Столиця України не віддала правлячій партії та іншим провладним кандидатам жодного мажоритарного округу. А в рідній Донецькій області, навпаки, самі регіонали лягли кістьми й протягли всіх своїх кандидатів. Ці два полюси, очевидно, й окреслюватимуть тепер нову політичну реальність країни.
З іншого боку, і в самій Донецькій області є дві крайні точки, по яких можна проводити контури. Жителі регіону масово підтримали партію на виборах, але при цьому ПР не змогла провести присвяченого цій події святкового концерту, бо на нього ніхто не прийшов.
З приводу причин чергової перемоги Партії регіонів в «рідному» регіоні є дві діаметрально протилежні, але однаково помилкові думки. Опозиція бачить корінь проблеми, по-перше, в «забитих і заляканих» виборцях, а по-друге - в тотальних фальсифікаціях результатів голосування.
Самі місцеві регіонали (на відміну від старших товаришів, які бачать загальну картину) схильні почивати на лаврах і розглядати цифри у протоколах як підтвердження того, що вони все правильно роблять і треба продовжувати в тому ж дусі. «Ми вітаємо підсумки цих виборів і розглядаємо їх як мандат ПР на продовження політики важливих і необхідних реформ», - пафосно заявили в обласній організації біло-синіх.
І ті, й інші неправі. Принаймні в цьому переконують два вагомі аргументи - архів Центрвиборчкому і калькулятор. Партія регіонів дебютувала як самостійний суб’єкт на парламентських виборах у 2006 році. Отже, нинішня кампанія для неї третя за ліком. Результати партії в Донецькій області при цьому були такі:
2006 рік - 1,85 млн. голосів;
2007 рік - 1,72 млн. голосів;
2012 рік - 1,27 млн. голосів.
За шість років перебування у Верховній Раді регіонали втратили підтримку 580 тис. виборців, або 31,3%. Простіше кажучи, третину свого електорату. Якщо порівняти останню цифру з підсумками президентських виборів (2,44 млн.), то рівень симпатій скоротився майже вдвічі. У світлі цих даних ПР треба було б добряче замислитися, чи треба продовжувати «політику реформ»…
При цьому сила агітаційно-адміністративного пресу, навпаки, від виборів до виборів постійно зростала. У цій кампанії масштаби були воістину безпрецедентними - десь в інших регіонах виборців, може, й агітували «за правилами», але в Донецькій області їх укочували бульдозером, двигуном якого була влада, а паливом - гроші.
Сама партія сьогодні вийшла на наступний етап своєї еволюції: державні, комерційні та партійні структури переплелися настільки щільно, що провести чітку межу між ними немає ніякої можливості.
Цей конгломерат - уже повноцінна номенклатура з правом регулювання абсолютно всіх сфер життєдіяльності підвідомчого населення.
Біло-сині стали всеосяжними й усепроникними, як світовий ефір, наявність якого помилково припускали Декарт і Максвелл. При будь-якому прояві соціальної активності середньостатистичний житель Донецької області зустрічається з Партією регіонів у тому чи іншому вигляді - працюючи, отримуючи зарплату, віддаючи частину цієї зарплати за комунальні послуги, сплачуючи податки в бюджет, читаючи місцеву пресу, навіть відвідуючи (прости Господи) церкву. Світовідчуття донецького виборця багато років тому було описане Стругацькими:
«И если кто-нибудь даже
Захочет, чтоб было иначе,
Опустит слабые руки,
Не зная, где сердце спрута
И есть ли у спрута сердце...»
Ця соціально-економічна залежність, щоправда, не підкріплюється залежністю ідеологічною. З тієї простої причини, що нинішня ПР - партія без ідеології. Але позиціонувати себе як грошовий мішок можна недовго. І обходитиметься це дедалі дорожче, бо цією гротескною прагматичністю стосовно партії заражаються навіть представники еліт. Мер Донецька Олександр Лук’янченко, наприклад, на запитання про свої очікування від роботи депутатів після виборів відповів, що чекає від них допомоги в завершенні будівництва тих об’єктів, які до виборів закінчити не встигли. А в Горлівці керівник апарату місцевого осередку ПР Наталя Бондар заявила буквально таке: «Через те, що ми не маємо мера-однопартійця, ми менше отримуємо різних субвенцій з держбюджету».
Творчо переосмислена регіоналами формула Муссоліні в донецькій редакції звучить так: «Друзям - бабло, усім іншим - ні».
Серйозної заявки на вивільнені голоси поки що ніхто не зробив. Серйозно поліпшили свій результат комуністи - з 144 тис. у 2007-му році до 369 тис. Але це всього лише монополізація всього «лівого» електорату: до «своїх» голосів червоні додали голоси соціалістів (191 тис. у 2007-му році) і вітренківців (69 тис.). «Комі», дотримуючись східної мудрості, сиділи на березі річки, і таки дочекалися.
А от вивільнена ніша у вигляді електорату, який «відпав» від регіоналів, залишається незайнятою і цілком готова до підтримки якогось альтернативного проекту. На цей масив голосів поглядає і Медведчук, і «п’ята колона» відверто проросійських партій, але їхні спроби закріпитися в Донбасі зазнають поразки. З однієї простої причини - донецький виборець готовий підтримати тільки ту силу, яку вважатиме «своєю». Тобто ту, яку підтримає бодай частина еліт, що для інших буде, по-перше, індикатором того, що ця сила не є маргінальною і її можна сприймати всерйоз. А по-друге - гарантією особистої безпеки за альтернативну мейнстриму громадянську позицію.
Один зі шляхів появи такої нової сили - відбруньковування частини лідерів ПР від «матки». За нашими даними, спонсори та деякі керівники вже зараз розглядають варіант створення гіпотетичної демократичної платформи, яку може очолити хтось з відносно молодих представників біло-синіх. Таким новим лідером колись міг стати Кушнарьов, а сьогодні може бути Тігіпко (на безриб’ї й Тігіпко - демократ).
Але розуміння того, що Партія регіонів себе вичерпала і її подальший шлях веде тільки на дно, в частини регіоналів справді є. Не випадково передвиборну стратегію ПР з похмурим гумором було названо «план «Терикон». Партія сьогодні дійсно схожа на терикон - великий і мертвий відвал порожньої породи. Уже цілком дозрілий для того, щоб степова рослинність із чіпким коріннями створила на його схилах нову екосистему.
Партія регіонів розтратила себе, намагаючись осягнути неосяжне, в сенсі - усю країну. Вихідці з ПР, які окупували керівні пости в уряді, АП, регіональних адміністраціях, парламентській фракції, партійному апараті - це (не смійтеся!) найкращі сини Донбасу, це інтелектуальний і кадровий максимум. Після того як з Донецької області безжально вигребли всіх, тут не з’явилося нового ідеолога рівня Володимира Рибака, порівнянного з Андрієм Клюєвим і Борисом Колесніковим організатора, і навіть порівнянних з Азаровим і Близнюком міцних виконавців.
Біло-сині в Донецьку зараз схожі на київське «Динамо» не тільки кольорами, а й поведінкою. Вони незграбно намагаються повторити успіх родоначальників, дотримуючись залишених у спадок конспектів. Однаково безуспішно. Старі методи працюють дедалі гірше, а нових вигадати вони не в змозі. Донбас залишається для ПР надійним тилом тільки в сенсі сліпого підпорядкування. Але цього, мабуть, замало.
Труднощами правлячої партії не зуміли скористатися їхні опоненти. Це не дивно: якщо домінуюча сила наразилася на кризу виконавця, на що ж розраховувати опонентам? «Батьківщина» з часу останньої парламентської кампанії приросла ненабагато - з 93 тис. до 103 тис. голосів.
Не можна сказати, що опозиція не боролася. Вона боролася. Але боролася за все що завгодно, крім, власне, підтримки виборців.
Спочатку боролася сама з собою - об’єднання штабів кількох партій у єдину структуру було непростим і конфліктним.
Потім боролася зі спокусами. Технічний проект «Зелена планета», як жартували в Донецьку, своєю зеленню залучив на свій бік частину активістів «Батьківщини». Це внесло додаткове сум’яття в організаційні побудови.
Потім почалися конфлікти зі знятими на користь УДАРу мажоритарниками. Деякі кандидати образилися, вважаючи, що на роль жертви можна було знайти когось іншого. Підбір персоналій і мотивація і справді дивовижні: екологічному активістові Володимиру Березіну, скажімо, поставили в провину те, що він, обурений бездіяльністю офіційного штабу, створив свій власний.
А в день виборів і в ніч підрахунку голосів опозиціонери кинулися захищати результати, забувши про те, що спочатку цих результатів слід домогтися.
Підрахунок голосів, звичайно, чистим не був. Порівнявши дані з відкритих і конфіденційних джерел, слід сказати так: цифр у підсумкових протоколах не малювали, але домальовували. Усе це супроводжувалося бійками під дільницями з участю молодиків, яких раніше називали «бритоголовими», а тепер політкоректно іменують «молодими людьми спортивної зовнішності». За підсумками бурхливої післявиборної ночі опозиція і ПР звинуватили в провокаціях одне одного. Встановити істину остаточно неможливо, бо правди ніхто не скаже, а молоді люди спортивної зовнішності в Донецьку тепер аполітичні, м’ясисті й недорогі, і найняти їх міг будь-хто.
На результат виборів слід накласти й рекордно низьку явку (59,6%). Попередні парламентські кампанії - відповідно 60,9% і 62,5%. Хоч як викладалися біло-сині у спробах провести передвиборну «мобілізацію електорату», все виявилося марним. Усі рекламні сюжети перед виборами були замінені одним-єдиним: «Усі на вибори!». Вулицями каталися агітмобілі, й безрадісні голоси з гучномовців зазивали громадян на виборчі дільниці. Працював адмінресурс - викладачів вишів укотре зобов’язали проконтролювати явку студентів, працівники виконкомів, соціальних і комунальних служб обходили квартири, вмовляючи прийти на дільницю. Комунальні та приватні автоперевізники організували безплатні маршрути для перевезення виборців.
Та все одно багато жителів Донбасу висловили «подяку» за реформи та інші благодіяння ігноруванням виборів. Є факти, що свідчать про те, що явку дотягували: КВУ провів свій підрахунок кількості виборців, які проголосували, і виявив розбіжності з офіційними даними протоколів. Контрольне замірювання в 41-му окрузі на дільниці №114601 показало 998 осіб, а виборчком записав 1543 тих, що проголосували. На двох дільницях в 45-му окрузі різниця становила 158 і 130 голосів. І в
43-му окрузі зафіксовано розбіжність у 128 учасників голосування. Примітно, що найбільшу «дельту» зафіксовано в окрузі, який дав найвищі показники і за явкою, і за результатом.
Партія регіонів на обвинувачення у фальсифікації на своїй політичній батьківщині звикла відповідати в тому дусі, що їй немає сенсу займатися підтасовуваннями. Яка, мовляв, різниця, з якою перевагою переможе їхній кандидат? Але вірити в це можуть тільки ті, хто забув про план «Терикон». План цей, крім іншого, покладав відповідальність за результат на низові структури і персонально - на керівників місцевих осередків, за сумісництвом - мерів міст, голів районних адміністрацій та ін. Відповідальність не абстрактну, а цілком конкретну, із плановими показниками явки й результату. Старші товариші, за даними наших джерел, не санкціонували прямо неспортивних прийомів, але твердо пообіцяли заплющити очі на способи, якими виконуватиметься план.
От і старалися нижчі за рангом. Вони ж краще всіх знають, що з тими, хто не виправдав високої довіри, у партії розмова коротка.