Аморфні речовини (тіла) - конденсований стан речовин, атомна структура яких має ближній порядок і не має дальнього порядку.
Карантин змінює уявлення про відстані. Лондон і Вашингтон завдяки Zoom та іншим технологіям стають ближчими. Ужгород, Чернівці та Суми у зв'язку з транспортними проблемами - віддаляються.
Однак українські міста віддаляє від центру не тільки пандемія. Вона просто збіглася в часі з процесом, відомим у народі як "децентралізація". Саме так він іменується в нормативних актах, хоча розпочався не вчора, проходить незалежно від законів і до того ж не зовсім у той бік, який був запланований.
* * *
І не скажеш же, що такого ніхто не очікував. Сценаристи "Слуги народу" в 3-му сезоні досить наочно відобразили фінальну стадію цих перетворень - з Галицьким князівством, Бессарабською республікою та Слобожанщиною. І можна скільки завгодно говорити, що це було застереження, а не передбачення, заспокоювати себе, що там ішлося про розпад країни після трьох Майданів упродовж одного року, а в нас і "моновлада", і "монобільшість", і "моноКабмін"…
Річ, звісно, не в ідеї самої децентралізації, - директивно управляти країною, із селом включно, може влада або дуже багата, або суперполіцейська. Ні тієї, ні іншої, як ви розумієте, в нас немає.
Річ у повадках самої влади. У тому, чи організована вона й компетентна. У тому, чи правильно там розставлені люди. У тому, чи є в неї уявлення, куди вона рухається, причому конкретне, а не "щоб усім було добре". Чи поважають її й навіть чи побоюються. В ідеалі - чи адекватні її вирішення ситуацій у країні (хоча це було б уже занадто добре).
Децентралізація, по суті своїй, передбачає зменшення обсягу повноважень центру. Процес хоч і природний, але ризикований; вимагає від самого центру хірургічно точних рухів, коли він діє як контрольний орган усередині країни і приймає рішення на благо всіх місцевостей зовні. Коли визначає правила гри і карає за їх порушення. Одне слово, сам центр у процесі роздачі повноважень має стати жорстким і конкретним шерифом на районі.
А наш центр нагадує не шерифа, а його юного помічника на громадських засадах, який цієї роботи вчиться, причому на своїх же помилках і не дуже ретельно. У нас члени Кабміну призначаються з секретним пунктом наприкінці постанови: "Якщо не вийде - швидко виженемо, без проблем". У нас депутати монобільшості перебувають у вільному пошуку майбутньої любові, яка дозволить затриматися на Печерську довше, бо "життя нарешті налагодилося". У нас в Офісі президента одночасно впряжені прудкі коні, трепетні лані, горді олені й сонні зубри. У нас обласні управління правоохоронних органів більше орієнтуються на отримання прибутку й мало - на щось іще. У нас на всіх рівнях виконавчої влади співробітник сприймає команду начальника як зайву інформацію. У нас суди нарешті здобули незалежність і стали невід'ємною частиною ринкової економіки. Одне слово, не торжество демократії, а тиха година в дитсадку без вихователя.
У таких умовах голови обладміністрацій, набрані з числа перспективних менеджерів середньої ланки, стають беззбройними перед мерами обласних центрів, які, хоч і скаржаться на бюджетні обрізання, але отримують натомість, наприклад, передмістя як частину міських громад. Переважна більшість їх переобереться цієї осені, - не переобратися може лише дуже нерозумна людина або злодій, який украв міський бюджет повністю. Якщо ж наліво пущено тільки до 20% міських грошей, а на решту куплено дерева, залатано дороги, відкрито дитяче містечко, а в місті горить світло, - такий мер безальтернативний.
Кожен із них стане центром тяжіння на весь термін повноважень. Ви думаєте, центр триматиме їх у тонусі досудовими розслідуваннями, як раніше? Так, вони їх бадьоритимуть, але не більше, - суди тільки входять у ринок, а мери правила гри в ньому готові викладати.
Вони зберуть на своїх базах більшість у міськрадах, а найділовитіші просто заповнять своїми людьми всі прохідні списки. Задля пристойности вони навіть візьмуть "слугу народу" в молодші партнери (найбільш непристойні - не візьмуть, і їм за це нічого не буде).
Всі ідеологічні противники скооперуються й поділять землю та міські бюджети під контролем градоначальників. Ті мери, що бізнесмени за природою, сотворять партію і за звичкою заб'ють за собою частку. Ті, які досвідченіші, добродушно поплескають їх по плечу й продовжать неформальне, але міцне спілкування, де "за базар відповідають", "за своїх уписуються", але "берега не пускаються". Всі вони, вже зараз маючи групи підготовлених бійців, у недалекому майбутньому завершать процес підтягування під себе облуправ МВС, СБУ та інших служителів закону, після чого, як і всі пристойні держави, матимуть кілька родів військ.
Але при цьому ніхто з них ніколи не воюватиме за геополітичні химери, для них відсутність дзвінків із центру - це цінність, за яку вони битимуться до останньої краплі крові. Незалежно від того, де цей центр міститься, - в Києві чи Москві. А дзвінок із Москви, треба сказати, - це вам не дзвінок із Києва. Там, взагалі, кожен дзвінок може стати останнім. У житті.
Тож це - не трагедія. Дезінтеграція на рівні окремих міст і навіть районів самому факту існування України не тільки не загрожує, а й може стати від неї таким собі запобіжником.
Розвалитися на частини може лише щось тверде. Ось піраміда, наприклад, може впасти. Аморфна ж речовина, яка, власне, вийде в нас у результаті децентралізації, згідно з фізичними законами, під зовнішніми впливами виявляє одночасно і пружні властивості, як кристалічні тверді речовини, і текучість, як рідина. В'язкопружна виходить речовина.
Держава міст і районів залишається структурою, що утримується масою дрібних горизонтальних зв'язків, зберігає "ближній порядок" і навіть під зовнішнім тиском намагається повернутися в початковий стан. Але паралельно з цим процесом прискорюється інший, і набагато небезпечніший.
* * *
Народ, що рік тому послав у нокдаун традиційний політичний істеблішмент, як тоді здавалося - рішуче відкинув ідею протистояння Заходу й Сходу, котре останні 15 років руйнувало країну, наче звихнута гойдалка. Здавалося, що і проросійський, і радикально-патріотичний загони надовго зсунуті в маргінальні ніші, а країна об'єднана потужним "зеленим мейнстримом".
Але й тоді ще було зрозуміло, що "зелене торжество" сталося "від протилежного", що це було голосування заперечення, а не утвердження. Емоційний вибір міту, а не усвідомлений вибір шляху свободи і взаємоповаги. Логічно було б припустити, що на наступному етапі народним масам буде організовано якщо не "роздачу слонів" (яких немає з різних причин), то хоча б "матеріалізацію духів".
За період, який минув, креативна й адміністративна команда чинного президента так і не спромоглася вкласти в кілька простих постулатів, що вона, власне, людям пропонує - як на внутрішній кухні, так і на зовнішній арені. Спічрайтери одного разу зробили крок у цьому напрямі, але все залишилося на рівні кількох ідей у незграбному новорічному привітанні, що так і зависнули в повітрі. Не дивно, взагалі, коли врахувати, що один глава Офісу президента був зайнятий концентрацією абсолютної влади, а у відповідь на питання про стратегію посилав усіх за горизонт, а другий - стурбований розгрібанням кадрів, розбірками з соратниками та грою в "нормандські" шашки. І так само не дивно, що послання президента, в якому планувалося позначити напрям руху, визнано несвоєчасним.
Команда формувала образ президента як "простого хорошого хлопця" і певних успіхів досягла, але в щоденній текучці забула, що президент - це не тільки симпатичний персонаж, а й інститут, котрий формулює смисли.
А смисли не можуть підмінюватися виключно досудовими розслідуваннями проти конкурентів, які мають, на відміну від тебе, чіткі ідеологічні рамки. Не можна сотворити власне обличчя, малюючи карикатури на чужі некрасиві носи й набряклі очі.
Якщо ти перестаєш пропонувати прості відповіді на складні запитання або взагалі нічого не пропонуєш, а зайнятий поставкою ліків, доступними кредитами чи будівництвом доріг (та ще й із перемінним успіхом), люди шукають ці відповіді в іншому місці. Пригадується, Микола Азаров із прикрістю відгукувався про киян: мовляв, ми їм стільки дорожніх розв'язок побудували, скільки ніколи й ніхто не робив, а вони, невдячні, нас не люблять! Не зрозумів Микола Янович, що такі подарунки від нешанованої й чужої влади сприймаються як спроба підкупу, - зрештою, ними, звісно, користуються, але ні довіри, ні поваги вони самі собою не додають.
Розмитість позиції хороша на етапі виборів, коли кожен виборець наповнює кандидата своїми потаємними бажаннями, а в повсякденному житті потрібні ясність і чіткість мети. Якщо вони будуть - так, розбіжиться частина прибічників, а якщо їх не буде - розбіжаться всі.
Звісно, вуличні розбірки Шарія з Нацкорпусом сьогодні мало кого ваблять, але на їхньому тлі ОПЗЖ і "Європейська Солідарність" здаються вже не маргіналами, а цілком респектабельними політичним силами, що й демонструє зростання їхніх рейтингів.
Причому зростають вони, певна річ, тільки в їхніх базових регіонах. ЄС на Заході та в Центрі доїдає рештки "Голосу", використовуючи трибуну, турботливо надану Петрові Порошенку Генпрокуратурою. ОПЗЖ небезуспішно намагається повернути частину колишніх прибічників, які раніше втекли до Зеленського, щодня нагадуючи їм про нереалізовану миротворчість. І хоча грона телеканалів обабіч копають лише вглиб і траншеї виходять не дуже широкі, але - вже в людський зріст. Із цих траншей уже нікого, крім однодумців, і не видно.
Звісно, не йдеться про перемогу в національному масштабі, але цього року на електоральній карті знову почала рухатися знаменита межа між двома світоглядами, яка 15 років тому розділила "синіх" і "помаранчевих". Вона рушила з меж Донецької та Луганської областей на Захід, сягнула річки Дніпро, а на Півдні - Дніпро форсувала.
Гойдалка, якої ніхто не тримав, знову прийшла в рух, що перед місцевими виборами має спантеличити і владу, і тих, для кого цілісність країни не є чимось другорядним, порівняно з перемогою своїх кумирів.
І проблема вже не в міськрадах та громадах. А ось облради - чинник не так фінансовий, як політичний, а в перспективі створення виконкомів - і питання влади.
Ми спокійно і впевнено рухаємося назустріч утворенню, як мінімум, на Заході та Південному Сході, "ідеологічних" облрад, контрольованих непримиренними опонентами. Дедалі вищі рейтинги ОПЗЖ і ЄС отримають цілком реальне втілення в цих не дуже впливових (спочатку), але дуже галасливих місцевих органах влади.
А далі - все як за підручником: зустрічі голів облрад на предмет "чисто поговорити", спільні заяви, однакові рішення. Префекти? Одна велика канава, прорита для укладання кабелю перед входом до префектури, - і в будівлю ніхто не ввійде. А якщо ввійде - там вийде з ладу каналізація.
І все це було б несмертельно й дуже навіть по-європейському, якби не північно-східний сусід, який ніколи не забуває про головне завдання: знову розгойдати гойдалку так, щоб вона нарешті зірвалася з петель і розколола цю країну, яку там щиро вважають симулякром, мінімум, на дві частини. Для протидії цій загрозі самого "ближнього порядку" мало, потрібен "дальній". Порядок у головах тих, хто поки що формулює правила гри для всієї системи. Порядок у їхніх словах, звернених до людей, які повірили їм. Порядок у їхніх діях.
Інакше гойдалку не втримати. Інакше дорогами, які з'являться в процесі "Великого будівництва", поїдуть не громадяни, а спочатку - бронетехніка, а потім - і делегації на міждержавні переговори.
Усі статті автора читайте тут.