Такої тривалої та гострої кризи з Москвою в Мінську явно не очікували.
Багато хто вважав, що загострення, яке сталося влітку 2016-го, коли "братній народ" відпрацьованим рухом на 30% прикрутив поставки нафти, закінчиться вже до четвертого кварталу, і напруга в нафтопереробній галузі Білорусі - основі її економіки - мине. Але не тільки в четвертому, а й у першому кварталі 2017-го хороших новин не було. І, схоже, їх уже ніхто не очікує.
Україна може заробити на конфлікті учасників "тайожного союзу" так, як раніше Білорусь заробила на російсько-українській ескалації. Та є й інший аспект: зниження поставок палива з Білорусі веде до збільшення імпорту з Росії...
Милі сваряться - тільки тішаться. Саме так з певного часу сприймали розбіжності між Мінськом і Москвою, що періодично виникали. Коріння цих суперечок, які стали траплятися дедалі частіше, лежить у згоді Росії дотувати білоруську економіку з допомогою поставок дешевих енергоресурсів - нафти та газу. Формально через останній спалахнув нинішній конфлікт.
Нафтою по газу
"У нас товарооборот 75 млрд дол. на рік, невже ми будемо сваритися через якихось 500 млн дол.?!" - журився під час свого "розгромного", як охрестили його деякі російські ЗМІ, сорокахвилинного спічу
3 лютого Олександр Лукашенко, закликаючи російських колег схаменутися.
Конфлікт виник через борги Білорусі за газ. У Мінську вважають, і нібито так домовлялися, що статус учасника Митного союзу дає їм право розраховувати на внутрішньоросійську ціну на газ (близько 83 дол. за тисячу кубометрів). У Москві ж так не вважають, пропонуючи "сябрам" за їхні заслуги мінімальну експортну ціну - 132 дол. З огляду на таке різне розуміння справедливості виник борг, який на сьогодні росіяни оцінюють у 600 млн дол. За словами Лукашенка, Путін йому особисто обіцяв усе залагодити, але в результаті передумав.
Щоб білоруси швидше приймали рішення, Москва використала багаторазово перевірений прийом - удар по голові "нафтовою" дубиною. На відміну від газу, у сфері поставок нафти Лукашенку вдалося інтегруватися у внутрішньоросійський ринок. Понад те, кілька років тому було здобуто серйозну перемогу: експортні мита з нафтопродуктів (їхнє виробництво в Білорусі надлишкове) стали надходити не до російського, а до білоруського бюджету. Як нині прийнято говорити в Україні, Мінськ опинився в повному шоколаді: покупна нафта дешева, продаж нафтопродуктів - за світовими цінами, ще й експортне мито до скарбниці. Не життя, а свято!
Однак шоколаду на всіх не вистачає. Для Росії поставки нафти в Білорусь означають прямі втрати. Наприклад, сьогодні експортне мито на нафту становить 89,5 дол./т, і відправка 22 "білоруських" мільйонів тонн на експорт у далеке зарубіжжя принесли б російській скарбниці майже 2 млрд дол. По суті це і є розмір прямої "нафтової" дотації республіці.
Є підстави вважати, що рішення зрізати поставки російської нафти в Білорусь на третину мали під собою суто економічний розрахунок, оскільки зберігати гарну міну за умов санкцій стає дедалі складніше. Тож, може, і даремно каже білоруський лідер, мовляв, при чому тут нафта, якщо проблеми з газом? Не виключено, що Росії просто дуже потрібні гроші...
Дубль два
Однак є й інші версії. Забігаючи наперед, скажу, що з "обрізанням" білорусів Росія одержала відразу кілька бонусів. У 2016 р. чітко стало видно та чути, що в Москві незадоволені успіхами "союзників" на поприщі експорту нафтопродуктів. По-перше, бурхливі потоки живлять порти зухвалих республік Балтії. Транзит свого палива та сировини росіяни забрали з цього напрямку практично повністю з метою завдати шкоди економіці невеликих, але гордих литовців, латишів та естонців, які за будь-якого зручного випадку кажуть про російську загрозу. Втративши російські обсяги, прибалти різко знизили ціни на послуги з перевалки нафтопродуктів, чим сповна скористалися білоруські експортери. Це викликає найсильніше роздратування Білокамінної.
По-друге, білоруські нафтопродукти живлять половину України. Тут теж кілька аспектів. Відповідно до міжурядових угод, великі обсяги отриманого з безмитної російської нафти палива білоруси повинні продавати в Росію. Ці нормативи ніколи не виконувалися в повному обсязі (навіть у близькому до нього), що Мінськ пояснював відсутністю попиту та невигідністю цих поставок за ціною. У Росії надвиробництво дизельного палива, і білоруські обсяги елементарно не потрібні, а дефіцитний бензин сябрам набагато вигідніше продавати в Україну. Ми даємо найвищу серед усіх напрямків ціну. Така сама картина й по дизпаливу. У 2016 р. поставки білоруського бензину в Україну виросли майже вдвічі - до 1,2 млн т, дизпалива - на 22%, до 2,7 млн т.
У результаті Білорусь не тільки не поставляє паливо в Росію, тож вона ще й спрямовує його в Україну. У Кремля це викликає вже не роздратування, а лють. І якщо раніше всі здогадувалися про це, то тепер про це заявив сам білоруський лідер. Фактично він звинуватив російських колег у непорядності, заявивши на прес-конференції 3 лютого, що росіяни докоряють йому через поставки палива "воюючій країні", хоча самі вже поставляють більше, ніж білоруси.
Святе місце
Насправді цифри не підтверджують заяви Лукашенка: за підсумками 2016 р. білоруські поставки більш як удвічі перевищили російські - 2,7 млн т проти 1,2 млн (йдеться про дизпаливо, тому що бензин із Росії не поставляється).
Та в чому президент Білорусі правий, то це коли каже про тенденції. У листопаді та грудні 2016-го поставки з двох найбільших напрямків практично зрівнялися. Є всі підстави очікувати, що у 2017 р. "дизельні" обсяги "Роснефти", які в Україну йдуть через швейцарську компанію Proton Energy Group S.A., перевищать 2,5 млн т і стануть найбільшим джерелом поставок "воюючої" країни.
Своїми "нафтовими" санкціями Кремль вирішив одразу кілька завдань. Перше: збільшив надходження до свого бюджету. Друге: ударив по "балтійському" транзиту. Третє: провів "виховно-профілактичну" роботу з Мінськом і його лідером. Четверте: завдав удару по білоруському конкуренту на ринку України, витискаючи його з найбільш ліквідного ринку - українського та, знову ж, позбавляючи додаткових заробітків. Деякі учасники ринку вважають, що четверте завдання є основним, хоча цю думку поділяють далеко не всі.
Однак ставити хрест на білорусах зарано. Тим паче, що зберегти свої позиції на ринку їм допоможе... Україна, притім не без користі для себе. Через півроку в Мінську нарешті зрозуміли, що Москва цього разу не жартує. І якщо влітку та восени заяви про "вивчення альтернативних поставок нафти" ніхто всерйоз не сприймав (включаючи, схоже, самих білорусів), то взимку 2017 р. прийшло розуміння нової реальності.
За наявними даними, концептуально Мінськ уже досягнув домовленостей із Баку в особі державної нафтової компанії SOCAR про довгострокову поставку нафти на Мозирський НПЗ, розташований біля кордону з Україною. Зараз ідеться про три танкери, або 240 тис. т нафти на місяць, яка прийматиметься з моря та подаватиметься на білоруський НПЗ системою нафтопроводів "Укртранснафти". Поки що відкрите питання, який термінал прийматиме цю нафту - державний "Укртранснафти" у Південному чи "приватівський" "Синтез Ойл". Джерела схиляються до Одеси, оскільки з минулого року SOCAR став оператором цього термінала, який належить групі "Приват" і братам Суркісам на паритетних засадах.
Цей проект було реалізовано у комплексі з домовленостями про щорічну поставку 1,3 млн т азербайджанської нафти на кременчуцьку "Укртатнафту", яка також контролюється "Приватом". Майже 3 млн т нафти для Мозиря та 1,3 млн т для Кременчука плюс трейдинг SOCAR на Чорному морі - це досить непогано для початку, тим паче, що є перспектива збільшення поставок як мінімум за першими двома напрямками. У свою чергу, "Укртранснафта" одержить додатково близько 4 млн т річної прокачки, які не будуть зайвими з урахуванням постійного зниження обсягів транзиту та транспорту нафти внутрішнього видобутку.
Додаткове завантаження Мозиря каспійською нафтою теоретично дасть змогу розраховувати на збереження ринкових позицій. Однак агресивна політика російських експортерів буде для цього серйозною перешкодою. "Ресурси практично не обмежені, ціни теж", - каже один із міжнародних трейдерів про "Роснефть".
Не дасть нудьгувати й "Укртатнафта", яка також нарощує виробництво. Панує пожвавлення й на південних рубежах, де ціни впали до рівня північних, а пропозиція на Чорному морі та в Середземномор'ї постійно зростає. На перші ролі тут виходить усе той самий SOCAR і не чужий йому трейдер "Корал".
Усе це свідчить про розгортання гострої боротьби за ринок, який унаслідок такої конкуренції може втратити свою казна-звідки взяту "преміальність". А це нікому з продавців не потрібно. Тому не варто виключати, що в цій боротьбі можуть бути задіяні адміністративні важелі для усунення конкурентів і збереження ціни. Це вже спостерігається на ринку скрапленого газу.
* * *
"Білоруська" історія знову показує, наскільки ненадійною є будь-яка конструкція, побудована виключно на російських поставках. Рано чи пізно Москва починає використовувати цей важіль для політичної дестабілізації "жертви". Це ми бачимо в Білорусі, це бачила й Україна на прикладі поставок природного газу, поки ці поставки були. Навіть коли їх немає, росіяни примудряються постійно розпалювати атмосферу. Будь-яка поява російських енергоресурсів починає викликати нервозність і дестабілізацію.
Різке зростання поставок скрапленого газу з Росії у 2016 р. у підсумку викликало кризу, в яку сьогодні залучені СБУ, ГПУ, Нацполіція та ДФС (про це DT.UA повідомляло в минулому номері). Неймовірно, але вся ця маса силовиків за фактом домагається послаблення та знищення українських компаній, що автоматично веде до посилення проросійського бізнесу.
За словами білоруського президента, уже триває боротьба й на "дизельному фронті", щодо якого на ринку дедалі гучніше звучать імена одіозних прокремлівських персонажів. Якщо так піде й надалі, слідом за "вугільними" питаннями Україні потрібно бути готовою до відповідальних рішень у сфері поставок нафтопродуктів.