Квітуче дерево з надламаною гілкою - так намалювала війну львівська дівчинка Настя.
"Надламана гілка – це Донбас", – казали дорослі. "На малюнку показано віру в могутність, життєздатність людей і країни. І тільки невелика відсохла гілка - полеглі герої - помирає", – пояснила дитячий психолог. А сама Настя написала: "Я дуже хочу, щоб в Україні закінчилася війна і люди не мусили "ставати героями", а мали змогу жити...".
Учитися жити після смерті - це нелегке мистецтво змушені опановувати рідні тих, хто не повернувся з війни на Сході. Згідно з офіційною заявою президента, бойові втрати з квітня 2014-го по кінець 2017 р. становили 2750 людей. У 2018-му скорбний список продовжує поповнюватися.
Ми переконані, що голос людей, котрі віддали Батьківщині найдорожче, має бути почутий. "Дзеркало тижня. Україна" спільно з благодійним проектом "Небесна гвардія" виступили ініціаторами опитування понад 1000 родин загиблих військовослужбовців.
Спілкування з цими людьми - процес дуже делікатний, а зважаючи на масштаб дослідження - без перебільшення, унікальний. Ми щиро вдячні генеральному директору Київського міжнародного інституту соціології Володимиру Паніотто і всім працівникам КМІС за відважну згоду взяти участь у такому емоційно складному проекті.
На щастя, наші побоювання не підтвердилися: 91% родин, із якими вдалося встановити контакт, пройшли випробування опитуванням. При тому що, зазвичай в телефонних опитуваннях тільки 25% погоджуються відповідати й доходять до кінця анкети. Ми дякуємо кожному за виявлену під час спілкування мужність, і просимо вибачення за мимоволі заподіяний біль. Відвертість і терпіння, виявлені ними, підтвердили наш здогад: ці люди хотіли бути почутими.
Відомий мандрівник Єнс Єнсен стверджував, що люди і дерева схожі, вони тягнуться до собі подібних. Вони бояться самотності.
Рідні загиблих на Сході потребують нас, розуміння, уваги. Інакше зарубки, залишені сокирою війни на їхніх душах, затягнуться не скоро.
Ми не випадково першим поставили родинам загиблих питання, яке, здавалося б, передбачає очевидну відповідь. І не просто так запропонували шокуючі, на перший погляд, варіанти відповідей. Співчуття - не єдине, з чим вони стикаються. Хоча, слава Богу, 63% відчувають від людей саме ці флюїди.
А звідки беруться 13%, які обдають холодом байдужості, та 11%, що жалять заздрістю? Заздрість - не найбільш рідкісне почуття, яке викликають осиротілі в оточення. Точніше, не вони, а призначена їм державою компенсаційна виплата. У перші роки війни вона становила 500 прожиткових мінімумів - 609 тис. грн. У 2017-му вона зросла до 750 прожиткових мінімумів для полеглого в бою, тобто до 1,2 млн грн. Окрім того, державою гарантуються забезпечення житлоплощею (у разі її відсутності), знижка на оплату комунальних послуг, підвищена пенсія, пільги на медичне обслуговування, освіту тощо.
Ці квадратні метри й нулі багатьом споглядачам заступили горе, яке вони покликані бодай частково компенсувати: дзвінки, що починаються словами: "Мужайтеся! Ваш син загинув…", місяці пошуків тіл, які зводять з розуму, холод дніпропетровського моргу, очікування експертизи ДНК, перепоховання, якщо останки переплутали, закрита труна на похороні, посмертне вручення нагород, роки глухої надії в статусі "зниклий безвісти"... "Яку пенсію ви тепер отримуєте?" - простодушно цікавляться земляки в матері житомирського десантника всього через кілька місяців після його загибелі. "Ну ти ж отримала 600 тис.!" - всерйоз утішають сусіди вдову "кіборга" з двома маленькими дітьми. До речі, виплата зазвичай ділиться, як мінімум, навпіл - неповнолітнім дітям та їхнім опікунам, а також батькам полеглого.
Чужі ще більш жорстокі й безцеремонні. "Вам що, отриманих грошей мало?" - вголос дратуються чиновники на спроби літніх батьків добровольців із ДУК ПС домогтися законних пільг на оплату квартири. "Я що, через одного вашого сина мушу всі закони знати?" - щиро обурюється працівниця соціальної служби в Київській області на прохання матері полеглого 18-річного солдата 93-ї бригади оформити передбачену на такий випадок допомогу.
Чиновники - взагалі окрема розмова. Їхнє завдання, виявляється, зовсім не в тому, щоб у складний момент максимально посприяти родинам загиблих в отриманні допомоги. Майже всі вони, за невеликим винятком, наче заточені зробити цей процес якомога важчим, боліснішим і принизливішим. Більшість родин не отримують допомогу, а добиваються її. Після того, як їхні близькі загинули на неоголошеній війні в Донбасі, вони починають війну в себе вдома - принизливу й виснажливу - за те, що належить їм за законом. Втім, може, саме це й допомагає пережити перші місяці горя. "Якби я не боролася тоді за квартиру, - згадує вдова полеглого солдата з Києва, - то збожеволіла б. А так мені ніколи було плакати, я бігала збирати довідки й сваритися".
В останні два роки ситуація тільки погіршилася. Про це свідчить досвід спілкування співробітників "Небесної гвардії" з тисячами родичів полеглих. Державні службовці не соромляться відверто звинувачувати нинішніх військових, навіть загиблих, у меркантилізмі й демонструвати у зв'язку з цим зневагу до почуттів їхніх рідних. "Я його туди не посилала!" і "Навіщо ви його туди відпустили?" - найделікатніше, що доводиться чути матерям, батькам, дружинам, чоловікам, дітям. Не хотілося б говорити про людські риси цих людей. Навіть слони й шимпанзе, як запевняють учені, здатні на емпатію та співчуття. Важливіше інше. Не клерків звинувачують сім'ї загиблих у черствості й байдужості. А президента і прем'єра. Знаєте, чому? Працівники різних соціальних служб і державних установ, задіяні в процесі оформлення державної допомоги родинам полеглих учасників бойових дій, поводяться на диво однаково. Можливо, тому, що таку позицію поділяють не тільки вони, а й їхнє начальство? І тоді це вже питання кадрової, інформаційної і дисциплінарної політики, а не тільки горезвісного людського фактора. У складних умовах держава (наскільки можливо) подбала про родини полеглих матеріально. Але ця значна допомога нівельована процесом "добування". Може, комусь варто це врахувати?
І все-таки більшості українців "жовтий диявол" не застує очей. Дві третини родин полеглих одержують підтримку, і, зверніть увагу, - показник підтримки досить високий по всій країні, але найвищий - на Сході. При цьому там же - найвищий показник "ворожості" до родин і нижче середнього рівень - "байдужості". Можливо, максимальна близькість до епіцентру трагічних подій примушує людей бути більш чуйними до чужого горя. Можливо, страх за свою безпеку і життя там вищий, ніж на Заході, і примушує гуртуватися. А може, ця частина наших співвітчизників просто більше за інших схильна і співчувати від усього серця, і ненавидіти відкрито, і відрізати, як скибку.
Підтримку місцевої влади відчуває, щонайменше, половина всіх опитаних. І це не може не тішити.
Саме місцева влада вирішує питання з житлом, клопоче (або ні) про виділення земельної ділянки, сприяє (чи навпаки) у вирішенні різних побутових питань, наприклад переїзду, навчання, лікування, ремонту тощо. У перший рік війни місцева влада, приміром, за власної ініціативи виділяли додаткову фінансову допомогу, добровільно брала на себе всі витрати з організації похорону, оплати пам'ятників тощо. Стосовно родин полеглих у 2016-2017 рр. - це відбувається значно рідше, а 24% наших опитаних відповіли, що перестали відчувати підтримку місцевої влади. Уже? Чи не зарано?
І найбільш прикро - п'ята частина сімей загиблих у кожному регіоні не відчуває жодної підтримки місцевої влади. Що показово - і в цьому випадку результати опитування по регіонах мало різняться. Мабуть, всеосяжна турбота про родини полеглих на Заході і повне забуття на Сході - ще один народний міф.
В інфографіці ці дані мають вигляд сухих цифр і відсотків, а в житті це означає, що приблизно 20 родин зі 100 зовсім не одержують жодної підтримки у себе вдома, у своєму містечку, мегаполісі або селі. Може, це вдова з трьома дітьми, яка навіть на пошту по посилку від волонтерів тижнями не може вибратися? Може, це самотній літній батько, в якого більше нікого не лишилося? Можна було б запідозрити сім'ї полеглих у патерналізмі й меркантилізмі, яких не в змозі задовольнити жодна влада, але відповіді на наше наступне запитання повністю спростовують такі підозри: цим людям не треба зайвого.
У перший рік війни найпоширенішою, найшвидшою і, не будемо заперечувати, найпростішою допомогою були гроші. Наше опитування показало, що тепер, через кілька років після перших і наймасовіших втрат, фінансова допомога необхідна лише п'ятій частині опитаних. Та й то - це на Сході країни, де зруйновані будинки і не скрізь є робота. У решті ж регіонів таку потребу позначила всього десята частина респондентів, а на Півдні - взагалі 5%.
Наше запитання про сьогоднішні проблеми родин полеглих було відкритим: кожен продиктував свою відповідь. А потім КМІСівці їх згрупували. Виявилося, що найбільше родин потребують консультаційної юридичної підтримки, - багатьом у зв'язку з віком, станом здоров'я, сімейними обставинами і браком досвіду буває непросто розібратися з документами для отримання виплат, житла, землі, пільг на оплату комунальних тощо. Багатьом із них не під силу скористатися тим, що належить їм за законом як найближчим родичам полеглих учасників бойових дій. Багато їх беззахисні перед місцевою владою і службовцями в захисті своїх прав.
Юристи, ваш вихід! І цей заклик ми адресуємо не тільки системі безкоштовної правової допомоги, що стала на ноги останніми роками. В усіх регіонах країни юристи мають можливість підставити плече родинам тих, хто підставляв груди під кулі та "Гради". "Небесна гвардія" має у своєму розпорядженні контакти тих, хто потребує вашої допомоги, і радо допоможе сторонам знайти один одного. Зрозуміло, надавати такі послуги значно складніше й марудніше, ніж просто переказати гроші, але, як ми бачимо, значно потрібніше. Втім, грошові перекази тим 20% родин загиблих зі Сходу, які заявили про необхідність фінансової допомоги, теж не завадять.
Та все ж найголовніша відповідь на поставлене нами запитання не в тому, яка допомога потрібна, а в тому, що половині не потрібно ніякої. Це зовсім не означає, що піклуватися про цих людей не треба. Це означає, що турбота про них лежить не в матеріальній площині. Вона - в площині пам'яті.
З пам'яттю, на наш погляд, справи значно гірші. Війна ще триває, але вже тільки чверть опитаних вважає, що для збереження пам'яті про полеглих у найскладніші роки робиться достатньо. Стільки ж людей думають, що влада не робить нічого. Ще третина вважає, що робить недостатньо. Чи не зарано з'явилися білі плями й чорні діри в нашій суспільній пам'яті?
Відповіді на це запитання важко назвати несподіваними для тих, хто хоч якось перетинається з темою війни останнім часом. Через майже чотири роки після початку війни ця тема встигла… трохи набриднути. Тим, хто безпосередньо не воював, звісно. Від неї відмахуються головні редактори, директори державних підприємств, бізнесмени, видавництва, спортсмени, селебріті, піарники й навіть деякі політики. Навіть ті, хто у 2014-му зробив кар'єру на допомозі армії, сьогодні називають війну брудною політикою. Пов'язувати своє або комерційне ім'я з армією побоюються навіть щирі патріоти. "Війна - це все ж таки вбивство…", "Не можна жити тільки війною!", "Давайте думати про майбутнє!".
Народ, ваше майбутнє робиться сьогодні в донбаських окопах, у районі Троїцького, Верхньоторецького, Ясинуватої. Почнеться ТАМ нове загострення, відступлять хоч трохи наші війська - ринуть нові тисячі переселенців, почнуться нові хвилі мобілізації, миттю підуть з країни гроші, які ще залишилися, інвестори, кредитори, всі, у кого є можливість виїхати й вивезти дитину; впаде купівельна спроможність тих, хто залишиться. Де тоді буде ваш бізнес? Ваші концепції, форуми, хаби, проекти і спостереження з пивом у барі за польотом ракети Ілона Маска в космос? Чи хочемо ми сказати цим, що треба все припинити й жити тільки війною? Ні. Треба не "або - або", а "і - і". Працюючи на себе і на майбутнє в Києві, Львові, Одесі й Харкові, пам'ятайте, хто прикриває ваші тили.
Держава справді багато зробила для фінансового та соціального забезпечення родин полеглих. Проте всього через чотири роки після початку війни більшість родин полеглих почуваються нікому не потрібними, а своїх полеглих рідних - забутими. На зустрічах "Небесної гвардії" з родинами полеглих саме ці питання викликають найбільший відгук, обурення та емоції. Не гроші, не ремонт, не квартири. Увага - найголовніша форма щедрості. З боку держави, зокрема. Недостатньо підвищити пенсію матері загиблого зі звичайної до військової. Їй важливо почути дзвінок з мерії на День незалежності. "Адже саме заради неї мій син пішов воювати!". Недостатньо призначити доньці загиблого офіцера пенсію у зв'язку з втратою годувальника. Важливо, щоб 1 вересня в її харківській школі провели хвилину мовчання на спомин про полеглого батька. "Адже вона - єдина в школі дитина, котра втратила батька на війні!".
Рідні полеглих вимагають уваги, шанобливості. До себе і своїх втрат. Переважно - від представників влади. А на практиці навіть меморіальні дошки та перейменовані на честь полеглих вулиці - це часто не пропозиції з боку місцевих політиків, а перемога в боротьбі з ними. У Херсоні, наприклад, відмовилися перейменувати вулицю Дзержинського на честь 18-річного добровольця Олександра Райхерта, а київський завод "Авіант" тривалий час відмовлявся повісити фото десантника Анатолія Доценка. Така ситуація, на щастя, не скрізь. У Закарпатській області, наприклад, одним підписом губернатора вулиць на честь полеглих військових стало одразу 19.
Було б неправдою дорікнути державі, що для збереження пам'яті про полеглих не зроблено нічого. Але цій роботі бракує системності, візії, концепції. У США на честь полеглих героїв називають медичні центри, школи, поштові відділення, військові бази й навіть кратери на Місяці. Історії окремих героїв стають національними міфами. А чи багато учнів у ліцеї Богуна, наприклад, знають історії Ігоря Зінича, Віктора Гурняка, Юрія Бутусова, Руслана Лужевського, Євгена Зеленського?
Так, справедливо буде відзначити, що в Штатах більшу частину такої роботи виконують саме волонтери і благодійні організації, але саме держава там виховує населення патріотами. І, до речі, та ж таки держава частково фінансує благодійні фонди. Наша ж робота з населенням настільки невиразна, що війну досі плутають із політиканством, а роботу благодійних фондів сприймають не як допомогу у спільній справі, а як докір своїм недолікам.
Ці цифри - не привід до самобичування і не заклик до пошуку винних. Швидше, пам'ятка і, сподіваємося, певне керівництво до дії. Як наші вороги, зовнішні і внутрішні, не розтануть, як роса на сонці, так і пам'ять про жертву, ціну та героїзм не буде вічною й світлою тільки тому, що ми багато разів написали про це у Фейсбуці.
Це спільне завдання всієї країни, всього суспільства, не тільки тих, хто в результаті виборів тимчасово посів керівні позиції. А й тих, у кого більше можливостей і більше відповідальності. Як мінімум, за об'єднання всіх зусиль.
Війні невдовзі чотири роки. Але навіть нині багато кому з нас важко визначити своє ставлення до неї.
Влада прогнозовано лицемірить. Одночасно воюючи і торгуючи з окупантом. У публічних заявах посадових осіб словосполучення "війна з Росією" фігурує часто, але в нормативні акти це формулювання завбачливо не переносять. Нещодавно ухвалений парламентом Закон "Про особливості державної політики..." збагатив вітчизняну правову лексику новою лукавою термінологією. У тексті документа згадуються "заходи щодо забезпечення національної безпеки і оборони", "стримування і відсіч російській збройній агресії". Але зрозумілого й очевидного слова "війна" ви там не зустрінете. Юридична сором'язливість продиктована політичною доцільністю.
Ми вважали важливим дати слово тим, для кого непоправні воєнні втрати - не омертвілі рядки. Їхня думка про війну важлива. Бо за допомогою рідних опосередковано чуємо голоси тих, хто замовк назавжди, - у згорілому БТР біля "Металіста", на розпоротій чергами Бахмутці, у мерзлому окопі на Дебальцевському хресті, під руїнами ДАПу. Бо ті, хто втратив близьких, мають особливе право судити про війну і мир, про відповідальність і провину, про покарання і прощення, помсту і співчуття. Їхня точка зору має бути почута. Усіма нами. І насамперед тими, за чиїм наказом їхні близькі пішли на смерть.
Ми переконані, що думка цих людей важлива для можновладців ще й тому, що вона озброює їх додатковим знанням. Нехай результати даного дослідження не можуть претендувати на повноцінну громадську думку всієї країни. Але вони безцінні з погляду усвідомлення сенсу й цілей війни, що триває, розуміння способів та умов досягнення бажаного миру. Вони можуть підказати владі відправні точки й здатні окреслити лінії, за які краще не заходити ні в Мінському, ні в Нормандському форматах...
56% опитаних родичів загиблих вважають збройний конфлікт в Україні війною з Росією. Регіональні відмінності мінімальні: цей варіант відповіді обрали 57% учасників опитування на Заході і в Центрі, 54% - на Півдні, 51% - у столиці й 49% - на Сході. Ще 19% називають криваве протистояння в Донбасі збройним конфліктом із прибічниками т.зв. ДНР і ЛНР, яких підтримує Російська Федерація.
Важлива цифра: війну в Донбасі назвали громадянською лише 4% учасників опитування. Примітно, що таку думку поділяють лише 6% опитаних на Сході. Жителі прифронтових областей перебувають у максимальній близькості до зони бойових дій, часто і безпосередньо стикаються з тими, кого називають внутрішньо переміщеними особами. Саме тому важливо: відповідальність за розпалювання і продовження війни жителі цього регіону покладають передусім на Росію. А не на сепаратистів і, тим паче, не на населення Донбасу. Навіть з урахуванням того, що ми говоримо про родичів загиблих, чию думку слід сприймати як суб'єктивну.
Однак у цьому випадку йдеться про тих, хто живе по сусідству з ОРДЛО, хто ментально близький до тамтешніх мешканців. Те, що опитані на Сході відмовляють адептам "новоросії", ідеологам і захисникам "народних республік" у суб'єктності,- симптоматично. У цих відповідях - очевидне заперечення тектонічного внутрішнього розколу, про який охоче розповідають московські пропагандисти.
Ще одне важливе спостереження: у відповідях на це та інші маркерні запитання спостерігається мінімальна розбіжність думок у регіональному розрізі. Наприклад, на Півдні та Сході протистояння трохи частіше називають збройним конфліктом із прибічниками "днр"/"лнр", підтримуваними Росією. А в Києві, хоч як дивно, - найбільше прихильників визначення "громадянська війна". Але значимі розходження в оцінках сімей з різних регіонів відсутні.
Цю тенденцію підтверджують відповіді на запитання про подальшу долю окупованих районів Донбасу.
Цифри промовисті: 81% опитаних переконаний, що непідконтрольні території мають бути повернуті. Лише 9% ратують за безповоротне відрізання заколотних земель. Регіональна єдність у відповідях - наявна.
На особливу увагу заслуговує аргументація. 71% членів сімей загиблих вважає, що возз'єднання необхідне, оскільки "Україна має бути відновлена у своїх законних кордонах" (найбільше прихильників цієї версії в столиці, найменше - на Сході). Лише чверть учасників опитування вважає, що ОРДЛО слід повернути під контроль Києва тому, що "на цих територіях проживають наші люди". Частіше за інших цей аргумент у відповідях прогнозовано використовували жителі Сходу (37%), рідше за інших (21%) - опитані в західних областях.
Тобто - війна за території, а не за людей? Від такого категоричного висновку утримують наступні цифри: тільки 6% вважають, що неконтрольовані території мають бути відрізані, оскільки люди, які проживають на них, стали чужими, і жити з ними в одній країні не вийде.
Невеликий відступ. Інтерпретація даних, отриманих за підсумками опитувань, подібних нашому, потребує делікатного підходу. Пошлемося на розповідь одного луганського соціолога, який свого часу ризикнув досліджувати думку жителів окупованих територій. Опитування показало, що більшість жителів покладає провину за те, що відбувається в Донбасі, на українську владу. Але тільки на фокус-групах з'ясувалося, що саме ставилося в провину Києву: значна частина опитаних закидала владі те... що вона не захистила, що покинула.
Наведені відповіді, безперечно, вимагають детальної розшифровки, професійного декодування. Висновки, які ми робимо на підставі даних КМІС, - лише припущення. Намагаючись аналізувати отримані відповіді, ми припускаємо: люди, думку яких ми наважилися дізнатися, не ототожнюють, наприклад, відплату й помсту, примирення й прощення (на цьому ми зупинимося трохи згодом). Вони не записують жителів ОРДЛО до категорії однозначних чужинців, з якими не уживуться в одній країні. Але доля цих людей для багатьох удів і сиріт є меншим пріоритетом, ніж повне відновлення суверенітету.
Родичі загиблих військових мають право на таку думку. Вони отримували похоронки. А ще вони бачили по телевізору тисячі людей, які йшли за труною "Мотороли".
Наскільки рішучою була абсолютна більшість опитаних у питанні про майбутнє Донбасу, настільки ж людяною вона виявилася, коли мова зайшла про спосіб досягнення цього майбутнього.
Тільки 18% назвали можливим способом повернення Донбасу воєнну операцію. 65% вважають найбільш ефективним розв'язанням проблеми поступове мирне врегулювання.
З одного боку, кому як не їм закликати до помсти. З іншого - хто як не вони знають, наскільки тяжкий "вантаж 200". Щоб зрозуміти цінність життя, треба близько познайомитися зі смертю.
Ставлення опитаних до війни є більш логічним і водночас менш категоричним, ніж можна було очікувати від людей із зраненими душами. Зіставлення відповідей на запитання про майбутнє окупованих територій і способи повернення дозволяє говорити про патріотизм, позбавлений малошанованої приставки "ура-". Синтез відповідей на запитання про способи повернення ОРДЛО та виправдання збройної боротьби за нього - дає привід побачити акцентований гуманізм, який не переходить у слабкодухий неспротив. Число прихильників мирного врегулювання конфлікту в Донбасі практично збігається з числом тих, хто виправдовує застосування Збройних сил на Сході країни (65 і 63%, відповідно). Хоч як дивно, найбільше тих, хто проти використання ЗСУ в конфлікті, - не на Сході, а на Заході.
Тому, що рідні полеглих у більшості своїй підтримують залучення військових до врегулювання конфлікту в Донбасі, швидше за все, є просте пояснення. Їхні близькі брали участь у війні, тому вони досить добре уявляють собі масштаб і глибину того, що відбувається. І не мають ілюзій, що без активної участі регулярної армії можна бодай заморозити конфлікт.
Спираючись на дані опитування, можемо припустити, що люди, які постраждали від війни, часто краще розбираються в її етіології. Непрямим підтвердженням цього можуть слугувати відповіді на запитання про Крим.
58% переконані, що в березні 2014-го Україна повинна була почати бойові дії, щоб повернути вкрадену автономну республіку. У всіх регіонах (включаючи Схід) цю думку підтримала більш як половина учасників опитування.
Чи немає протиріччя між миролюбністю в питанні про донбаське майбутнє і жорсткістю в оцінці кримського минулого? Нестиковка є тільки на перший погляд. Швидше, тут присутня логіка.
"Воювали б за Крим - не довелося б воювати за Донбас", - цю точку зору часто доводилося чути саме з вуст фронтовиків, а також родичів загиблих і поранених у зоні АТО. Можливо, впевненість у тому, що за АРК потрібно було битися, ґрунтується на переконанні: головна причина початку цієї нескінченної війни - у тій, що не почалася.
З одного боку, Київ надав надто вже ввічливий прийом озброєним "зеленим туристам". Чим роз'ятрив у Москви бажання й надалі вивчати держкордони дозволеного. З іншого - приклад швидкого й безболісного територіального віджиму виявився заразливим і для тих жителів материка, хто не так мріяв про "русский мир", як жадав високих російських пенсій і зарплат. Поціновувачі скріпних цінностей і шанувальники Лепса з Єнакієвого, Тореза, Стаханова й Брянки пішли шукати вогнепальну зброю і скриньки для "референдуму". Наснажені прикладом аксьонових і константинових. Підбурювані місцевими бонзами. Розбещені безсиллям центральної влади, розгубленістю військових, зрадництвом міліції. Вони хотіли так само, як щасливі "острів'яни", - легко, швидко, безкровно - до кисільних берегів.
Курок був зведений у Севастополі й Сімферополі. У Слов'янську й Краматорську залишилося тільки натиснути спусковий гачок.
Ми не стверджуємо, що ті, чиї батьки й сини, чоловіки й онуки, брати й племінники склали свої голови в Луганському і Донецькому аеропортах, на Саур-Могилі й "Промці", 32-му "блоці" й Світлодарській дузі, в Іловайську й Широкиному, Зайцевому і Щасті, думають саме так. Ми просто не можемо знайти іншого логічного пояснення такого погляду опитаних на кримську капітуляцію Києва.
До речі, у переддень третьої річниці другого Мінського протоколу українській владі буде особливо цікаво ознайомитися з думкою учасників дослідження з приводу майбутнього статусу Донбасу. 75% переконані, що край після його повного звільнення повинен мати такі самі права і повноваження, як і всі інші вітчизняні регіони.
Зауважимо, що відповіді більшості родичів загиблих напрочуд узгоджуються з приписами Конституції - у питаннях суверенітету, захисту територіальної цілісності, територіально-адміністративного поділу, поділу сфер впливу влади. Політикам, включно з найголовнішим, їй-Богу, слід повчитися в цих людей законослухняності й громадянськості.
Свій голос за особливий статус Донбасу віддали тільки 8%. І цього недостатньо для підтвердження тези про безальтернативність Мінських угод.
Ні, ніхто не забуває, що ми говоримо про порівняно невелику групу людей. Але навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що думку 1000 сімей суспільству і владі почути варто. І не тільки з поваги до тих, кого ці люди втратили на війні.
Особливо, коли йдеться про покарання/прощення тих, хто так чи інакше винен у розпалюванні війни. Члени родин полеглих воїнів мають право говорити про це, мабуть, з більшою підставою, ніж хтось інший.
Переважна більшість переконана: не можуть бути прощені особи, винні в тяжких злочинах, скоєних у ході війни. Дві третини опитаних вважають, що не заслуговують прощення (амністії) ті, хто воював проти українських військових. Майже стільки ж не вважають за можливе прощати верховодів псевдонародних республік. Абсолютна більшість виступає за покарання організаторів референдуму. І, нарешті, більш як третина опитаних родичів загиблих при виконанні військового обов'язку не готова відпускати гріхи навіть тим, хто голосував на "референдумі". За те, щоб пробачити всіх, висловилися тільки 5%.
Суворо? Як сказати. КМІС, на прохання DT.UA, ставив аналогічні запитання про амністію в рамках всеукраїнського дослідження, проведеного нещодавно, - у грудні минулого року. Відповіді 2000 респондентів, які репрезентативно представляли всі регіони країни, практично нічим не відрізняються від відповідей учасників нашого нинішнього дослідження. За винятком хіба що однієї деталі. Згідно з даними всеукраїнського опитування, відмовилися прощати тих, хто голосував 2014-го на псевдореферендумі, 44% громадян країни. Члени родин загиблих бійців виявилися на 7% милосерднішими.
Цікаво, хто саме ризикне озвучити ці цифри "нашим західним партнерам" на черговому раунді "мінських" переговорів?
Нагадаємо, що 5 пункт Мінського протоколу передбачає "помилування і амністію шляхом введення в силу закону, що забороняє переслідування та покарання осіб у зв'язку з подіями, які мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України". Відповідний закон прийнятий Верховною Радою, але не набрав чинності. І він передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності і тих, хто в тій чи іншій формі перешкоджав проведенню АТО, і "чиновників" самопроголошених "органів влади" в ОРДЛО, і навіть учасників незаконних збройних формувань. Амністія неможлива лише для осіб, котрі скоїли тяжкі злочини або причетні до загибелі малайзійського "Боїнга".
Як бачимо, не тільки рідні полеглих бійців і командирів, а й громадяни загалом налаштовані значно жорсткіше. Багато хто виступає за настання відповідальності навіть для тих, хто просто ходив на референдум, який запустив годинниковий механізм війни на Донбасі.
Підсумовуючи сказане, зазначимо: на нашу думку, родичі полеглих готові до примирення, не ототожнюючи його з усепрощенням. Для переважної більшості не є рушієм почуття помсти, але вони вірять у неминучість покарання. Вони не відштовхують населення заколотних земель, але й не готові приймати в обійми, наче нічого не сталося. Справедливість для них важливіша за відплату. Тому жорстка вимога покарання для винних у їхніх відповідях мирно сусідить з очікуванням поступового й безкровного возз'єднання українських земель.
А це запитання формулювати й ставити близьким людям тих, хто не повернувся з фронту, мабуть, найскладніше. Бо важко співвідносити втрату з результатами досягнень живих. Бо ми побоювалися відповіді, яку могли отримати.
Але виявилося, що побоювалися даремно. 75% матерів, удів, батьків, дорослих дітей, сестер і братів вважають, що загибель рідної людини була не марною. "Вони виконували свій обов'язок і захищали країну". Родини не просто тішать себе, а вірять, що так і є. Саме тому вони такі чутливі до питань пам'яті та виявів поваги державою й суспільством до тих, хто за нас поліг.
І все-таки 16% вважають загибель рідних "марною жертвою, яка нічого не змінила". Ми не можемо зазирнути у вікна цих родин і зрозуміти, чому вони так вважають. Можливо, тому, що в суспільстві наростає дзижчання: мовляв, марними були і Майдан, і "Небесна сотня", і "Небесна гвардія". Може, тому, що життя не стало легшим, забезпеченішим, стабільнішим, чеснішим. Може, тому, що війна все ще жевріє, вже не пожираючи, але все ще злизуючи життя. А може, тому, що ніякий подвиг в ім'я Батьківщини не може бути важливішим за міцні чоловікові обійми; можливість побачити у вікно сина, що вирвався з повсякденних турбот до матері на улюблений борщ; батька, що ганяє перших доньчиних кавалерів і показує синові на турніку "як треба"…
Мабуть, близькі полеглих, та й усіх, хто чесно воював, неодноразово чули як щирі, так і пафосні слова про виправданість принесених жертв. Ми скажемо інакше: приналежність до народу, сини й доньки якого змогли дати відсіч ворогу, робить усіх нас, "тиловиків", трохи сміливішими, трохи мужнішими, трохи більш гордими. Нам ніяково за себе й тому так важливо пишатися ними.
Кого сім'ї полеглих у бою звинувачують у втраті близьких людей? Виявилося, що 60% опитаних поклали відповідальність на владу: чужу російську - 34%; свою українську - 13%; маленьку командирську - 13%. І тільки 5% винними №1 вважають тих, хто воює на боці "ДНР" і "ЛНР". Як бачимо, і тут борцям за окремо взяте донбаське щастя відмовляють у самостійності дій. Трохи вибивається з регіональних показників Східний регіон, - там безпосередні натискачі на спускові гачки й кнопки отримали 12%. І це зрозуміло, адже Схід України знає тих, хто конфронтує, не абстрактно, а поіменно.
Кожна третя родина полеглого в російсько-українському конфлікті, на відміну від влади Білорусі, Казахстану, Китаю, Індії, Північної Кореї, Сербії та розлогого списку інших держав, котрі не бажають псувати відносин з Кремлем, чудово знають, що якби не російська влада, то боєприпаси на Донбасі скінчилися б ще в травні 2014 р. - одночасно з грішми й охочими воювати. Тому ті 34%, які звинувачують російську владу, так рівно розподілилися по всіх регіонах.
Роль української влади, яка в часи найбільших втрат командувала обороною на милицях волонтерів і руками добробатів, також оцінили у всіх регіонах однаково, за винятком Києва, що віддав перевагу філософському "Нікого".
У попередньому опитуванні DT.UA 42% громадян України вказали на професійне зростання наших військових. Але гарт війною відбувався не один день і не один рік. Командирське зростання напрацьовувалося досвідом і кров'ю. На війні ніхто не застрахований від помилок. Але сім'ям тих, хто втратив через неграмотність, недосвідченість своїх близьких, від цього не легше. На Заході України командирів звинувачують 16%, а в Києві - тільки 6%. Проблема ж армії, професіоналізм якої зріс, сьогодні полягає в тому, що багато кращих командирів полишають її лави, не бачачи себе в безглуздій окопній війні, яка розкладає дух. Ідуть, так і не отримавши довгоочікуваного наказу наступати й визволяти. Як, утім, і наказу реально реформуватися та переходити на стандарти НАТО.
17 же відсотків не звинувачують нікого. Горе буває більшим, ніж правда про його причину. І це можна зрозуміти.
За підрахунками ООН, війна забрала понад 10 тис. життів. Волонтери вважають,що цифру занижено. В озвучену кількість включено і українських військовослужбовців, і бойовиків, і цивільних, і пасажирів малайзійського "Боїнга". Кожна смерть була ударом для родин. І, незалежно від сторони протистояння, хтось десь 10 тис. разів вив від розпачу, кидався на труну, втирав кулаком сльози або скрипів зубами, щоб їх не показати.
У людей, обпалених втратою, ми запитали:
Кожен шостий обрав варіант відповіді "Байдужість". І тільки на Сході країни таке ставлення розділили 22%. Можливо, там, зблизька, чіткіше видно вибір, що був у протилежної сторони: виїжджати чи залишатися; воювати чи відмовитися.
16% українських родин, які втратили близьких, убитих на Сході України, думаючи про почуття тих родин, що втратили рідних, які стріляли в українських хлопців з того боку фронту, - згадують про справедливу відплату. Око за око. 19% на Заході країни відчували, що сім'ї загиблих бойовиків "наздогнало справедливе покарання". Ось, правда, у Києві так вважають лише 6%. Ми не маємо ні права, ні наміру когось засуджувати.
Але ми можемо дивуватися, бути враженими, захоплюватися. От же ж народ! Можна злитися на нього за патерналізм, хапатися за голову від безвідповідальності політичного вибору, впадати у відчай, бачачи його пасивність… Але в певний момент, як бритвою Оккама, зрізається ороговіле і являється головне, за що ти знову в нього закохуєшся: милосердя, гуманізм, емпатія, людяність. 52% членів родин полеглих відчувають до родин тих, хто загинув у боях проти українських військових, СПІВЧУТТЯ. Так - покарати за війну, тяжкі злочини, організацію референдуму, сурогатні державності. Так - повернути території. Так - не давати ніяких особливих статусів. І при цьому: Так - зрозуміти і розділити біль такої ж втрати. З такими ж людьми. Знаєте, що це означає? Це означає, що обпалене і зламане дерево колись обов'язкове відновиться. Ці 52% людей дали йому шанс.
Дослідження проводилося шляхом телефонного опитування в період із 18 по 27 грудня 2017 р. Номери випадковим чином відбиралися з бази даних, наданої "Небесною гвардією". Розподіл опитаних за макрорегіонами (Захід, Південь, Схід, Центр, Київ) - пропорційний кількості полеглих військовослужбовців, які раніше проживали у відповідній частині країни. 59% опитаних відповідали українською мовою, 41% - російською.