Саме прем’єр-міністр і міністри наділені повноваженнями формувати політику країни щодо окупованих та деокупованих територій, людей, які там проживають або вимушено втекли від війни. І дев’ять місяців війни — час достатній, щоб не лише підготувати рішення, а й почати втілювати їх у життя.
У цій статті ми проаналізували акти та дії Кабінету міністрів за час вторгнення, що визначають політику країни стосовно людей і територій, які постраждали від війни
У пошуках безпеки і підтримки
Після визволення восени частини українських територій перед українською владою постала низка нових гуманітарних і економічних викликів. У довгій перспективі — проблема відбудови громад, які постраждали, у коротшій — безпечна евакуація мешканців, що була неможлива під час окупації.
Ще в жовтні очільник Миколаївської ОВА Віталій Кім зазначав, що в деокупованих містах і селах області вже складають списки охочих евакуюватися. А профільна міністерка Ірина Верещук заявила, що держава бере на себе відповідальність за переїзд, проживання, медичне забезпечення переселенців. Тих, хто вирішив залишитися, Мінреінтеграції зобов’язалося забезпечувати харчами, засобами гігієни, теплими речами та іншими предметами першої необхідності.
Мешканці деокупованих територій із 1 листопада мають право на таку ж фінансову допомогу, що й внутрішньо переміщені особи з окупованих територій. Ідеться про три тисячі гривень щомісяця для дітей і осіб із інвалідністю та дві тисячі гривень для інших категорій. Задля цього виконавчі органи місцевих рад упродовж семи днів після деокупації надають обласним військовим адміністраціям дані, скільки людей проживало на момент деокупації, і розраховують необхідну суму.
Також уряд спростив умови для повернення в Україну громадянам, які раніше виїхали з окупованих територій за кордон. Відтепер переміщені особи мають можливість без паспорта, лише зі свідоцтвом про народження, повернутися в Україну. Це важливо для людей, котрі залишали окуповані території в екстремальних умовах і не встигли або не змогли зібрати всіх документів.
Як відновлювати деокуповані території?
Управління деокупованими територіями — ще один непростий процес, що його має запустити українська влада. 14 жовтня уряд прийняв постанову про розробку та обговорення програм комплексного відновлення областей і територіальних громад.
Як саме проходитиме відновлення області чи громади, мають дати відповідь робочі групи з представників місцевих рад, їхніх виконавчих органів, представників комунальних підприємств. Програми комплексного відновлення мають включати соцеконом, планування території, інфраструктурні та екологічні питання, містобудування і базуватися на зібраній інформації про руйнування, демографічну ситуацію, стан місцевої економіки.
Втім, велике питання не тільки в тому, коли розпочнеться розробка програм, а й у тому, наскільки якісним буде процес. Бо уряд підійшов до питання формально. Наприклад, участь фахівців у розробці програм відновлення територій не є обов’язковою, — рішення про їх залучення ухвалюють облдержадміністрація або ж місцева рада. А представники громадськості можуть лише подавати пропозиції до оприлюдненого проєкту, але не входити до складу робочої групи.
Та найголовніше — що уряд жодним словом не обмовився, що далі буде з програмами відновлення територій. Чи будуть вони враховані при виділенні коштів для відновлення, чи так і лишаться «рефератами на вільну тему», написаними громадами. Тим більше що ми вже маємо досвід створення плану відновлення України під патронатом ОПУ, який вилився, швидше, в піар, ніж у щось реальне.
Що робити з колаборантами?
На початку березня 2022 року народні депутати криміналізували колабораційну діяльність. Такою вважається публічне заперечення агресії проти України, добровільне зайняття посад у незаконних органах влади, пропаганда агресії в закладах освіти, передача ресурсів окупантам тощо. Правоохоронці зволікати не стали.
Станом на листопад СБУ викрила в колабораціонізмі понад 700 осіб, Національна поліція відкрила понад 500 кримінальних справ, а ДБР — майже 150. У реєстрі судових рішень уже можна знайти понад 100 вироків судів першої інстанції. А ЗМІ майже щодня повідомляють про затримання чергового колаборанта. Наприклад, за поширення рублевої зони на Херсонщині чи знеструмлення Донеччини.
Але до нагальної й важливої ініціативи, яка має покарати зрадників та посіпак ворога, виникло багато питань.
По-перше, колабораціонізм фактично повторює склади таких злочинів як державна зрада та посягання на територіальну цілісність України і цим істотно ускладнює роботу правоохоронних органів. Слідчі та прокурори тепер марнують час на буквоїдство, щоб розрізнити, кого карати за державну зраду, а кого — за колабораціонізм.
Це розуміє й частина народних депутатів. У проєкті, який мав би виправити вади чинного регулювання, вони зазначають, що новий злочин значно ускладнив розмежування злочинів державної зради, колабораційної діяльності, пособництва державі-агресору та виправдання агресії Росії проти України.
По-друге, за колабораціонізм карають навіть тих, хто прямо не співпрацює з окупантами або робить це з примусу чи забезпечує критичну інфраструктуру та виживання людей на тимчасово окупованих територіях. Кримінальна відповідальність загрожує бізнесу, лікарям, пожежникам, вчителям, енергетикам та іншим категоріям, які підтримують нормальне життя в окупованих громадах. У мережі вже з’явилися настанови й рекомендації як поводитися, щоб не підпасти під статтю за колабораціонізм.
У відповідь на це в Мінреінтеграції напрацювали два законопроєкти, які мають убезпечити певні види діяльності від звинувачень у колабораціонізмі. Ці документи — спільний результат роботи представників влади, бізнесу, фахівців права та громадських організацій. На початку серпня Кабмін подав обидва документи до Верховної Ради.
У першому пропонують карати лише добровільне підприємництво у взаємодії з агресором чи органами окупаційної влади. У другому урядовці визначають, чим саме може займатися бізнес на тимчасово окупованих територіях, щоб не отримати звинувачення в колабораціонізмі. Це, зокрема:
- доставка і виплата пенсій та грошової допомоги;
- медичні, соціальні, поховальні, банківські (з урахуванням обмежень), житлово-комунальні послуги та послуги з перевезення;
- освітня діяльність без пропаганди агресії, утвердження окупаційної адміністрації чи впровадження стандартів агресора;
- виконання робіт і надання послуг, зокрема у сфері торгівлі та громадського харчування;
- діяльність у сфері електронних комунікацій, радіочастотного спектру та надання послуг поштового зв’язку;
- сільське господарство.
Але цей перелік аж надто широкий. А робота банків і доставка пенсій на окуповані території — взагалі абсурдні, адже дозволяють окупантам стабілізувати суспільно-економічну ситуацію, уникати санкцій і полегшують утримання тимчасово підконтрольних територій. За міжнародним гуманітарним правом, відповідальність за функціонування окупованих територій лежить саме на агресорі, і допомагати йому — нонсенс.
Правозахисники зазначають, що проєкти Кабміну не вирішують основних вад чинного регулювання — правової невизначеності, оціночних і нечітко визначених понять.
Із серпня ці законопроєкти лежать у парламенті без особливих перспектив на ухвалення. Але з кожним визволеним від окупантів населеним пунктом це питання стає дедалі актуальнішим. Рано чи пізно народним депутатам і уряду доведеться вносити зміни до законодавства, щоб карати лише справжніх зрадників, а не лікарів чи пожежників.
Чи можна працювати на окупованих територіях?
Широкомасштабне вторгнення поставило перед владою чергові складні питання, на які немає простих відповідей: як повинні діяти органи влади на тимчасово окупованих територіях? Як можуть вони працювати в умовах окупації? Як збалансувати інтереси держави та громадян на тимчасово окупованих територіях?
Впоратися з цим викликом мала ініціатива Мінреінтеграції, яку Кабмін у серпні вніс на розгляд парламенту. Урядовці запропонували, щоб на тимчасово окупованих територіях державні органи та місцеве самоврядування могли працювати у сферах:
- забезпечення прав і свобод, оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, відбування покарань;
- медичного обслуговування, функціонування пожежної служби, похоронної служби;
- надання житлово-комунальних послуг;
- захисту культурних цінностей та охорони природно-заповідного фонду;
- відновлення територіальної цілісності.
Але реалізувати цю ініціативу буде важко. Органи державної влади і місцевого самоврядування України не можуть діяти на окупованих територіях як мінімум через те, що вони окуповані. Саме тому міжнародне гуманітарне право зобов'язує окупантів утримувати тимчасово окуповані території і населення.
Тим більше що законопроєкт може сприяти взаємодії окупаційних адміністрацій і представників офіційної влади України, легалізувати їхню діяльність та допомогти на довший час закріпитися на підконтрольних агресору територіях. У такому вигляді ініціатива загрожує національній безпеці і суперечить інтересам України.
Ймовірно, це розуміють і депутати. З 10 серпня законопроєкт лежить без жодного руху. Хоча ризик того, що рано чи пізно парламент почне його розглядати, все одно залишається.
* * *
Широкомасштабне вторгнення поставило перед країною чимало викликів, які потребували якнайшвидшого вирішення. Уряд і народні депутати дали на більшість із них відповідь, але не завжди успішну.
Евакуація, соціальна підтримка та допомога мешканцям деокупованих територій, — безумовно, правильні рішення Кабміну. Як і криміналізація відповідальності за колабораціонізм. Але нечітке розмежування цієї статті з іншими схожими статтями, тією ж таки держзрадою або зазіханням на територіальну цілісність, створило проблеми. І фактично призвело до визнання злочинцями всіх, хто намагається підтримати функціонування окупованих міст. Спроби ж уряду виправити ситуацію лише ускладнюють проблему.
Війна — це для всіх нас новий досвід. Ті, хто наділений владою ухвалювати рішення, мають підходити до них дуже виважено. «Сім разів відміряй і один раз відріж» — це саме про нинішню роботу органів влади. Інакше в намаганні вирішити одну проблему можна створити іншу, ще більшу.