UA / RU
Підтримати ZN.ua

До деяких питань мовознавства

Проект нового закону про мови незабаром буде внесений до Верховної Ради і до кінця червня — остаточно ухвалений...

Автор: Денис Ковриженко

Проект нового закону про мови незабаром буде внесений до Верховної Ради і до кінця червня — остаточно ухвалений. Про це днями заявили члени парламентської фракції Партії регіонів. Щоправда, представники провладної сили зазначили, що робота над документом наразі триває. За нашою інформацією, законопроект майже готовий, хоча процес уточнення деяких положень справді триває. Натомість навіть робочий варіант документа, який потрапив у розпорядження «ДТ», дає можливість скласти уявлення про філософію майбутніх змін.

Наскільки відомо, відповідальним за процес призначено керівника депутатського осередку ПР у Раді Олександра Єфремова. Саме він, напевно, презентуватиме проект на пленарному засіданні парламенту. Відомо також, що під час підготовки документа його автори творчо використовували відповідний законотворчий доробок, що залишився «регіоналам» у спадок від покійного Євгена Кушнарьова. З огляду на те, що Віктор Янукович і парламентська більшість працюють єдиною командою, не варто очікувати, що обіцянки партії влади розійдуться з ділом. Отже, найближчим часом документ з гордою назвою «Базовий закон України «Про мови України», радше за все, буде затверджений депутатським корпусом та оперативно підписаний гарантом. Тому варто коротко проаналізувати суть цього законопроекту, а також оцінити його потенційний вплив на мовну ситуацію в Україні.

Принагідно нагадаємо, що чинний профільний закон (який має промовисту назву «Про мови в Українській РСР») був прийнятий ще 21 рік тому, після чого двічі коригувався — у 1995-му та 2003-му. Ще в парламенті IV скликання було зареєстровано близько десяти різних редакцій «мовних» законопроектів, проте жоден з них не було підтримано. Протягом наступних скликань ця кількість тільки зростала. Зараз на розгляді законодавчого органу перебуває п’ять відповідних законопроектів, останній з яких — «Про заборону звуження сфери застосування української мови» був внесений В’ячеславом Кириленком у середині квітня поточного року.

Дискусії навколо мовної проблематики в середовищі вітчизняних політиків та експертів тривають дуже давно. Оберемок дров у вогнище цих суперечок підкинув парламент, ратифікувавши Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Не будемо оцінювати практичну потребу у ратифікації хартії. Не будемо аналізувати реальність різного роду утисків мов національних меншин, про які так наполегливо говорять окремі представники політикуму. Зазначимо очевидне: ратифікація хартії призвела до активного продукування протилежних за своїм змістом законодавчих ініціатив, які не сприяють єдності суспільства. Одні з них були спрямовані на розширення сфери використання української мови, інші — на визнання, розширення сфери використання і захист інтересів мов національних меншин, зокрема — найчисленнішої з них.

У багатьох країнах Європи, у тому числі й тих, які ратифікували Європейську хартію регіональних мов, особливу увагу приділяють захисту державної мови та визначенню сфер її виключного застосування. Наприклад, у §1 закону про державну мову Республіки Словаччина прямо підкреслюється, що словацька мова має пріоритет у застосуванні перед всіма іншими мовами на території держави. При цьому законом жорстко визначаються сфери її виключного застосування. Зокрема, державна мова підлягає обов’язковому використанню у взаємовідносинах державних і самоврядних органів між собою, у відносинах між органами влади і громадянами, у сфері початкової та вищої освіти, у сфері телерадіомовлення (з певними винятками), у військових формуваннях, під час судових та адміністративних процедур, для маркування імпортованих товарів тощо. Аналогічна концепція покладена в основу законів про державну мову й інших держав — Естонії, Латвії, Литви, Польщі тощо.

У країнах, в яких відсутні спеціальні закони про державну мову (зокрема в Болгарії, Німеччині), відповідні положення зафіксовано в інших законодавчих актах — про освіту, про телерадіомовлення, про публічну службу тощо. Надання державній мові особливого захисту, а також визначення пріоритетних (або виключних) сфер її застосування повністю відповідає Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, до якої так люблять апелювати представники окремих політичних сил. У преамбулі хартії чітко зазначено, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх».

Який підхід до розвитку і функціонування державної мови покладено в основу проекту так званого «базового закону України «Про мови України», внесення і швидке ухвалення якого було нещодавно анонсоване представниками фракції Партії регіонів?

Суть цього підходу розкривається у статті 5 законопроекту, за якою українська мова обов’язково застосовуватиметься на всій території України при здійсненні повноважень органами влади, у навчальному процесі у межах і порядку, визначених законопроектом. При цьому згідно з текстом документа «обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитись як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами у цій сфері». Отже, підхід «регіоналів» до визначення ролі української мови у суспільному житті, м’яко кажучи, дещо відрізняється від підходів законодавців згаданих вище країн, а також від ідей, закріплених у Європейській хартії регіональних мов. Іншими словами, регіональним мовам фактично надається пріоритет у використанні в суспільному житті. Адже будь-які спроби розширити сферу застосування державної мови можуть тлумачитись як «применшення права на користування регіональними мовами», тоді як за Європейською хартією розвиток регіональних мов не повинен заважати розвитку офіційної мови держави.

Пріоритетне застосування регіональних мов у різних сферах життя підкреслюється не лише у статті 5 законопроекту, а й в інших його положеннях. Наприклад, за статтею 9 проекту, засідання парламенту, комітетів і комісій ведуться державною мовою. Однак присутнє суттєве «але»: «Промовець, який недостатньо володіє державною мовою, може виступати іншою мовою. Переклад його виступу на державну мову, у разі необхідності, забезпечує апарат Верховної Ради». Подібні винятки із загального правила, які перетворюють саме правило на виняток, відображено і в інших статтях законопроекту. Аналогічним чином регламентовано мову роботи органів державної влади та місцевого самоврядування, виготовлення бюлетенів для виборів і референдумів, мову судочинства, мову економічної і соціальної діяльності державних підприємств, установ і організацій, мову освіти, науки, культури, ЗМІ. Цей перелік можна продовжувати. Принцип «основною мовою є державна мова, а також вільно використовуються російська, інші регіональні мови» поширено практично на всі сфери життя держави.

Кілька прикладів. Копії фільмів іноземного виробництва, які розповсюджуються в Україні, пропонується дозволити дублювати не лише державною, а й російською та іншими регіональними мовами — на замовлення дистриб’юторів і прокатників. Рекламодавцеві пропонується дозволити самостійно вибирати мову аудіо- та візуальної рекламної продукції й рекламних оголошень. Передбачається можливість видачі довідок і посвідчень регіональними мовами, а громадяни зможуть уписати в паспорт своє ім’я і прізвище в будь-якій транскрипції.

Цікаво, що Кабінету міністрів пропонується затверджувати словники української мови, а також довідник з правопису. Відповідно до чинного законодавства на сьогодні уряд затверджує тільки український правопис.

Своєрідним вінцем зусиль авторів законопроекту у напрямі забезпечення «обов’язковості застосування державної мови та сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя» є пропоновані зміни до цілої низки нормативних актів. Корективи планується внести до законів про освіту, судоустрій, статус суддів, нотаріат, адвокатуру, місцеві державні адміністрації, місцеве самоврядування, інформацію, телебачення і радіомовлення, вибори і референдуми, а також до процесуального законодавства. Справа в тім, що в усіх зазначених законах міститься посилання на статтю 10 Конституції. Вона, як відомо, зазначає, що «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Ініціатори змін збираються прибрати згадку про Конституцію з усіх зазначених законів. Натомість на заміну пропонується посилання на «базовий закон України «Про мови України». Який робить правило винятками, а винятки — правилами. Відповідність таких пропозицій Основному Закону викликає великі сумніви.

Чимало положень законопроекту мають відверто декларативний характер і не передбачають реальних механізмів втілення їх у життя. Наприклад, за статтею 5 держава має сприяти використанню державної мови в ЗМІ, науці, культурі, інших сферах суспільного життя, за статтею 7 — сприяти вивченню мов міжнародного спілкування та інших іноземних мов. У статті 30 декларується обов’язок держави сприяти розвитку української мови та культури за кордоном, задоволенню національно-культурних потреб українців. В яких формах здійснюватиметься таке «сприяння», законопроект не уточнює. Не передбачено жодних інструментів втілення в життя і деяких інших положень законопроекту, наприклад статті 8, яка гарантує захист у суді «мовних прав» і «мовних законних інтересів», на оскарження порушень «мовних прав і свобод людини і громадянина».

Чи не найбільшою проблемою законопроекту є необхідність фінансування витрат, пов’язаних із його введенням у дію. Наприклад, майже в усіх адміністративно-територіальних одиницях, в яких визнаватимуться регіональні мови, витрати на оприлюднення прийнятих рішень зростуть щонайменше удвічі. До цього неминуче призведе необхідність публікувати тексти рішень органів державної влади та місцевого самоврядування державною та відповідною регіональною мовою.

До речі, законопроект наділяє правом впроваджувати регіональні мови місцеві ради всіх рівнів. Відповідно, на практиці у деяких регіонах може виникнути ситуація, коли на обласному рівні визнаватиметься одна регіональна мова, на районному — друга, на рівні села — третя. Отже, сільські органи місцевого самоврядування будуть вимушені забезпечувати підтримку кільком мовам. Витрачатися доведеться не лише на мови меншини, яка проживатиме в межах відповідного села, а й на кілька інших мов, які матимуть до жителів відповідного села віддалений стосунок.

Стаття 11 законопроекту дозволяє органам влади при листуванні з органами вищого рівня застосовувати регіональні мови. Таким чином, кількість перекладачів в апаратах парламенту, уряду, в обласних державних адміністраціях має відповідати щонайменше кількості регіональних мов, впроваджених у відповідних регіонах. Штати державних і самоврядних органів усіх рівнів необхідно буде укомплектовувати службовцями, які володітимуть кількома відповідними регіональними мовами. Інакше як вони зможуть спілкуватися з відвідувачами, відповідно до вимог статті 11? Судочинство потрібно буде перевести на двомовний режим роботи, адже, згідно із статтею 14 законопроекту, за клопотанням сторони судового процесу провадження може здійснюватись однією з 16 можливих регіональних мов. Судові рішення доведеться перекладати з регіональної мови на державну — навряд чи суд касаційної інстанції, розташований у Києві, розглядатиме скарги на рішення, викладені кримськотатарською або угорською мовою.

Згідно зі статтею 20 законопроекту передбачено можливість вибору студентами і учнями мови навчання. Якщо студенти або учні — носії певної регіональної мови подадуть потрібну кількість заяв про мову навчання, за кожним вчителем чи викладачем доведеться закріпити відповідну кількість перекладачів, які забезпечуватимуть комунікацію в аудиторії. Саме через неможливість фінансування таких видатків у більшості європейських країн мовою комунікації між державними органами, мовою судочинства та навчання (принаймні у вищих навчальних закладах) є офіційні, а не регіональні мови.

Більшість задекларованих у проекті заходів підтримки регіональних мов мають відверто популістський характер. Значна їх частина не може бути профінансована державою, що суттєво підвищить імовірність використання бюджетних коштів для «просування» окремих регіональних мов.

Ініціатори проекту задекларували благородну мету — захистити всі регіональні мови (а не лише російську) та виконати зобов’язання, які випливають з ратифікації парламентом Європейської хартії регіональних мов. Але досягнути цієї мети буде складно, якщо взагалі можливо.

По-перше, передбачені законопроектом заходи підтримки надаються лише мовам, які відповідають двом вимогам. Вони мають належати до визначеного проектом переліку 16 мов, а кількість носіїв мови на відповідній території має складати не менш як 10% її населення. Якщо кількість носіїв мови є меншою за згадану межу, заходи щодо її підтримки застосовуються за рішенням місцевої ради. Але носії, наприклад, ромської мови та ідиш розпорошені по території України. А кількість носіїв окремих мов (зокрема білоруської, гагаузької, німецької) не досягає 10% у жодній адміністративно-територіальній одиниці. Враховуючи це, на передбачену законопроектом підтримку може розраховувати менше половини з 16 регіональних мов, насамперед російська, а також кримськотатарська, румунська, угорська.

По-друге, законопроектом закріплено особливий порядок виявлення носіїв мов. Чисельність мовної групи має виявлятися на підставі даних Всеукраїнського перепису населення. Ці дані можуть уточнюватися за підсумками опитування осіб, які проживають на відповідній території, чи шляхом збирання підписів таких осіб під свідченням про їх належність до мовної групи. Опитування можуть організовувати органи державної влади та самоврядування, об’єднання громадян і органи самоорганізації населення. Однак закон не дає відповіді на питання про те, яким чином проводитимуться такі опитування та збиратимуться підписи і хто встановлюватиме достовірність їхніх результатів. Тож у результаті дані Всеукраїнського перепису можна буде «уточнити» таким чином, що в межах певної території кількість носіїв мови не досягатиме необхідних 10%.

По-третє, декларуючи захист усіх регіональних мов (що не викликає жодних заперечень), ініціатори проекту у багатьох випадках цілком очевидно прагнуть підтримати лише одну з них — російську. Наприклад, вищі органи державної влади повинні забезпечити опублікування найважливіших актів чомусь лише російською мовою (стаття 10 законопроекту), а не іншими мовами міжнародного спілкування чи регіональними мовами. Паспорт громадянина України і відомості про його власника друкуються українською і російською мовами (стаття 13 законопроекту), російську мову в обов’язковому порядку мають вивчати у загальних середніх навчальних закладах (стаття 20 законопроекту).

Що ж, недаремно Віктор Янукович учора пообіцяв, що після уточнення законодавства щодо мовної політики «російська мова, що є рідною для багатьох громадян України, посяде належне місце в житті нашого суспільства». Де після цього опиниться державна мова, Віктор Федорович не уточнив.

Анонсуючи зміни «мовного» законодавства, Янукович неодноразово посилається на Європейську хартію регіональних мов, на зобов’язання, що їх взяла на себе Україна. Та не можна забувати, що виконання цих зобов’язань не повинно шкодити державній мові та необхідності її вивчення. Це чітко зазначено в преамбулі хартії. Натомість законопроект «Про мови України» фактично ставить регіональні мови у більш привілейоване становище порівняно з державною мовою. Як це вплине на стан української мови, здогадатися нескладно.

До речі, законопроект пропонує зменшити частку ефірного загальнонаціонального мовлення з 75% до 60%.