодо України взагалі (включно з Галичиною) і з втратою діаспорою її дотеперішнього місійного ентузіазму.
На різних фазах помаранчевого піднесення проявилась особлива форма галицького зрадництва — Тарас Чорновіл, Лариса Скорик, Ганна Стеців. Особливість цього зрадництва полягає в тому, що воно — натхненне. Навіть у пана Кисельова не раз паралізувало дихання, коли рутинні медведчуківські заготовки озвучувалися цими людьми з усім жаром галицької пристрасності. Не буду лукавити: ці зради таки травмували душі галичан. Звичайно, домінанта галицьких почувань не зазнала змін, більшість людей і далі трималися свого. Але на серце ліг важкий тягар.
У цей час головним енергетичним каналом, з якого галичани черпали надію, став «5 канал». Можна знайти цілу низку епітетів, які передаватимуть справжнє значення цього джерела новин для всієї помаранчевої України: вікно у правду, киснева подушка, пуповина, що з’єднувала зародок загальноукраїнської революції з материнським організмом Києва. У тій лавині листів, які галичани спрямували до журналістського колективу П’ятого, міститься лише частка тієї величезної вдячності, яку вони відчували. П’ятий канал запалив головні вогні революції — вогні правди, любові, мужності, жертовності й солідарності.
Тоді настала пора «Пори!», «Чистої України» та інших споріднених студентських рухів. Вони перші почали масово лупати скелю угодовства одних та обачності інших. У тілі Львова запрацював енергетичний нерв громадянської непокори. Спершу студентські страйки в Галичині почалися у Львові, і це зрозуміло: Львів посідає критичну масу студентства. Крім того, у Львові захисну парасольку над студентами розкрили більшість ректорів навчальних закладів — притому парасолька ректора ЛНУ ім. Івана Франка Івана Вакарчука була в той момент найголовнішою. І достатньо було кількох днів, щоб хвиля студентської непокори огорнула всю Галичину.
На тому етапі пробудження Галичини можна було відзначити головну його відмінність від періоду оксамитової революції кінця 80-х: у Львові не було виразного політичного лідера калібру Вячеслава Чорновола. Головним організатором протесту були… абсурдні дії підконтрольних уряду службовців. Здавалося, над усім Львовом (як і над усією Україною) нависав руйнівний геній Медведчука — третього Віктора, який у своєму невидимому бункері ласолюбно прислухався до дрижання витканої ним гігантської павутини. Слід віддати належне: він таки блискуче знає джерела людських немочей, пожадливості й страху. Головна його хиба, що стала рятівною для України, — це його зневага до людини. Вона зачепила найпотаємніші святині людських душ, де й міститься їхня подоба Божа. З цього й почалася дія Святого Духа — очищення душ від усякої скверни.
А тоді настав дивовижний час помаранчевої революції на Майдані Незалежності. Київ остаточно повернув Галичині віру, надію і любов. Київ повернув Галичині її одвічну мрію. Саме цими почуттями світилися обличчя людей на майданах галицьких маніфестацій. У ці дні Львів не перестав бути символом, і його генеральські погони ніхто не ставить під сумнів. Проте не Львів запалює сьогодні інші галицькі міста і села, а Київ. Саме звідти йде енергетичний струм, що електризує їх. Те, що Львів і вся Галичина все-таки піднялися, може здивувати лише тих, хто у дореволюційному відчаї хибно побачив позицію. Натомість головний патріотичний нерв Галичини ніколи не переставав битися. Цього місяця Київ просто змінив форму резонансного поля — і головна нота Галичини зазвучала знову. До Києва і на схід України знову, як і в час боротьби за незалежність, натхненно ринули автобуси з галицькими ентузіастами — спостерігачами, журналістами, демонстрантами. Обставини інші, але місія одна і та сама: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо»…
Львів не є сьогодні лідером, і це тут загалом сприймають без особливих комплексів. Для столиці Галичини сьогодні важливо не стільки ревниво претендувати на майку лідера, скільки зайняти свою нішу в загальноукраїнському розподілі революційних ролей. Одним із можливих елементів такої (якщо дозволите) спеціалізації є, як на мене, релігійний вимір цьогорічного помаранчевого вибуху. Він був присутній уже від самого початку революційного піднесення, і міра його впливу якийсь час навіть бентежила київських журналістів. Пригадуєте стривожені повідомлення, що в день виборів Галичина виявляє пасивність? А Галичина у цей час молилась — у храмах і каплицях, біля могил своїх духовних провідників, удома разом зі своїми маленькими дітьми. У мене немає раціональних доказів, що ця молитва є особливим і вагомим внеском Галичини. Я просто вірю в те, що вона значною мірою оберігає сьогодні всіх, хто в Україні духовно зодягнувся в помаранчевого Христа.
Сьогодні всі погляди спрямовані у природному для галичан напрямі — до золотоверхого Києва, в який повертається дух істини, творчої свободи та любові. Та особлива світла атмосфера, що витає цими днями над Майданом Незалежності, є дитям любові між свободою і добротолюбієм. Те, що кільканадцять років тому сіяла Галичина, сходить сьогодні у Києві. Дух преображеного Києва, зодягнувшись у центральноукраїнські шати, не став від цього чужим Галичині. Він є духовною матрицею, довкола якої формується плоть нової, багатої у своєму розмаїтті та єдиної України.