В Україні є свій Нострадамус. Його ім’я минулого тижня вирішила обнародувати львівська газета «Експрес». За її версією, звати віщуна... Нестор Шуфрич. Ні, міністр МНС не намагається вгадати, в якому місці наступного разу спалахне фосфор або зірве дах — стихія в нас усе ж не така передбачувана, як політика. Просто Шуфрич іще в квітні пообіцяв, що Віктор Ющенко підпише не лише другий, а й третій, і четвертий укази про вибори. Виявилося — неначе у воду дивився. Хоча, за всієї поваги до львівських журналістів, слід визнати — указ від 1 серпня насправді не четвертий, а вже сьомий (якщо пригадати «укази про припинення указів»). Але Юлія Тимошенко пропонує не зупинятися на досягнутому і просить іще один. Із роз’ясненнями — як саме голосувати вдома. Інакше, мовляв, фальсифікацій не уникнути. Логіка лідера БЮТ зрозуміла, але чомусь одразу пригадується анекдот про президента, котрий скаржиться, що без нього вдома «навіть картоплю перебрати не можуть».
ГУТАперчева політика
Щоправда, прості співгромадяни без президентських інструкцій прожити ще якось можуть, а от нашоукраїнці, мабуть, ніяк. У понеділок помаранчеві лідери терміново — Юрій Луценко навіть спілкування з виборцями переклав на плечі Олеся Донія — злетілися до Гути, аби Віктор Ющенко їм пояснив, що робити далі. Формально все мало виглядати як батьківська настанова перед початком офіційної кампанії, але, за деякими відомостями, більше нагадувало спілкування Тараса Бульби із сином Андрієм у той самий момент, коли епічний герой згадував, «хто кого породив».
Політичне дітище президента поки не дуже виправдовує надії батька. Соціологи рапортують про зростання рейтингів НУНС і особисто Луценка, але на Банковій явно розраховували на більше. До того ж лідер блоку примудрився в найнеочікуваніший момент потрапити в неприємну історію з мобільним зв’язком для МВС, яка може і сама по собі підписувати репутацію «головного борця з корупцією», і нашоукраїнців із пресою посварити — якщо соратники екс-міністра й надалі захищатимуть його так само незграбно, звинувачуючи журналістів у «продажності».
В’ячеслав Кириленко, котрого зовсім нещодавно з набагато дрібнішого приводу досить безцеремонно змусили поступитися першим місцем у списку, на публіці поводиться стримано і навіть захищає Юрія Віталійовича. А от Віктор Балога вже поспішив дистанціюватися і взагалі відмовився від місця у списку, пообіцявши заодно, що інші працівники СП теж не балотуватимуться. Загалом такий крок можна було б і привітати. Як демонстрацію впевненості у власних силах і спробу створити нову традицію, коли вибори — окремо, а президентська адміністрація (яка формально не має жодного стосунку до парламентської кампанії) — окремо. Щоправда, в офіційне пояснення — «не хочемо, щоб нас звинувачували у використанні адміністративного ресурсу» — вірять не всі: на чолі багатьох штабів — губернатори, та й організація кампанії, як свідчать самі нашоукраїнці, як і раніше, замкнута на Банкову. А формальна відстороненість насправді Балозі навіть вигідна — у разі успіху його завжди можна буде подати як власну заслугу, а в разі невдачі — як особистий результат «списочників» на чолі з Луценком.
«Гутаперчева» тактика допомагає «закарпатській фракції» на Банковій завершити наступ і на іншому напрямку — проти «любих друзів». Про те, що Петра Порошенка взагалі не буде у виборчому списку НУНС, стало відомо того ж дня, що й про «відмову» Балоги. Але нашоукраїнці зізнаються, що Петро Олексійович пішов зовсім інакше — по-справжньому. Що, загалом, не дивно — він занадто багато зробив для цієї партії, щоб прийти на засідання політради і просто не знайти себе у списках. Не по-чоловічому з ним учинили. Вже пізніше з’явилася версія, буцімто Порошенкові обіцяють місце керівника Нацбанку, частково підтверджена присутністю у списку НУНС Володимира Стельмаха. Проте зрештою виявилося, що з президентом Петро Олексійович так і не зустрівся, а тому його особисті перспективи, змальовані в розмові на цю тему з Балогою і Кириленком, залишаються дуже туманними. До речі, Петрові Олексійовичу відкрито завбачливо вторований шлях до списку Литвина. Але в тому, що він його пройде, є сумніви.
Микола Мартиненко та Олександр Третьяков у списку залишилися, хоча і їхня доля висіла на волосинці. За іронією долі, з усіх «любих друзів» у найзручнішому становищі виявився Давид Жванія, котрий іще півроку тому привселюдно махнув рукою на «Нашу Україну» і навіть натякнув, що йому більше подобається парламентська республіка. Можливо, втім, що тим самим він розкрив таємницю, як достукатися до почесного голови партії. Зрештою і Микола Катеринчук, якого торік ледь не вигнали з партії за «протимошенківські» настрої, нині став одним із фаворитів.
Звісно, «самбістам» не варто тішити себе мріями, «зміна поколінь» на рівні регіонів і всієї України — насправді цілком контрольований процес. Навіть у виборчому списку «молодих і завзятих» урівноважують надійні представники «старої гвардії» або їхні родичі (мода на кумів, напевне, минає), серед яких батько Порошенка, брат Віри Ульянченко, а також брат і племінник самого президента. Свого брата — Івана — Балога, щоправда, викреслив. Подейкують, власноручно. Сміливо. І, на перший погляд, навіть необачно. Але загалом — ризик мінімальний. Адже оргструктури «Нашої України», як і раніше, у надійних руках «кризових менеджерів» з Банкової. Коли почнеться створення єдиної партії на основі блоку — про це обов’язково згадають. Щоправда, це буде потім — уже після виборів.
Вікторів ковчег
У протилежному таборі — у регіоналів — ситуація на диво схожа. Там теж оргструктури здебільшого контролюються однією групою — якщо не Рінатом Ахметовим безпосередньо, то вже точно Борисом Колесниковим, а от «обличчя» списку обов’язково проходять через кабінет Віктора Януковича. Втім, самі біло-сині запевняють, що жодних серйозних протиріч між прем’єром і найбагатшим українським підприємцем немає. Повірити в це складно, та принаймні Віктор Федорович і Рінат Леонідович ще зацікавлені один в одному. Розмови про зміну кандидата в прем’єри від ПР, звичайно, полоскотали нерви Януковича та амбіції Ахметова, проте в результаті переміг тверезий розрахунок — для виборця Партія регіонів асоціюється насамперед із чинним главою уряду. Врешті решт, коней на переправі вирішили не змінювати, тепер і виборців закликатимуть «дати можливість уряду Януковича завершити почате».
А от суперництво на рівні виконавців навіть загострюється. Борис Колесников останнім часом істотно потіснив Андрія Клюєва, якому ставлять за провину невдалу гру з партнерами в парламенті й «проект 300», який спровокував Ющенка на розпуск Ради. Місцеві організації ПР і раніше — хоча й опосередковано — були замкнені на Колеснику. Нині він ще більше зміцнив свої позиції новою хвилею призначень, цього разу до виборчих штабів. Причому журналісти відразу ж зазначили, що своїх людей передусім розміщують в областях, із яких буде найбільший попит, — у Центральній та Південно-Східній Україні. Захід, де регіоналам не доводиться розраховувати на зростання популярності, а за низький результат усе одно комусь доведеться відповідати, загалом, відданий на відкуп місцевим партійцям.
Дехто стверджує, що в обмін на організаційний карт-бланш Ахметов і Колесников у принципі погодилися зі стратегією формування списку «за Януковичем». Стратегія ця більше нагадує ідею Ноєвого ковчега (Луценку, щоправда, більш до вподоби «бомбосховище», він узагалі небайдужий до військової лексики) — зібрати під крилом ПР не тільки партійців, а й усіх прибічників біло-синіх. Кажуть, що спочатку йшлося і про червоних, але КПУ вирішила йти на вибори самостійно й справді має непогані шанси, а проти соціалістів Колесников заперечував категорично — чи то через особисті мотиви, чи то через лобіювання СПУ Клюєвим.
Ще одна антипатія нинішнього начальника штабу — Віктор Медведчук. Колесников напередодні не без задоволення заявив журналістам, що присутність Медведчука в списку «жодного разу не обговорювалася». Проте ходили чутки, і, за останніми даними, балотуванню колишнього глави АП могли завадити... плани, що змінилися, самого Віктора Володимировича. Зате стосовно інших есдеків — а називають імена Михайла Папієва, Нестора Шуфрича, Леоніда Кравчука — у керівництві регіоналів повний консенсус. Точніше, колишніх есдеків — для того, щоб стати кандидатами за списком ПР, їм як мінімум потрібно призупинити членство в СДПУ(о). Навіть після того, як партія офіційно відмовилася від самостійної участі у виборах і закликала своїх прибічників голосувати за регіоналів.
Крім есдеків у списку ПР швидше за все з’являться представники «Віче» — Інна Богословська, а можливо, і ще кілька людей (без Вадима Карасьова, зрозуміло, який за півтора роки міцно потоваришував із Банковою), Анатолій Кінах і навіть Валерій Коновалюк. Свого часу він рішуче порвав із партійною «альма-матер», але тепер повернувся. На розпитування про те, навіщо він потрібний Януковичу, одні регіонали зітхають і стомлено кажуть «він півроку Віктора Федоровича вмовляв», а інші зітхають і таке саме кажуть про Ріната Леонідовича.
До речі, історія з Коновалюком ще не найбільш екзотична. Один із нинішніх депутатів, який сумно відомий у журналістських колах і в них же має прізвисько Зайка, загрожував позрізати собі вени, якщо не ввійде до списку. Та ще й записку передсмертну написати — мовляв, так і так, не можу жити без депутатського мандата від Партії регіонів. Внаслідок — після нападів гомеричного реготу в керівників ПР — його нібито викреслили. Бентежить, щоправда, що про рішення дотепер публічно не повідомили — отже, у Зайки ще може жевріти надія на повернення.
Щедрість прем’єра щодо інших кандидатів пояснюється, зрозуміло, не податливістю чи сентиментальністю лідера ПР. Просто будь-який кандидат, який опинився у списку з волі Януковича, вже через почуття подяки стає «людиною прем’єра». А якщо він до того ж не має інших зобов’язань і не підпорядковується формальній партійній дисципліні (а всі «новоприбулі», нагадую, безпартійні), цінність такого депутата при неминучому після виборів «підрахунку багнетів» зростає у багато разів. Інша річ, що навіть за такої логіки лідер міг би набрати інших кандидатів, нехай менш відомих, зате відносно «свіжих», більш мобільних, зі своїми ідеями та проектами, менш заангажованих зрештою. Однак і на такий варіант партійної модернізації не зважилися.
Напередодні з’їзду, у п’ятницю, під час багатогодинного засідання Колесников, Богатирьова, Клюєв, Толстоухов і Льовочкін трудилися над списком із 250 імен. Результати їхньої роботи ввечері цього ж дня мали піддати ревізії прем’єр і Ахметов, який прилетів до Києва. Результатом їхньої ревізії мав стати список із двохсот прізвищ, який, за даними регіональних соціологів, може скласти прохідну частину. Хто та в якій послідовності потрапить до цього списку сьогодні не знає жодна людина в партії.
Проте нині зі всіма цими «списочниками» Януковичу потрібно буде не тільки «вирівнювати баланс» у стосунках з однопартійцями, а й приймати закони і відповідати за ситуацію у країні — якщо він, звичайно, розраховує ще попрацювати в кріслі прем’єра. А уявити собі, як знаходитимуть спільну мову настільки несхожі один на одного люди, вже нині нелегко. Втім, не тільки у регіоналів такі проблеми. Лівак Луценко, націоналіст Кириленко, євроатлантист Гриценко, конформіст Яценюк... спробуйте скласти з цих векторів спільну політичну стратегію. І чи буде ця стратегія мати щось спільне з реальною позицією «Нашої України»? Юлії Тимошенко, зрозуміло, у блоці знаходити консенсус легше — як правило, він відповідає її власній позиції. Проте строкатість і її списку вражає — від соціал-демократів до ультранаціоналістів, від прибічників негайної експропріації у більшовицькому стилі до тих, у кого цю власність, напевне, мали б відібрати в першу чергу.
І не шукай собі іншого
Втім, саму Тимошенко це анітрохи не бентежить. Її позиція — хоч би яким був кандидат, він повинен виконувати програму блоку, а якщо не хоче — прощавай депутатське крісло (недарма запровадження імперативного мандата на всіх рівнях залишається однією з головних вимог БЮТу). Програму Юлія Володимирівна презентувала вже в середу — і, слід визнати, постаралася.
Особливо вдалося головне посилання — щоб Україна змогла увійти до клубу розвинених країн, рутинного зростання кількісних показників уже недостатньо, потрібен справжній прорив. Мета водночас амбітна, масштабна і захоплююча. Причому, як з’ясувалося, вона захоплює навіть тих, кого до вчорашнього дня багато людей вважали приземленими прагматиками. Віктора Балогу, наприклад.
Далі — гірше. Забагато напрямів для прориву, занадто абстрактні образи, занадто багато слів. Гарних, які інколи заворожують парадоксальністю поєднань, але при цьому викликають скептичні посмішки навіть у людей, що симпатизують БЮТу. «Стрибок у майбутнє», «унікальна й найоптимальніша», «кардинальне і швидке», «приклад для всього світу», «100 років за три» і особливо «все і зразу» — від усього цього віє духом китайської культурної революції. Але головне — за словами не проглядається зміст. Запевняючи, що БЮТ має «поетапний, щоденний календар прогресу по-українськи», Тимошенко не демонструє ні сторінки, ні навіть рядка з цього «суперплану». Виборці, напевно, повинні вірити, що його тримають під замком (до щасливих часів?) або оприлюднять, але дуже маленькими порціями. Втім, як у такому разі бути з імперативом «все і зразу»?
Відсутність конкретики — давній бич Тимошенко. У програмі її уряду, пригадується, взагалі не було жодної цифри. Цього разу цифр... вісім. Якщо до них включити два НПЗ, які Юлія Володимирівна хоче побудувати ще з часів свого віце-прем’єрства, і сім транспортних коридорів, які на папері існують уже років десять. Половина цифр узагалі стосується одного-єдиного пункту — в якому йдеться про допомогу при народженні дитини.
Віктор Балога, правда, вже встиг заявити, що пропозиції Тимошенко — це лише каркас майбутньої стратегії, комірки якого БЮТ і «Наша Україна» заповнюватимуть разом і в результаті вийде конкретна програма для майбутнього «уряду демократичної коаліції». Непогана заявка на майбутнє прем’єрство. Однак не може не дивувати така готовність узяти на озброєння чужу програму в той самий день, коли однопартійці затверджують свою власну. Хоча… в тому, що ця програма НУНС — справді його власна, теж є сумніви.
По-перше, три чверті цієї програми займають «соціальні ініціативи президента». Президент, звісно, почесний голова «Нашої України» і, по суті, головний виборчий ресурс помаранчевих, але все ж таки самостійний політичний суб’єкт, який до того ж офіційно не бере участі в парламентських виборах. По-друге, регіонали запевняють, що і президентські ініціативи — не що інше як «творчо розвинений» (звісно, у бік підвищення абсолютних цифр) урядовий проект, підготовлений за дорученням прем’єра, але вчасно запозичений чиновниками СП.
Хто у кого насправді списував — питання, загалом, другорядне, показовим уже є сам факт взаємозастосовності програмних розробок нібито ідейно непримиренних противників. І чим частіше звучать такі закиди, тим більше виборці утверджуються на думці, що «останній і рішучий бій» між помаранчевими та біло-синіми — насправді боротьба «нанайських хлопчиків». З участю «нанайської дівчинки».
Переконаність виборців у тому, що «всі вони одним миром мазані», уже перетворюється для політиків на проблему. Регіонали відверто зізнаються — одним із головних завдань, які вони ставили перед розробниками своєї передвиборної програми, – зробити так, щоб виборець безпомилково відрізнив її від документів помаранчевих. Результатом, схоже, задоволені — не менше, аніж Тимошенко — своїм. Відмінності справді очевидні. Якщо БЮТ закликає до унікальних звершень та проривів, не розмінюючись на цифри, то ПР демонстративно робить ставку на конкретику. Виборцеві обіцяють точний розпис — коли, скільки і як він отримуватиме зарплату, пенсію, інші соціальні виплати, сплачуватиме податки і відсотки за кредитами. Регіонали впевнені, що їхній виборець чекає від них саме цього. А «вибори нарешті повинні перетворитися зі змагання нездісненних обіцянок на змагання реальних програм», як зауважив напередодні Янукович. Самокритично, якщо згадати гасло «покращання вашого життя вже сьогодні». Але, загалом, теж справедливо.
Тільки по суті «реалізм» ПР мало чим відрізняється від «проривів» БЮТу. Оскільки і в першому, і в другому випадках маємо справу не з реальними інтересами та діями політиків, а з гарною чи не дуже, але все-таки «обгорткою», в яку їх «упаковують». І «обгортку» цю легко змінити. Треба буде — і тимошенківці стануть «прагматиками», а регіонали — «романтиками». Я вже не кажу про перетворення правих на лівих і навпаки. Для цього чи не в кожному списку є свої соціалісти, ліберали та консерватори, політичні переконання яких аж ніяк не заважають їм співіснувати в одному блоці, а то й партії.
А ось лідери намагаються не обмежувати свободу маневру ідейними «умовностями». І в цьому є свій життєвий сенс. Вітчизняні політики звикли діяти, а вже потім шукати підходящі пояснення для своїх дій. До того ж найчастіше діють вони спонтанно, і тому системну, ідеологічну версію того, що відбулося, придумати дуже складно. Значно простіше — за порадою одного літературного персонажа — використовувати те, що під рукою. Пророцтва Нострадамуса, наприклад. Якщо потрібний катрен знайти не вдається, можна скласти за нього. Мішель Нотрдам, звісно, великий провидець, але давно помер і навряд чи впіймає за руку своїх самозваних «духовних дітей». А коли що — відхреститися дуже просто. Мовляв, і я не я, і пророцтво не моє, і сам я ні при чому, мене просто попросили ролик розмістити.