UA / RU
Підтримати ZN.ua

ДОПОВНЕНО Й ПЕРЕРОБЛЕНО...

Грали дуже серйозну п’єсу: «Дора, або «Багатий жебрак» Шекспіра. Виправлено й поставлено мною, Альбертом Щупаком...

Автори: Володимир Фоменко, Ілля Хоменко

Грали дуже серйозну п’єсу: «Дора, або «Багатий жебрак» Шекспіра. Виправлено й поставлено мною, Альбертом Щупаком.

Шолом-Алейхем. «Блукаючі зорі»

Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.

Закон про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, розділ перший, стаття друга

З проханням про професійну допомогу до нас як кореспондентів «Дзеркала тижня» звернувся редактор районної газети «Вісті Борзнянщини» Володимир Ященко. Ми ніколи не були знайомі з ним раніше, знали винятково як автора, що пише книжки під псевдонімом Володимир Сенцовський. Те, що він повідомив, здавалося настільки серйозним, що довелося запропонувати оформити сказане в формі офіційного листа й підкріпити документами.

Словом, суть подій така. Всупереч чинному законодавству, керівництво Борзнянського району запровадило в себе інститут попередньої цензури.

Усе почалося з конфлікту між Ященком і владою. Не беремося судити про його причини та ступінь правоти учасників конфронтації. Проте, на наш погляд, сам факт такого протистояння можна тільки вітати. На те вона і преса, щоб не крутити хвостом, а кусати за ноги. Концепція газети як «сторожового пса демократії» в розвинених країнах є загальновизнаною. Право репортерів не бути (наскільки це загалом можливо) рупором у руках державних службовців захищено в усій Європі законодавчо. Особливу роль фахівці в галузі масової комунікації відводять пресі регіональній, районній. Ще 1965 р. Роберт Горнбі писав, що місцевий журналіст завжди повніше знає ситуацію в регіоні, ніж його столичний колега. Тож для жителів глибинки особливо важливо, аби саме провінційні репортери не «дружили взасос» із владою та не обирали шлях безконфліктності... Утім, повернімося до нашого героя.

Створивши Ященку настільки веселе життя, наскільки це вміють робити в глухій провінції — від виклику на килим до глави райдержадміністрації В.Биковича до оголошення йому недовіри «рішенням трудового колективу», місцеве керівництво цим не обмежилося. Далі цитуємо письмове звернення колеги: «...Було офіційно введено цензуру в райгазеті: перша коректура її сторінок згідно з розпорядженням заступника голови РДА (райдержадміністрації. — Авт.) Бориса Силка стала подаватися на другий поверх «Білого дому»...

Продовження історії відгонить уже не просто беззаконням, а нагадує твори Кафки й Оруелла. Газетні тексти — і це цілком доказово, залишилися відповідні свідчення — стали в районних коридорах влади... переробляти й дописувати. На столі перед нами — вирізка з «Вістей Борзнянщини». Передова «До ювілею держави — з думою про молодь». По суті — звіт про зустріч глави райдержадміністрації з місцевими лідерами політичних і громадських організацій за «круглим столом». Останній стовпчик відкреслено синім чорнилом. Його не було в початковій версії статті. Він з’явився після «читки» її уповноваженою особою, і дописали його не в стінах редакції. Стилістично відповідаючи основній частині тексту, дописка, по суті, перевертає все з ніг на голову: підкреслює єдність тих, хто зібрався, в тому питанні, у якому її тоді досягнуто не було.

І праві, і ліві учасники зустрічі, однаково прикро вражені тим, що за «круглим столом» із ними зіграли крапленими картами, надіслали колективне спростування. Його опубліковано під рубрикою «Резонанс». Чи варто говорити, що цієї вільності редактору не подарували.

Такий стан речей характерний не тільки для Борзнянського району. Це загальний, споконвічний стиль роботи чернігівського керівництва. Вимагаючи повного й бездумного виконання всіх своїх вимог, воно водночас готове проігнорувати будь-які закони, норми та правила. Причому цілком явно, не побоюючись розголосу. А чого боятися? Адже ті, хто міг би й мусив би в таких випадках виносити сміття з хати — місцеві журналісти, — або підгодовані, або залякані. Або й те, й інше. З ними можна не церемонитися. Не соромитися розмовляти мовою стусанів і ляпасів (при цьому невпинно повторюючи, що ми будуємо демократичне суспільство й до старого повернення більше немає).

Тут треба зробити дуже істотне уточнення. Сторонньому оку може здатися, ніби питання відносин влади й журналістів на Чернігівщині зводиться до споконвічного конфлікту «особистість — держава». Це не так. У нас є підстави стверджувати: дотриманням державних інтересів у розбірках місцевих керівників із друзями й недругами — навіть не пахне. Коли регіональний політик демонстративно йде на конфлікт із чинним законодавством, ігнорує рішення вищої судової інстанції країни, не червоніючи пересмикує факти в публічних виступах і при цьому заявляє про себе на повний голос «Я — людина такого й такого!» (називаючи київського покровителя) — це вже скоріше на босяцьку кругову поруку схоже, ніж на державний рівень мислення.

Під кінець перебудови й у перші роки незалежності схожі випадки місцеві газети часом висміювали. Тепер — ні. На Чернігівщині багато років проводилося нещадне вибраковування «нелояльних» працівників ЗМІ.

У нашому архіві зберігається чимало цікавих документів, що стосуються нинішнього ставлення регіонального керівництва до преси. Командна інтонація прослизає навіть у найневинніших циркулярах. Приміром: «Чернігівська обласна державна адміністрація. Заступник голови. Доручення. В області відбудеться чемпіонат Головного управління пожежної охорони МВС... Вам необхідно забезпечити висвітлення...»

Адресовано документ керівникам обласних газет і телерадіокомпанії.

Воно, звісно, непогано розповісти про такі неординарні змагання, але навіть коли таку дрібницю редактора зобов’язують робити директивно й письмово, не допускаючи думки, що тема газету може не зацікавити, — чи можна чекати від посаджених на такий короткий повідець видань принциповості в питаннях конфліктних?

У світлі подібних формулювань інші, менше безглузді за мовою, але ще більш убивчі за суттю папери (скажімо, звіт власкора однієї зі столичних (!) редакцій про те, скільки виступів чернігівських чиновників він підготував) перестають дивувати.

Нам досить часто телефонують місцеві колеги. Як правило, з однією й тією ж метою. Вони хочуть, аби ми дослідили й оприлюднили за межами регіону відомі їм, але замовчувані на Чернігівщині факти (деякі з них можна сміло назвати злочинами). Їх не цікавить ні матеріальна винагорода, ні природне для кожного журналіста прагнення до тематичного пріоритету. Навпаки, вони наполягають на анонімності. Втратити місце провінційному репортерові легко. А влаштуватися на роботу з ярликом «некерованого» практично неможливо.

Красиво сказано про газетярів — «сторожові пси демократії». Але як не згадати слова Франца Кафки з безсмертної сатири «Дослідження одного собаки»: «Слів немає, свобода, можлива в наші дні, рослинка хирлява».

Постскриптум. Коли цю замітку вже було написано, про зустріч із нами домовився журналіст з обласного видання. Запобіжні заходи, якими він «обставив» своє звернення (дзвінок із чужого телефону, побачення у вечірній час, подалі від сторонніх очей), могли б видатися смішними. Якби не сумна доля тих жителів Чернігова, котрі, наговоривши зайвого (із погляду місцевого керівництва), були потім у цьому викриті й добряче про свою відвертість пошкодували.

Колега привіз два документи — на бланку міськвиконкому, за підписом мера В.Косих №3-15 (443) (від 29.05.2001 р.) і на особистому бланку глави Чернігівської обласної державної адміністрації М.Бутка (датований тим же числом, №1-05 (129). Стосуються вони передплати на газету «Чернігівський вісник». Виявляється (якщо дотримуватися букви «Доручення», підписаного губернатором), питання, що читати, не є для жителів області справою вільного вибору. Микола Петрович Бутко суворо вказує, що «...частина керівників місцевих органів виконавчої влади недооцінюють необхідності системної неформальної роботи по пропаганді державного видання...». Обурюється тим, що «...у половині районів передплатили газету на 1—3 місяці, а далі передплату не поновили». Попереджає службовців райдержадміністрацій про особисту відповідальність за організацію передплатної кампанії. І наказує:

«Відповідальним особам забезпечити: збільшення тиражу газети на друге півріччя на 30% порівняно з контрольними цифрами на перше півріччя; передплату газети всіма органами державної влади та місцевого самоврядування, усіма державними службовцями.

«Відповідальним особам забезпечити:

збільшення тиражу газети на друге півріччя на 30% порівняно з контрольними цифрами на перше півріччя;

передплату газети всіма органами державної влади та місцевого самоврядування, всіма державними службовцями.

Проконтролювати передплату всіма:

бюджетними організаціями;

державними та комунальними підприємствами;

господарськими товариствами, в яких є частка державної та комунальної вартості.

Рекомендувати юридичним особами недержавної форми власності профспілковим комітетам передплатити газету «Чернігівський вісник».

Допускати передплату на термін, менший, ніж шість місяців, лише в виняткових випадках з тим, щоб питома вага такої передплати у загальній становила не більше 5 відсотків.

Про результати передплати інформувати мене щотижнево по п’ятницях. Контроль за виконанням цього доручення покласти на керівника апарату обласної державної адміністрації О.М.Карцана.

Голова обласної державної адміністрації

М.П.Бутко».

(Стилістичні, орфографічні й пунктуаційні особливості оригіналу збережено.)

Колега, котрий доставив нам документи, сказав, що на ділі «системні й неформальні» заходи вилилися в тотальний примус аж до самочинного вираховування грошей на передплату з зарплати в сільських медиків і лікарів.

Як і кожна нормальна людина, він боявся, що ім’я його випадково стане відоме начальству — із усіма випливаючими наслідками. Але відраза до тих, хто сприймає його як бездушну й позбавлену совісті маріонетку, виявилася сильнішою від страху. Бо якщо на Чернігівщині змушують читати офіційні видання — можна собі уявити, наскільки мають можливість розповідати правду ті, хто для цих видань пише.