Величезне місто завмерло у напруженому очікуванні. Недарма - бойовики ДНР, які окопалися тут, усерйоз налаштовані повоювати. На в'їздах у місто і на околицях ростуть нові бліндажі, блокпости, укріплені райони.
Часом здається, що гірше вже нікуди. Дивлячись на грунтовні приготування, розумієш - є куди.
Хочеться сподіватися на краще. Але розум уперто торочить: буде ще гірше.
Під акомпанемент канонади
Попри те, що по той бік лінії фронту справа здається вирішеною, самі бійці невизнаної республіки перебувають у чудовому гуморі. Гуляють вимерлими парками і скверами, заходять до нечисленних працюючих кафе.
- Я тобі кажу, скоро армія розбіжиться, залишаться самі добровольчі батальйони! - втовкмачує схожий на знаменитого "Моторолу" субтильний бойовик своєму товаришеві - заплилому жиром здорованю. - Влаштуємо тоді сафарі на Яроша ...
"Моторола" радісно ірже і сьорбає пиво.
- Та поглянь, тут же нікого не залишилося! - Обводить він рукою порожню вулицю у відповідь на якусь репліку компаньйона. - Можна розважатися!
Це неправда. У місті все ще залишається чимало людей. Місцеві жителі до останнього чіпляються за залишки мирного життя: гуляють із дітьми, ходять по покупки, щоранку йдуть на роботу (ті, у кого ще є робота).
Усе ще працює громадський транспорт, хай і вічно напівпорожній. Навіть міжміські автобуси, ледь не обдираючи боки об укріплення, ходять між блокпостами воюючих сторін.
Щоранку, мов останній привіт із довоєнного життя, торохтять моторами під вікнами сміттєвози та машини зі свіжим хлібом.
Пенсіонери штурмують ощадкаси - якимось дивом у місто "прорвалися" соціальні перерахування на картки Ощадбанку.
Наче й нема ніякої війни.
Але війна є.
Вона нагадує про себе порожніми вітринами зачинених магазинів і щоденною канонадою. Вночі летять у небо трасери. Дрібним стакато гуркочуть зенітки.
Розкотистий гуркіт порушує вечірню тишу. Грім? Ні, "Град"...
Подеколи гучно "бахає" щось зовсім незнайоме. Звуку майже нема, але хвиля вібруючого резонансу наздоганяє, стиха штовхає в спину і віддається легким спазмом під ребрами.
У цій війні нема лінії фронту. Шалені снаряди залітають далеко.
...Біля 51-ї школи дерева посічено осколками, вікна в будинках вибито вибуховою хвилею, на футбольному полі - вирва.
- Он у тому будинку чоловіка вбило осколком, і он, бачте, бушлат валяється - ще одного, - тицяє рукою літній дядько. - А в нашому будинку жодної цілої шибки не залишилося...
Він дивиться на понівечений вибухом фасад школи і гірко додає:
- Восени сюди прийде підростаюче покоління, і дітей навчатимуть Батьківщину любити. А я прийду, перелічу своїх загиблих сусідів і скажу: їх Батьківщина вбила. Це ж українська армія стріляла...
Так це чи ні - невідомо. Бойовики, які засіли в місті, й армійці, які окопалися біля аеропорту, регулярно перестрілюються між собою. У кого там стався недоліт чи переліт - зрозуміти неможливо.
Нашу розмову перериває гул літакового двигуна. Завмираємо і дивимося вгору. Всі розуміють, що це означає - цивільні літаки тут давно вже не літають.
І справді: десь недалеко, за вокзалом, чутно вибухи. Мій провідник слухає канонаду на лавочці біля під'їзду, навіть не намагаючись тікати і ховатися. Живе втілення фаталізму.
Їх багато. Тих, хто залишається в місті. Наприклад, тому що не може виїхати. Хтось доглядає за хворими родичами. Хтось намертво прикутий незримими ланцюгами до робочого місця - єдиного джерела доходу. Хтось не вірить, що потрібен комусь там, за лінією фронту.
Донецькі ночі
Удень місто судомно вдає, що тут усе, як і раніше.
Але вночі стає зрозуміло - тут біда. Велика біда.
Щойно сідає сонце, життя завмирає зовсім.
...Вечір п'ятниці, міський парк. Тут нема взагалі нікого. Порожні алеї, задубілі в важкому сні механізми атракціонів.
І мов, дивні сни - картинки з того, довоєнного, життя. На цьому темному майданчику зараз повинна йти дискотека "для тих, кому за", і статечні дідугани з благовидними бабцями мають танцювати свої незрозумілі молодому поколінню танці.
А на цих лавочках мають сидіти і цілуватися парочки.
А он із того темного закутка патруль зазвичай виганяє тих, хто намагається потихеньку курити в неналежному місці.
З боку атракціонів колись чувся дитячий сміх і вимогливий вереск: "Тату, хочу морозива!"
Нічого цього нема. Наче й не було. Чи буде знову? Хтозна...
Нічними вулицями хвацько ганяють тільки найбезстрашніші з таксистів, які оцінюють свою сміливість у плюс п'ять гривень до звичайного тарифу, і колони бойовиків. Останні десь розжилися модними мікроавтобусами з блималками і демонстративно плюють на правила дорожнього руху.
Замість запізнілих гуляк цілодобові кіоски з нехитрим вуличним фастфудом збирають черги хлопців у формі, обвішаних різномастою зброєю - від сучасних автоматів до антикварних карабінів.
Величезна будівля обласної адміністрації похмурою цитаделлю нависає над окупованим містом.
Тепер там рідко горять вікна, а жителі намагаються оминати 11-поверхову громадину.
Однак насправді всередині киплять пристрасті. За наявними даними, прибулі зі Слов'янська "стрєлковці" остаточно усунули місцевих від влади в самопроголошеній республіці.
Ледь прибувши до Донецька, Стрєлков на першій же нараді зажадав відселити всіх з околиць і підірвати спальні мірокрайони. "Я там воювати буду", - заявив схиблений реконструктор. "Ми не дозволимо руйнувати місто", - відповіли йому донеччани, котрі входять до складу "уряду ДНР".
У результаті, здається, перемогли все ж "стрєлковці": майже весь персонал, набраний серед донецьких симпатиків республіки, звільнили, а їхні місця в кабінетах посіли похмурі хлопці з пістолетами. А керівники ДНР з числа місцевих уродженців останнім часом ховаються і не відповідають на дзвінки.
Отже, війна триватиме. І, швидше за все, закінчиться тут. Це зі Слов'янська і Краматорська їм було куди йти. Із Донецька відступати нікуди, далі до кордону - маленькі депресивні містечка.
"Стрєлковці" зайняли селища в передмістях Донецька, де ведуть бої з українською армією на підступах до міста.
Раніше до цих місць було хвилин із 20 їзди. Сьогодні це окремий світ, відрізаний від великого міста.
"Потихеньку тримаємося"...
Розповіді тих, хто зумів звідти вибратися, здаються вигадками або переказами дешевих кінобойовиків на воєнну тематику.
Але це, на жаль, правда.
- Щоранку в нас у Нетайловому "стрєлковці" виганяють усіх, хто ще залишився в селищі, на шикування. "Добровольці, згодні воювати за ДНР, є? Нема? У підвал! З підвалу не виходити - будемо стріляти!" Увечері шикування і політінформація: прийде Нацгвардія, буде всіх різати і вбивати. Вранці знову: "Добровольці є? Нема? У підвал!"...
А над підвалами, де у страшенній скупченості сидять нещасні люди, гуркочуть бої. Гуркочуть там, де ще недавно хтось жив, трудився і заробляв.
...Донецький бізнесмен Дмитро Колесников зовні спокійний, коли демонструє фотографії з селища Піски під аеропортом: купи згорілих авто, підбита бронемашина, розтрощені будівлі.
Залишається тільки здогадуватися, чого йому вартує цей спокій - ті купи руїн колись були тепличним комплексом, який належав Дмитру. Тут вирощували свіжі овочі для місцевих ресторанних мереж.
Тепер там замість овочів танки, "Гради", міни, засідки і блокпости.
Востаннє Дмитро заїжджав туди, щоб забрати бодай те, що вціліло.
- І чомусь із обох сторін воюють немісцеві. Я проїхав туди грунтовкою через поле, і мене ніхто не зупинив, бо ніхто з них не знає про цю дорогу. Потім і ті, й інші запитували: "А ти як взагалі сюди потрапив?" А "стрєлковці", ті прямо заявили: ти в курсі, що тут передова, і ми тебе можемо просто на місці розстріляти?
...Але навіть у розгубленому, переляканому, пригніченому місті є ті, хто знаходить сили допомагати іншим. Місцеві волонтери вивозять тих, хто не може виїхати сам, організовують табори для біженців за межами Донецька.
- Недавно ми вивозили до Новоазовська дві сім'ї з дітьми-епілептиками. Привезли туди, подивилися на пансіонат, де їх селять - ой леле! - Енріке Менендес, донеччанин іспанського походження і волонтер групи "Відповідальні громадяни", темпераментно жестикулює. - З лікарями і ліками проблем нема, але умови! Старі радянські ліжка, подушки... Подушки ж у руках розповзаються! Готувати ніде, з питною водою проблеми. Треба створювати там умови, люди ж їдуть і їдуть...
Люди й справді їдуть. Святогірськ, де раніше жили біженці зі Слов'янська, тепер приймає гостей із Горлівки. Із Донецька їдуть на південь області - у Новоазовськ і Сєдове. Волонтери збиваються з ніг, аби забезпечити всіх вимушених переселенців їжею і ліками.
А ті, хто залишився, примудряються вмістити весь жах того, що відбувається, у кілька скупих рядків СМС-повідомлення, коли з'являється зв'язок: "Світла нема, води нема, півхати розбомбили. Потихеньку тримаємося"...
Дорогі друзі!
Благодійний фонд "Співпричетність" і волонтерська група "Відповідальні громадяни" просять вашої допомоги для облаштування пунктів тимчасового проживання біженців на визволених територіях Донецької області (Святогірськ, Новоазовськ, Сєдове), а також для вивезення з Донецька людей, не здатних залишити місто самостійно - інвалідів, дітей-сиріт, сімей із хворими та літніми родичами.
Реквізити БФ "Співпричетність": код ЄДРПОУ № 26351323, р/р 26005111274980 у філії "ДРУ" АТ "Банк "Фінанси та кредит", МФО 335816.
Призначення платежу: благодійна допомога вимушеним переселенцям із зон військових дій.