"Донецька народна республіка" зсередини являє собою таке переплетення протиріч, у якому нелегко розібратися навіть тим, хто інтегрований у структуру невизнаного утворення. Стверджувати, що в цього хаотичного утворення може бути якась єдина стратегія, - верх оптимізму.
Початкові плани всіх зацікавлених сторін благополучно похерили й відкинули. На проект "ДНР" покладали надії російські спецслужби й політики, місцеві еліти і навіть чимало київських діячів. Але своєю непередбачуваністю і спорадичністю побудову комбінацій бодай у два ходи донецькі прихильники "ДНР" роблять малореальною, а часто й неможливою.
З іншого боку, складається враження, що з українського боку мало хто ставив собі за мету з'ясувати, що за буревії пристрастей вирують усередині невизнаних республік, і розкласти по поличках групи впливу й мотиви їхніх лідерів. До причин воєнних невдач Києва слід віднести й незнання свого противника.
У результаті армія відступає, покидаючи звільнені міста напризволяще. Покидає без попередження - просто одного разу рано-вранці жителі Тельманового, Жданівки й Вуглегорська, прокинувшись, бачать хвіст колони, що зникає за обрієм.
А ДНРівці, які займають населені пункти, відразу заарештовують усіх, хто під час перебування в місті українських сил керував цивільною адміністрацією. І взагалі всіх лояльних до України місцевих, на яких донесли сусіди, друзі, іноді - родичі.
Дивовижно, але іноземні розвідники, дипломати й міжнародні переговорники із внутрішньою кухнею "республік" обізнані значно краще за українські спецслужби й штаб АТО.
Українська сторона зазвичай має контакти на рівні польових командирів під час обміну полоненими.
І зовсім ігнорує адміністративну "надбудову", вважаючи решту структур оперетковими утвореннями російських спецслужб.
Абсолютно даремно. Очевидно, що прогнозувати подальший розвиток подій, не маючи уявлення про те, як ухвалюються рішення по той бік лінії фронту, неможливо.
Один з головних вододілів у "ДНР" проходить по лінії "силовики vs політики". Причому військова частина (польові командири) явно домінує над політичною. Саме в цьому, а не тільки в активній російській підтримці, причина того, що життя в "республіці" жахливе. Але на полях боїв формування сепаратистів спочатку небезуспішно тримали оборону, а потім змусили українську армію відступати.
Командири бойовиків не дозволяли диктувати їм умови. Жодних штурмів "до дати", жодних парадно-показушних візитів на передову й урочистих оглядів, жодного втримання позицій за всяку ціну тільки тому, що комусь потрібні передвиборні рейтинги, а ПТС особистого ТБ-каналу вже виїхала з Києва для висвітлення візиту. Тобто нічого з того, що дуже ускладнювало життя силам АТО.
Військова частина "ДНР" ніколи не виконувала наказів політичної верхівки. Тільки прохання, і тільки після тривалих умовлянь.
"Вояки нас мають за ніщо", - сумно признався мені у приватній бесіді один із представників політичного керівництва "ДНР".
За іншими критеріями люди, зайняті тепер у структурах "народної республіки", діляться на кілька груп і підгруп.
"Ідейні". Тобто ті, хто свідомо підтримував "ДНР" від самого початку. Мотивація в них різна, всередині себе вони діляться на дві підгрупи - "республіканці" й "антикияни".
Перші - прихильники давно виношуваної ідеї відтворення окремої Донецької республіки часів Громадянської війни. Їх було мало, і були вони донедавна на підхваті, без серйозного впливу. Причому такий статус-кво зберігався навіть під час перших заворушень і захоплень адмінбудинків у Донецьку.
Усе змінилося, коли почалося підвищення ставок від федералізації до автономії, потім - до республіки. Коли знадобилася ідеологічна основа для референдуму й новоформованого "ополчення", "республіканцям" удалося зацікавити собою Білокам'яну.
Москва вклалася в імітацію волевиявлення організаційно й фінансово, чим нажила собі проблем. Тому що "республіканці" невдовзі почали претендувати на самостійність і суб'єктність, у зв'язку з чим їх доводиться вламувати й осмикувати.
Це вони намагаються брати під контроль школи, виші й лікарні, малюють ескізи нової валюти й періодично виплачують "пенсії" (готівкою невідомого походження, за відомістю) жителям маленьких селищ.
І це вони готують свої вибори до "Верховної Ради" й інших органів самоврядування на території ніким не визнаної "республіки".
Очолює "республіканців" Андрій Пургін. І його група поступово набирає обертів, оскільки багато хто з тих, хто був ніким, дуже дорожать посадами в "уряді ДНР" і ладні до останнього битися за можливість, яка їм випала, пожити "по-людськи". Наприклад, деяким підрозділам "ополчення" перестали платити зарплату. Вони не розійшлися.
"Раніше я в копанку щодня лазив. А тепер живу як людина. У мене квартира в центрі, машина... І за це треба всього лише на блокпосту почергувати", - сказав відверто один з бойовиків. Навряд чи він замислюється про те, що живе в чужій квартирі і їздить на чужій машині.
"Антикияни" - люди, які категорично не приймають нової київської влади. Вважають Майдан збройним переворотом, керівництво, яке прийшло в результаті революції, - нелегітимним, а політику української держави - несамостійною і продиктованою Вашингтоном і МВФ.
У принципі, готові обговорювати збереження Донбасу в складі України, але на своїх умовах, які включають і вимоги до зовнішньополітичного курсу.
Основні представники в політичній частині - Олексій Грановський і Олександр Хряков. З польових командирів - Олександр Ходаковський ("Восток").
Ще серед "ідейних" була група, яка ставила собі за мету приєднання Донбасу до РФ. Вона розпалася, коли стало очевидно, що Росії цей регіон як такий не потрібен. Майже всі "проросісти" вже покинули Донецьку область.
Головною перевагою "ідейних" є те, що ця група - сумарний інтелект "ДНР". І вони ж є тією частиною цього утворення, яка найбільш здатна домовлятися. Тому польовики їх зневажають, але терплять. Має ж хтось підказувати, що відповідати на незручні запитання бійців на кшталт: "Командире, а ми тут узагалі за що кров проливаємо?".
З їхніми представниками найчастіше ведуться переговори. Зокрема і з приводу проведення на окупованих територіях виборів. Парламентських. В обмін на визнання організованого "ДНР" волевиявлення легітимними місцевими виборами.
Цікаво, що вони вважають ухвалений ВР закон про особливий статус усього лише запрошенням до подальших переговорів. "Це порожній рамковий документ, і наповнювати його конкретним змістом можна тільки під час переговорів", - так відгукнувся про результат законотворчості в закритому режимі один з депутатів "парламенту" самопроголошеної республіки в розмові зі мною.
Друга велика група в "ДНР" - "зраджені". Ці люди вважають, що з ними обійшлися несправедливо, і приєдналися до "республіки", в основному, спонукувані бажанням помститися або страхом і розгубленістю.
Усередині цього сегмента теж є підгрупи.
Перша - зраджені місцевою елітою. Коли "живий і легітимний" накивав п'ятами, ніхто інший не взяв на себе відповідальності за всіх, хто раніше так чи інакше працював на команду, що програла. Кожен вирішував проблеми свого порятунку по-своєму.
Багато хто за звичкою пішов на уклін до нової влади. Але це були ті, кому є що запропонувати як відкупне: гроші, адмінресурс, свої послуги в делікатній справі чергового перерозподілу активів.
Та ще залишилося безліч виконавців темних завдань, які зметикували, що великі люди, які віддавали накази, викрутяться, а відповідати - їм.
Серед них багато силовиків, оскільки Віктор Федорович і його поплічники активно користувалися цим інструментом для вирішення "сімейних" питань і неринкової конкурентної боротьби.
Цю категорію прихильників "ДНР" зібрано головно під проводом екс-начальника УБЕЗ Донецької області, нині - очільника "поліції ДНР" Олега Дикого або згаданого командира "Востока", колишнього альфівця Ходаковського.
Друга - люди, які вважають себе зрадженими Україною. Таких багато, і мотиви в них досить різні.
Першими ластівками стали кілька дніпропетровських десантників, які дезертирували ще в Слов'янську. Один із них скаржився мені (ще будучи на службі в 25-й бригаді), що при оголошеній нібито добровільної мобілізації призвали його насильно, за участі прокуратури.
Згодом він же разом із "ввічливими чоловічками" охороняв виконком Слов'янська.
Ось іще приклад. Співробітникам міліції з окупованих територій було наказано з'явитися на певну дату в Маріуполь. Хто не з'явиться - той, мовляв, зрадник і пособник терористів.
Майже всі з'явилися. Один з них так описував подальші події: "Просиділи там місяць. Зарплату не платять, на нове місце не призначають, дивляться як на г... але, нікому до нас діла немає".
У результаті багато хто повернувся в Донецьк і пішов на службу в різні формування "ДНР".
Сюди ж стікаються силовики з інших регіонів. Один із найяскравіших епізодів: привселюдно поставлений на коліна львівський (!) "Беркут" відправили спокутувати провину кров'ю на Схід. Багато хто з них після прибуття на фронт відразу ж перейшов на бік противника, і мотивували вони своє рішення саме публічним приниженням.
Тут-таки й багато місцевих жителів, які не відчули від української влади жодної підтримки, крім закликів виїхати невідомо куди й невідомо на скільки. Друзі й родичі загиблих під обстрілами мирних жителів.
А також скривджені бійцями батальйонів мешканці раніше зайнятих містечок і селищ. Несподівано, але факт - при загалом стерпному ставленні до регулярних українських частин градус ненависті до добровольчих батальйонів надзвичайно високий. Той факт, що часто в цьому винні самі командири й бійці батальйонів, визнала нещодавно Amnesty International.
Третя велика підгрупа - "парашутисти", вони ж "експати" (від англ. external participants). Від консультантів у дорогих костюмах із дипломами МГУ й МГІМО, які гидливо морщать носик при спілкуванні з необтесаними "ідейними", до інструкторів "ополчення" й армійських частин РФ, які періодично прибувають на допомогу.
Поки жива була надія на швидке приєднання до Росії, до них ставилися з пієтетом. Останнім часом місцеві ставляться до них дедалі гірше й намагаються відтерти від важелів.
У керівництві "ДНР" останнім відомим представником цієї групи був Володимир Антюфєєв, екс-керівник органів держбезпеки Придністровської республіки. Але й він нещодавно покинув Донбас.
Зовсім відмовитися від російського впливу "ДНР" не може. Звідти йдуть поставки не тільки зброї й боєприпасів, що терпимо (українська армія, відступаючи, покинула величезні запаси), а й, без жартів, гуманітарної допомоги: продуктів, теплого одягу, медичних препаратів. Недавно, скажімо, в Донецьк доставили з Росії велику партію дефіцитного інсуліну. Саме російська "гуманітарка" дозволяє "ДНР" хоч якось вести боротьбу за симпатії місцевого населення.
Нарешті, остання група - ті, хто за будь-яких обставин воює і воюватиме до кінця.
Одні - тому, що в них немає дороги назад після скоєних злочинів: катувань, викрадень, мародерства. Тут зібралися найбільш "відморожені" місцеві бандити вкупі з деякими іноземними "добровольцями", серед яких справді багато кавказців. Не обов'язково чеченців.
Вони розбиті на дрібні загони, які нікому не підпорядковуються. Саме їх іноді атакують збірні команди мисливців на мародерів з інших формувань "ДНР".
А ще є "адреналінові туристи". На запах крові злетілися охочі постріляти з усього світу. Включаючи цілком благополучні країни. За "ДНР" воюють серби, осетини, скандинави, іспанці, французи.
Нинішній керівник "ДНР" Олександр Захарченко з великими труднощами маневрує між усіма цими групами. Російські інформагентства повідомили, що на нього вчинено замах. За інформацією DT.UA, автомобіль із Захарченком перекинувся на дорозі, і наразі не можна сказати, наскільки випадковим було це ДТП. Стан здоров'я "прем'єр-міністра" невідомий. Але багато членів його команди про всяк випадок покинули Донецьку область.
…Поруч з усім цим різношерстим зібранням живуть мільйони мирних жителів. Яких поступово опановує повна апатія. Багатьом з них уже байдуже навіть, що буде з ними, не кажучи вже про те, чия тут буде влада.
Спілкуючись із ними, розумієш, що найстрашніше - не коли людина кричить і плаче. А коли жахливі, неможливі речі говорить рівним монотонним голосом. Наче не про себе. "Не їв уже чотири дні... А перед цим доїв усі сливи з дерева... Нічого я не роблю... Смерті чекаю...".