Ющенко: Куди іти? Просто підеш — Росія полонить, ліворуч — західноєвропейці, праворуч — сателітом американців станеш...
Хорошковський: Іди геть!
За мотивами публікацій Валерія Хорошковського
Ющенко
Критикуючи уряд, можна одночасно демонструвати знання, поширювати власні принципи, агітувати прихильників... Напередодні голосування в парламенті за чергову програму уряду такі публікації можуть і прочитати... Щоправда, можна нарватись і на відповідь, але цілком зрозуміло, що то будуть «статті на замовлення», бо сам прем’єр у цей час у цейтноті.
Насамперед людей цікавить особистісний — «людський» фактор. Сплинуть роки, й дослідники визначатимуть погляди Віктора Ющенка за публікаціями тих, хто його добре знав. Наразі кожний журналіст знає, що уподобання прем’єра за його власними висловами годі визначати. Можна позбирати публічні висловлювання прем’єра за багато років, ретельно вивчити їх хоч за допомогою олівця, хоч за допомогою комп’ютера, і лише згаяти час. Адже факт, що ми маємо прем’єра, котрий не ідентифікується ні як лівий, ні як правий політик, і всі це добре знають. Як назвати цей феномен: прагматизмом, лівоцентризмом чи ще як — справа критиків. Суттєве одне: нікому така Ющенкова невалентність у категоріях «правий—лівий» досі не заважала. Не бажав Віктор Ющенко бути прем’єром, і зараз не бажає бути кандидатом у президенти. Ці його мотиви так само є загадкою і проблемою для його прихильників.
Отакий, коли абстрагуватися від багатьох істотних політичних обставин, загальний контекст публікації Валерія Хорошковського в тижневику «Дзеркало тижня» під назвою «Лібералізм це більше, ніж вільна економіка». Критика уряду з правого боку, повинна нібито стати доказом, що прем’єр не є правим політиком.
Валерій Хорошковський повинен добре знати Віктора Ющенка принаймні тому, що обидва були членами спостережної ради «Ощадбанку». Прем’єр повинен бути вдячним Валерію Хорошковському за критику з правого боку особливо напередодні квітня, бо це, можливо, справить враження на котрогось із лівих депутатів. Тим паче, що Хорошковський критикує одночасно і плани створення коаліційного уряду, ініційовані соціал-демократами Віктора Медведчука. Але через «людський фактор» ситуація може перетворитися на «делікатну» чи «форс-мажор» раніше, ніж вона стане політичною. Адже не тільки Валерій Хорошковський добре знає прем’єра, а й той у свою чергу добре знає, хто такий
Хорошковський
У попередній своїй статті у тижневику «Дзеркало тижня» Хорошковський, наприклад, закидав урядові, що він потай від громадськості узгоджував з німецькою групою радників план поточного року, хоча насправді німецькі фахівці публічно презентували свою власну оцінку роботи уряду протягом року. Презентована ними колективна праця має й відповідну назву «Перші 365 днів: конструктивний погляд на хід економічних реформ в Україні в 2000 році». Хорошковський тим часом у статті «В очікуванні реальних дій» категорично заявив: «На жаль, як я і передбачав (Хорошковський. — Авт.), нова програма українського уряду, що її розробляли у закритому напівсекретному варіанті, не викликала позитивних відгуків. Довго розроблювана програма була представлена не вищому законодавчому органу влади, до співробітництва і взаємної відповідальності з яким закликав уряд, а іноземним спеціалістам і представникам міжнародних фінансових організацій (тут і далі підкреслення моє. — Авт.). Отже уряд продемонстрував, що думка міжнародних фінансових організацій для нього важливіша й вагоміша, ніж думка національних політичних сил і свого народу».
Стаття «Лібералізм це більше, ніж вільна економіка», яку недавно опублікував тижневик, є політичною декларацією та підказкою. Хорошковський пропонує створити у складі адміністрації Президента України «реформаторське ядро», яке ініціюватиме ліберальні перетворення й генеруватиме ідеї для уряду. На сьогодні, за словами Валерія Хорошковського, «адміністрація (Президента. — Авт.) втратила ініціативу й не може претендувати на мобільну й відповідальну силу передусім через її низьку публічну діяльність, внаслідок чого посилилася критика безпосередньо Президента». Президент, за логікою статті, повинен скористатися своїми повноваженнями, відкинути спроби парламенту впливати на уряд. Натомість Кучма повинен створити «реформаторське ядро» у власній адміністрації. Таке завдання Президентові виписано в тексті самої статті.
Також очевидно, що наразі Президент, аби досягти мети, поставленої Валерієм Хорошковським, повинен заборонити урядові подавати власну програму на поточний рік або ж ініціювати її провал у парламенті через свої фракції. Останнього немає в тексті, але воно очевидне. До голосування ще місяць, але Хорошковський упевнений, що уряд або провалиться в парламенті, або стане цілковито лівим, популістським — «лівоцентристським» за визначенням самого Валерія Хорошковського.
Запліднення ліберальною ідеєю, за логікою Валерія Хорошковського, має бути штучним, а роль ветеринара він відводить Президентові, бо той, мовляв, і без того вже по вуха в критиці. Важко сказати, чи сподобається Леоніду Кучмі така роль, але, поза сумнівом, будь-які більш-менш аргументовані розмови про такий собі політичний форс-мажор, привернуть його увагу, а далі логіку його дій диктуватимуть уже не парламентські розкладки, а обставини.
Обставини також визначать, кого з ким дружитиме Президент, якщо пристане на логіку дій Валерія Хорошковського. Справи в ліберальному таборі нині далеко не блискучі. Є кілька ліберальних партій. І є команда Валерія Хорошковського. Очевидно ліберала, бо ж критикує діючого прем’єра з ліберальних позицій. Є ще, звісно, принаймні 10 мільйонів громадян, зокрема платоспроможного населення, котрі через обставини (про які говорить сам Валерій Хорошковський) є ситуативними симпатиками ліберальних ідей, але останні, звісно, до «реформаторського ядра» ввійти не можуть. 10 мільйонів виборців, на загал, — чинник суто мотиваційний: від їхнього імені здійснюватимуться «реформи».
Не знаю достеменно, що мав «за душею» Лешек Бальцерович, коли йому надав політичну підтримку Войцех Ярузельський, але певен, що польський реформатор не мав більше підстав називати себе спроможним політиком, ніж нині — Валерій Хорошковський. Природно, що останній, маючи кращий стартовий потенціал, переконаний, що діятиме успішніше, ніж його легендарний польський колега. І, хто знає, — можливо Хорошковському таки вдасться переконати Леоніда Кучму, переслідуваного вуличними демонстраціями, підбурюваними УТ-1, «піти зі сцени» так, як це зробив Ярузельський. Та в команди Хорошковського є купа хороших рис, але немає однієї дрібнички — власне лібералізму.
Ліберали — телепати
Українські ліберали змушені говорити українському виборцеві лише те, що йому подобається. Телепатичні здібності внаслідок цього в них розвинуті краще, ніж у професійних журналістів. Ліберал краще від інших знає, що хоче почути конкретний виборець, як йому сподобатись. Наболіле, щире — це для обраних, для іноземних спостерігачів, гостей, МВФ, ЄБРР, читачів «Дзеркала тижня», зрештою. Тільки не для виборців.
Дика ситуація. Щонайменше 70% виборців зачаровані перспективою вільної конкуренції, низьких податків, законності й порядку, себто — ліберальною ідеєю. Але щойно хтось підніме ліберальний прапор, як риє носом у асфальт, бо найперший ворог українського ліберала — інший український ліберал. Виборці все це бачать і вже не співчувають.
Порядок серед лібералів, за Хорошковським, можна навести лише залізною рукою. Створення «реформаторського ядра» у президентській адміністрації — не найгірший спосіб приборкання анархічних лібералів. Щойно таке станеться, перемогу над лівими ідеями в суспільстві буде гарантовано. Та насправді лібералів багато — 70% виборців. Проблема наведення порядку серед лібералів — це проблема приборкання суспільства. В Україні не існує проблеми російськомовного населення, бо 100% населення можуть читати, писати й говорити російською. І так само не існує проблеми популяризації ліберальних ідей. Проблема лише в тому, що ліберальний зміст ніхто ще не спромігся вкласти в українську форму. А ліберальний зміст без конкретної форми — це загалом не лібералізм.
Ілюстрацію цієї тези нехай правлять статті команди Валерія Хорошковського.
«Нам насамперед потрібно утвердити «либерализм грубой настройки», для якого важливіше не скільки саме відсотків становить податкова ставка, а те, щоб за нею сплачували всі, сплачували завжди, сплачували за стабільними законами, а не за індивідуальними угодами, сплачували грошима, а не «взаємозаліками», — стверджує Володимир Грановський у статті «Спогади про майбутнє?» («ДТ», 06.10.2000). Невідповідність змісту й форми виявилася принаймні в тому, що таке гасло практично дослівно формулювала Юлія Тимошенко, а вона зараз — за гратами. Хорошковського чи Грановського у наметовому містечку не було, і серед мітингуючих також...
Валерій Хорошковський напередодні подання урядом програми до парламенту пише: «У той час коли завдання підвищення конкурентної спроможності, лібералізації економічного простору для стимулювання притоку капіталів вимагають подальшої орієнтації на світове господарство, ми, волаючи про парламентську республіку, лише приєднуємося до одного учасника світової економіки, зауважу, не найдостойнішого. Заперечення цього факту є свідченням політичної демагогії тих, хто не розуміє чи свідомо замовчує, до чого це все призведе. Під лібералізацією слід розуміти спрямування зусиль для інтеграції у світовий, не лише західний економічний простір» («Лібералізм це більше, ніж вільна економіка»). Сказано відверто, але глобального світового економічного простору немає, він — не глобальний! Західні європейці пропонують свій глобальний економічний простір — регіональний, Росія свій — також регіональний, а США досі пропагують ідею світового глобального простору. Чарльз Кловер, прихильник «європейського вибору», стверджує, що «загроза американського гегемонізму не залишає Україні іншого вибору, крім європейського», Богдан Гаврилишин твердить, що в європейському економічному просторі ми зможемо врятуватися від слов’янського союзу (див Лутц Гофман, Феліцітас Мьоллерс «Україна на шляху до Європи», «Фенікс», 2001 р.). Хорошковський до таких дрібниць воліє загалом не опускатися, його лібералізм не має національної форми, бо це насправді — рудиментарний глобалізм.
Звинувачення в популізмі на адресу прем’єра й поготів на піску побудовані. «Сьогодні ми повинні зрозуміти і прийняти прості істини: 1) самостійно заробляти й забезпечувати себе та своїх близьких — природна форма життєдіяльності людини; 2) держава неспроможна утримувати всіх малозабезпечених» (Валерій Хорошковський «...Все ще в очікуванні нової правої сили», «ДТ», № 12, 2000 року). «Як на мене, є абсолютно некоректним, коли уряд вимагає виконання обов’язків від населення і, в той самий час, ігнорує власні зобов’язання» (Валерій Хорошковський «В очікуванні реальних дій», «ДТ»). При цьому Валерій Хорошковський ще й критикує уряд за заборгованість по зарплатні, Пенсійному фонду тощо. Задля мотивації цієї критики він у тій самій статті пише: «На початку 1999 року на конференції МВФ «Десятиліття переходу: досягнення й виклики» були чітко сформульовані концептуальні положення підвищення ролі держави у перебігу ринкової трансформації — правове регулювання, створення суворих інституційних рамок і досягнення прозорості процесів приватизації, реформа фінансового сектора, посилення уваги до соціального боку трансформації, зокрема подолання нерівності доходів і забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення, макроекономічна стабілізація та підвищення активності суб’єктів господарювання».
Словом, звинувачення в популізмі в середовищі лібералів не слід сприймати серйозно, інакше доведеться їх замирювати з... МВФ.
Пейджерне
Сказати б — телеграфним стилем, та не всі пам’ятають, що таке телеграф. Отже, коротко про навіяне критичною публікацією Валерія Хорошковського.
1) Ліберали Хорошковського стверджують, що соціальна держава починається там, де громадяни не вимагають від неї хліба насущного, а заробляють самі. Проте держава повинна бути суворою до громадян, які не можуть самі заробити собі на життя, але приязною до «правильних лібералів», котрі неспроможні переконати «поганих лібералів» інакше як у складі «реформаторського ядра» президентської адміністрації.
2) Прем’єр, за Хорошковським, наразі дружить з «поганими лібералами» — групою Пинзеника, яка штовхнула його на порушення процедури приватизації ЗАлКу. Президент у ці скрутні для нього дні не повинен помилитись у виборі друзів...
3) Потрібен політичний «форс-мажор», який є нав’язуванням політичної волі Президента не громадянам, а лише «лібералам, котрі помиляються» («поганим лібералам»).
4) Хорошковський не вважає, що досі був ближчим і зрозумілішим Президентові, ніж «погані ліберали». Президент не знає, хто такий Хорошковський, ніколи в очі його не бачив... Кучмі слід сформувати «реформаторське ядро» у президентській адміністрації, щоб побачити Хорошковського в дії...
5) Ідея «форс-мажору», як форми конструктивного фіналу кар’єри політика, якому Хорошковський може розповісти про свої ідеї лише публікаціями в «ДТ»...
6) Висновок: був би я точно лібералом...