Україна, незважаючи на періодичну зміну урядів і подання нових програм розвитку, поки що так і не змогла визначитися в своїх ідеологічних концепціях. Переважна більшість партій і політичних течій, усупереч задекларованому центризмові, і далі перебуває в полоні лівої ідеології, а отже, у своїй практичній діяльності зорієнтована на реалізацію лівих ідей. Проте суспільству для гармонійного розвитку ідей та політичної стратегії необхідна ще й ідеологічна противага. Запропонована стаття й покликана потребою критичного осмислення перспектив нашого ідеологічного, політичного й економічного розвитку. Тільки коли в країні з’явиться права сила, спроможна залучити в свої ряди хоча б частину правлячої еліти, — лише тоді можна сподіватися реального прискорення реформ.
У ПОЛОНі ВіДСУТНОСТі іДЕОЛОГіЇ
Ідеологічна доктрина держави є невід’ємним атрибутом цивілізованості. Сьогодні в світі традиційна ліва ідеологія знаходить усе менше місця. Переважна більшість центристських партій і рухів, а також різноманітні соціал- демократичні течії як свій економічний базис однозначно обрали ліберальну концепцію вільної конкурентної праці. Адже лібералізм — це не тільки звільнення економічних ринків. Це, насамперед, створення цивільних інститутів, розвиток інституту приватного власника, чітка відповідальність (у тому числі матеріальна) індивіда за результати своєї діяльності (чи своєї бездіяльності).
Україна ще не усвідомила необхідності відмови від лівих і лівоцентристських економічних доктрин, хоча успішний досвід найближчих західних сусідів міг би слугувати наочним прикладом позитивного розвитку. Тим самим окреслені і перспективи країни — хоча ми багато говоримо про реформи, але якщо найвпливовіші політичні сили пропонують «нові» ліві ідеї, то й країна неминуче розвиватиметься саме у вказаному напрямку. А через відсутність реальної противаги «нові» ліві партії неминуче включаться в змагання з «соціальності», дедалі більше скочуючись до зрівняльно-розподільного соціалізму (або навіть до феодалізму, оскільки, зрозуміло, нові олігархи не захочуть відмовитися від своїх привілеїв і добробуту). І єдиною противагою лівому крену, що дедалі посилюється, є послідовна права неоліберальна доктрина розвитку суспільства й економіки.
Безперечно, сьогодні електорально вигідно перебувати на позиціях соціалістів або соціал-демократів. Гасла «справедливості» завжди привабливіші для мас порівняно з «ефективністю» — обіцянки швидкого розв’язання складних проблем і зрівняльний розподіл багатства відсувають на задній план реальні можливості держави й економіки щодо такого перерозподілу. Права ж критика поки що занадто слабка в Україні, або її взагалі не чути, або сприймається вона як недоречність. Проте я хотів би нагадати, що нове, особливо в ідеології та політиці, завжди починається з «меншості», котра не боїться виявитися в полоні невчасних ідей. А незвичність і новизна може лякати значну частину навіть тих, хто теоретично готовий до підтримки реформ.
Водночас потрібно чітко усвідомлювати, що політики не повинні йти слідом за електоратом (чого, безумовно, вчить соціалізм), їхній найважливіший обов’язок визначати і вказувати нові шляхи розвитку. Безумовно, у такій ситуації на них лягають і всі ризики відповідальності за прийняття (або неприйняття) політичних рішень. Тому для багатьох лівих і центристських течій, особливо в державах, які тільки починають будувати свої демократичні інститути, характерна боязнь нерозуміння, острах втратити виборців, бажання будь-що сподобатися всім і кожному. І лише праві політичні течії готові вказати нові, ефективніші шляхи розвитку суспільства, готові взяти на себе ризики і відповідальність за запропоновані нові рішення, запропонувати середньому класові, що зароджується, бачення перспективи.
Тому права критика реформ узагалі й уряду зокрема — це не тільки обов’язок тих, хто щиро прагне змін для своєї країни, цивілізованого її розвитку і «вписування» у світовий простір. Це ще й певна мужність думати, говорити і діяти чесно і всупереч опорові більшості. Сьогодні ми повинні зрозуміти і прийняти прості істини: 1) самостійно заробляти і забезпечувати себе та своїх близьких — природна «форма» життєдіяльності людини; 2) держава не в змозі утримувати всіх малозабезпечених. Тільки виходячи з цього можна розвивати соціальну політику і фінансувати інфраструктуру. І це необхідно донести до уряду (хоче він того чи ні) будь-якої країни, яка справді хотіла б стати рівноправним суб’єктом сучасної світобудови.
СОЦіАЛЬНіСТЬ іДЕОЛОГіЙ
Найбільш характерною межею лівої і правої ідеології та політики (не тільки українських) є проблематика соціальних гарантій, соціальності бюджету. Більшість європейських країн уже зіштовхнулася з тим, що система високих соціальних гарантій призводить до зниження попиту на робочу силу й утруднює розв’язання проблеми безробіття. Бюджетно- податкова система, орієнтована на забезпечення високого рівня соціальних державних гарантій, потребує високих державних витрат, а отже — і вищих податків та обов’язкових платежів, що знижують попит на робочу силу. Навіть для багатої держави з високою податковою дисципліною такий перерозподіл становить проблему. Для тих, які розвиваються, це часом здається нездоланною перепоною, оскільки в суспільстві продовжує домінувати соціалістично-зрівняльна психологія, а навіть невисокі соціальні гарантії для всіх неспівмірні із досяжними ресурсами держави. Проте перерозподіляти що-небудь можна лише в тому разі, коли наявні необхідні ресурси. І бідність держави не є виправданням зрівнялівки.
Звідси неминуче випливає необхідність перегляду соціальних гарантій і зобов’язань держави. До сьогодні жодна політична сила, і тим більше уряд, не виступила із критичним осмисленням завдань і функцій Української держави на сучасному етапі, виділенням тих із них, що є «неми- нучими», а також тих, котрі держава зобов’язана передати приватному сектору. На жаль, сьогодні в нас немає розуміння завдань соціальної політики, а отже, і немає самої соціальної політики. Водночас варто пам’ятати, що політика починає бути соціальною лише тоді, коли індивід перестає звертатися по допомогу до держави (для підтримки мінімального рівня життєзабезпечення). Однаковою мірою політика настільки соціальна, наскільки держава не дозволяє собі порожніх нездійсненних обіцянок. Тим самим стає зрозуміло, що більш соціальної доктрини, ніж ліберальна, поки що просто не існує. Іншими словами, у лібералізму багато недоліків, але нічого кращого і реально соціального поки що не вигадано. Саме лібералізм ставить своїм завданням самозабезпечення індивіда, його активне залучення до створення багатства, а також формування демократичних інститутів, що підтримують бажаний напрямок розвитку. А ринок і конкуренція виступають як надійні та перевірені інструменти створення і підтримання стандартів якості життя, права однакового доступу до формованих суспільством благ.
Нині ряд ідеологів звертають увагу на те, що після приходу до влади в багатьох країнах партій соціал-демократичного напрямку значно зросли соціальні видатки і робляться помилкові висновки про нову економічну реальність. Проте не потрібно забувати, що дню сьогоднішньому передували півтора десятка років перебування при владі лібералів і консерваторів у найважливіших індустріальних країнах світу. Таким чином, соціал-демократія сьогодні (однаковою мірою і лейборизм, приміром, у Великобританії) — це природна реакція розвиненого суспільства на «подаровану» можливість ліберального (і неоліберального) розвитку впродовж двох попередніх десятиліть у провідних індустріальних країнах Європи і світу. Зауважу, що і феномен соціальної ринкової економіки якраз і виник із засад неолібералізму і протистояв соціал-демократії у своїй ідеологічній доктрині.
НАВіЩО ПОТРіБНА СИЛЬНА ДЕРЖАВА і ЯКА?
Присвячуючи статтю лібералізмові, я усвідомлюю, що, на жаль, в зв’язку з ігноруванням у ній ролі держави почую критику. Проте однією з найважливіших проблем економіки і суспільства, які функціонують в умовах ринку й інституту приватної власності, є проблема державного втручання в економіку і суспільно-політичне життя.
Сьогодні ідея національної держави, внаслідок глобалізації та зміцнення як міждержавних об’єднань, так і економічного кооперування, також зазнала змін і знайшла своє продовження в утворенні «інтернаціональних» держав. Характерним прикладом такої інтернаціоналізації є Європейський Союз, де на передній план уже вийшла координація і взаємодія політичних акцій різних урядів. І сильною визнається вже та держава, котра бездоганно виконує зобов’язання перед своїми громадянами, користується репутацією надійного міжнародного партнера і не стільки захищає свої ринки (у тому числі інвестиційні), скільки створює умови для їх розвитку.
На противагу цьому популістська проблематизація захисту ринків, відсутність або ігнорування сучасної «світової» податкової системи та зовнішньоекономічних відносин однозначно означають виштовхування бізнесу за межі цивілізованого розвитку, стимулюють відплив капіталу і відплив мізків. Спроба ж побудувати бар’єри для «захисту» означає віддалення країни від світових процесів. Завдяки такому становищу, і керівники державних підприємств, і групи політичної підтримки знаходять різні можливості використання державної власності в особистих цілях. І навпаки, усунення бар’єрів, стимулювання конкуренції, запровадження майнової відповідальності керівника за використання власності і боржника перед кредитором, підтримка життєвих стандартів, сформованих у світі, куди ми бажали б увійти, створюють ту привабливість, без якої сьогодні розвиток неможливий.
Що ж ми бачимо в Україні? Бюджетні й енергетичні війни в парламенті та в уряді, новий виток загравань із МВФ, нервові очікування підвищення цін на енергоресурси і за житлово-комунальні послуги, хворобливі обіцянки підвищення зарплат і пенсій — ці та багато інших (повторюваних з року в рік) проблем державного управління й економічного розвитку країни вказують на те, що ми, як і раніше, є заручниками короткострокових рішень, а отже, ні про яку довгострокову економічну стратегію не може бути й мови. Перманентність такого стану породжує відчуття кризи влади і безперспективності, посилює зневіру людей у можливості змін, а значить, поглиблює подальше економічне і соціальне падіння.
І серед найважливіших «кризових» проблем я б назвав слабкість і непослідовність уряду — реформи ніколи не підуть, якщо в уряді не буде команди. Цілком очевидно, що сьогодні такої команди немає. Відсутність команди є не тільки проблемою нинішнього уряду. Практично нічого не зміниться, коли ми завтра поміняємо прем’єра, — нова команда не з’явиться. Просто тому, що її (команду) ніхто не готує. Нагадаю, в багатьох країнах розвиненої демократії відкрито або приховано існують так звані тіньові кабінети. Провідні партії фактично формують свої структури, які в будь-який час готові до управління країною. Важливим також є те, що переважна більшість представників еліти одержали освіту в одних і тих самих провідних інститутах та університетах, які вже забезпечили їм досить високий рівень знань і кваліфікації, що значно спрощує порозуміння. Але найважливішим усе ж є те, що управлінські команди готуються послідовно, у жорсткому конкурентному середовищі, з ідеалами приватної власності і ринкової економіки. Жодної з указаних компонент у нас нема. Поки що є тільки окремі політичні особистості і лідери, котрі хотіли б очолити уряд, але цього вочевидь мало для ефективного державного управління.
Ефективні перетворення суспільства починаються з відповідальності за власні вчинки й ініціативи. Саме на цьому будується сильна авторитетна держава, яка у такому разі (і вже у свою чергу) стає стимулятором розвитку економіки і суспільства. Україні з кожним днем дедалі менше є що втрачати — і вже сьогодні ми повинні вибирати між животінням і цивілізованим розвитком. У нас, сьогоднішніх парламентаріїв, є ще рік-півтора для того, аби переосмислити свої переконання і здійснити справжні реформи. Зазначу, те, з чого ми починали понад два роки тому і що здавалося нам сміливим і прогресивним, сьогодні в багатьох випадках таким не є. Тому цілком імовірно, що сьогоднішні несподівані політичні ініціативи окремих ідеологів завтра стануть природними. І важливо їх вчасно зрозуміти та не спізнитися з їх прийняттям і реалізацією. Стосовно ж міжнародного аспекту, то жодну країну, яка активно включалася в реформування, світове співтовариство не відкидало, а, навпаки, підтримувало. І нашій країні не варто продовжувати тягти тягар минулих помилок. Тільки новий стрімкий розвиток здатний принести громадянам добробут, повернути країні довіру і повагу.