«Без ризику перемігши, без слави тріумфуєш», — ці слова великого П’єра Корнеля можна сміливо адресувати сьогоднішнім тріумфаторам — лідерам провідних фінансово-політичних угруповань. Судження автора цих рядків може піддатися сумніву багатьма людьми, але ваш покірний слуга жодної секунди не сумнівався в падінні уряду Ющенка з того самого дня, коли минув рік від дня прийняття програми «Реформи заради добробуту» і, відповідно, скінчився термін дії мораторію на «відстріл» прем’єра. Причини, з яких нинішній Кабінет мав дуже слабкі надії встояти, «ДТ» описувало неодноразово й дуже детально.
І все ж не полінуймося нагадати основні. По-перше, Віктор Андрійович завзято не бажав торгуватися ні з ким з тих, від кого залежала його подальша доля, — ні з комуністами, ні з олігархами, ні з Президентом. Відповідні розмови глави уряду й глави держави, безумовно, мали місце. Однак за твердженнями осіб, які звикли відповідати за свої слова, розмови ці мало були схожі на торг. По-друге, офіційний лідер нашої країни відомий як людина, котра ставить особисту відданість вище за професіоналізм і схильна часом приймати рішення, продиктовані не стільки принципами політичної доцільності, скільки банальними емоціями. Поза всяким сумнівом, сім років президентства зробили Кучму менш рвучким і більш хитромудрим в інтригах. Однак випадок із Ющенком — особливий.
Президент ніколи не вважав за потрібне приховувати свою ворожість до прем’єра. Навіть коли він заступався за останнього, то найчастіше робив це в такій формі й у таких висловлюваннях, що навіть у не дуже проникливих людей не залишалося жодного сумніву — Леонід Данилович Віктора Андрійовича не любить. За останній рік це почуття лише зміцніло. Президент мав усі підстави вважати прем’єра людиною, близькою до частини опозиції, і це жодним чином не сприяло поліпшенню взаємовідносин між двома першими особами держави. Президент не забув, що Ющенка йому, по суті, нав’язали. А тиск на свою персону Кучма сприймає як особисту образу й образ прощати не любить. Тим паче, що силою, яка чимало вплинула у грудні 1999 року на вибір Президента, виступив Вашингтон, а до США в Кучми зараз накопичився дуже солідний рахунок. Для того щоб переконатися в цьому, досить лише регулярно дивитися УТ-1. Нарешті, Кучма не терпить суперників, а Віктора Андрійовича він завжди сприймав насамперед як конкурента. Люди знаючі розповідали, що Президент незмінно різко реагував на інформацію про стабільно високий рейтинг прем’єра. Причому найбільше, як стверджують джерела, Леоніда Даниловича обурювало те, що репутація Ющенка залишається незмінною незалежно від того, що робить керівник Кабміну й чи робить він узагалі що-небудь. Як відомо, холоднокровність не є головним достоїнством Президента. Тому переліченого цілком досить, щоб спрогнозувати: глухе подразнення і легка поблажливість, які раніше Кучма відчував до Ющенка, могли трансформуватися в почуття, близьке до ненависті.
Чи була в Президента політична потреба в збереженні прем’єра? Поза всяким сумнівом — Президент має підстави боятися олігархів і не має підстав остаточно рвати з Заходом. Чи розумів Кучма, що в його інтересах зберегти Ющенка? Можна досить впевнено припустити: серед людей, вхожих до глави держави, напевно знайшлися ті, хто ризикнув сказати Президентові про це. Насмілюся припустити, що заявити про це могли б, зокрема, глава адміністрації Володимир Литвин і керівник СБУ Володимир Радченко. І зовсім не тому, що ці двоє були помічені в особливих симпатіях до Ющенка. Просто Володимир Михайлович і Володимир Іванович не відчувають аналогічних почуттів і до лідерів політико-фінансових угруповань. А крім того, судячи з усього, дуже реально оцінюють масштаб загрози, що йде від кланів.
Що вигравав Президент, домігшись збереження Кабінету Ющенка? По-перше, укотре демонстрував олігархам, хто в політичному домі хазяїн. По-друге, зберігав «буфер» між собою і кланами. По-третє, частково заспокоював опозицію. По-четверте, уникав подальшого загострення у відносинах із Заходом.
Чим ризикував Президент, віддаючи Кабінет Ющенка «на заклання»? По-перше, він розставався з останнім шансом на відновлення більшості (що після відставки прем’єра він підтвердив привселюдно). По-друге, отримував проблеми у виконавчій владі. Наступний прем’єр міг виявитися ставлеником олігархів, а це без сумніву посилювало б їх владу, у чому Президент кровно не зацікавлений. Крім того, дуже складно відшукати кандидатуру, яка отримала б вотум парламентської довіри. У певному сенсі в.о. на чолі Кабміну Президенту вигідний. Проте хіба не небезпечно ставити в такій складній політичній і економічній ситуації біля керма центрального органу виконавчої влади «тимчасового правителя», який майже напевно не користуватиметься авторитетом ні в парламентаріїв, ні у власних підлеглих?
І ще про одну обставину, яку Президент не міг не взяти до уваги. Для всіх очевидно, що сили опозиції пішли на спад. Те, що Ющенко пішов з Кабміну й його (зовсім не очевидний, але цілком можливий) прихід до лав борців із режимом, створювали для Кучми відразу кілька проблем.
Опозиція здобувала довгоочікуваного лідера, отримувала нагоду активізувати свою діяльність і одержувала додаткові шанси на майбутніх парламентських виборах. Президент втрачав Ющенка-підлеглого й «здобував» Ющенка-конкурента. Крім того, глава держави не міг виключати того, що «судний день» для уряду супроводжуватиметься справді масовими акціями. Що демонстранти матимуть не лише проющенківські, а й антикучмівські гасла. Що проурядові фракції, після того як прем’єру додадуть «екс», можуть перейти в опозицію до Президента.
Саме так урешті-решт і вийшло. Не знаю, скільки прийнято платити «професіоналам» за участь у масових акціях, але я б закликав опозицію й особисто Віктора Андрійовича не поскупитися і щедро винагородити «любителя» Кучму за той розкішний PR, який їм 26 квітня забезпечив Президент. Найнеприємнішою для Кучми мала стати та обставина, що заяву про перехід чотирьох проурядових фракцій в опозицію до глави держави озвучив саме Ігор Юхновський. Ігоря Рафаїловича й Леоніда Даниловича пов’язує чимало. У 1991 році Кучма був довіреною особою кандидата в президенти Юхновського, у 1994-му Юхновський був довіреною особою кандидата в президенти Кучми. Крім того, один із патріархів націонал-демократичного руху свого часу чимало зробив для того, щоб директор «Південмашу» у 1992 році очолив український уряд. А коли це сталося, то на посаду першого віце-прем’єра новий глава Кабінету запросив саме Юхновського...
Чому ж усе-таки Леонід Данилович не відстояв свого безсумнівного політичного суперника й настільки ж безсумнівного (через обставини, що склалися) політичного союзника? Надавили олігархи? Безумовно, вони намагалися вплинути на позицію Кучми, і, цілком можливо, їхні аргументи частково подіяли. Проте аналогічну спробу зробив і Захід, і з його позицією український Президент також не міг не рахуватися. Цілком очевидно, що заяви, зроблені главою держави в Литві, стали наслідком розмов із Шрьодером, Квасьнєвським і, можливо, Адамкусом.
Є всі підстави вважати, що Президент до найостаннішого моменту вагався. Однак те, що сталося, було все-таки визначено наперед. Леонід Данилович надто не любить Віктора Андрійовича, щоб зважитися його відверто захищати. Тим паче, що Ющенко був відверто не схильний до компромісів. Мені чомусь здається, що, заглянувши на «поминки Кабміну», організовані главою КМ, відправленим у відставку, ввечері в четвер на власній дачі, Президент мав би сказати: «Я б тебе врятував, Вітю. Проте для цього ти сам повинний був зробити хоча б щось для власного порятунку...» І подібну фразу можна вважати майже щирою...
Ризикну припустити також, що ініціатори зняття Ющенка (і насамперед Віктор Медведчук) були занадто добре поінформовані про особливості характеру верховного арбітра нації і тому були практично впевнені в успіху заходу. Звичайно, гарант змусив олігархів понервувати, але врешті-решт він вчинив саме так, як вони й прогнозували.
Ні, він відверто не нав’язував підконтрольним йому фракціям свою волю, як це було, приміром, минулої весни, під час затвердження урядової програми, чи минулого літа, напередодні попереднього схвалення результатів референдуму. Він лише запропонував лідерам депутатських об’єднань голосувати так, щоб ні український Президент, ні український народ не виявилися розчарованими. Подібна фраза демонструвала, з одного боку, наскільки важко давався Президенту вибір між політичною доцільністю і нелюбов’ю до Ющенка, з іншого боку — наскільки важко Кучмі переступити через цю саму нелюбов.
Ось чому я продовжую наполягати, що попри все, в Ющенка практично не було шансів встояти, а в олігархів практично не було шансів програти. Демарші фракцій «Батьківщина», ПРП, УНР і НРУ, що боролися за прем’єра з розпачем приречених, лише трохи відтягнули неминучу розв’язку...
Наведена на початку матеріалу цитата з Корнеля, на мій погляд, досить чітко характеризує ситуацію, в яку потрапили олігархи. Хоч би як сильно вони не переживали останніми днями, за великим рахунком, вони не ризикували нічим. Проте особливої слави своїм подвигом собі не здобули — швидше навпаки: останні події збільшили кількість їхніх супротивників, прихованих і явних, як у суспільстві, так і в політичних колах. Та й особливої нагоди для торжеств у них немає. Нині їм потрібно розв’язати складніше завдання — обрати прем’єра. У в.о. (незалежно від прізвища) організатори «полювання» на Ющенка не зацікавлені: парламент не має ефективних важелів впливу на виконуючого обов’язки прем’єра.
Як стверджують поінформовані особи, заздалегідь визначитися з кандидатом у прем’єри «мисливцям» не вдалося, і вони вирішили перенести це на потім. Коло можливих «змінників» Ющенка неймовірно широке. Кандидатури Євгена Марчука, Володимира Щербаня і Валентина Симоненка ми (за всієї поваги до перерахованих політиків) не розглядатимемо. Будь-хто із цієї трійці цілком, мабуть, годиться на роль в.о., але навряд чи хтось із цих трьох зможе набрати 226 голосів у парламенті. З аналогічними проблемами неминуче зіштовхнеться і Віктор Медведчук, якщо в нього виникне бажання спробувати свої сили на прем’єрському поприщі.
Лідери «Трудової України», НДП, «Регіонів» et cetera ще не вижили з розуму, і давати таку фору політичним і бізнес-конкурентам із СДПУ(о) намірів не мають. У Миколи Азарова й Сергія Тигипка шансів більше, але комуністи вже оголосили про те, що не мають наміру голосувати ні за Сергія Леонідовича, ні за Миколу Яновича. Від позиції найчисленнішої фракції залежить дуже багато. Після остаточного розвалу більшості й переходу «Батьківщини», ПРП, НРУ й УНР у жорстку опозицію, можна не сумніватися, що зазначені фракції разом із соціалістами зроблять усе від них залежне, щоб завалити практично будь-яку кандидатуру, внесену Президентом, чи олігархами, чи комуністами.
Комуністи тим часом опинилися в складній ситуації. Вони занадто вже загралися з олігархами, що не може добре позначитися на їх репутації. А підмочений імідж напередодні виборів — штука небезпечна. Ось чому фракція КПУ вустами своїх лідерів Петра Симоненка, Георгія Крючкова й Петра Цибенка оголосила про намір висувати свого кандидата в прем’єри (ним майже напевно стане Станіслав Гуренко, який показує останнім часом небачену активність), а також про готовність брати на себе відповідальність за кроки виконавчої влади в тому випадку, якщо отримає можливість брати активну участь у формуванні нового Кабінету. У той самий час представники Компартії оголосили, що «валитимуть» не лише Азарова й Тигипка, а й будь-якого іншого кандидата, внесеного Президентом, якщо він не відповідатиме вимогам КПУ. Іншими словами, якщо новий прем’єр буде хоча б здалеку схожий на ринковика. Напевно пізніше комуністи виявляться більш зговірливими, але спочатку вони просто вимушені будуть зберігати політичне обличчя.
Комуністи не можуть не розуміти: у сформованій ситуації вони мають чудову можливість покачати права. У той самий час вони усвідомлюють, що шансів провести Гуренка в прем’єри вони мають небагато. Та й чи варто йти на такий ризик за рік до виборів. А ось зробити колишнього першого секретаря ЦК КПУ віце-прем’єром і отримати ще дві-три «смачні» посади Петро Миколайович з товаришами, судячи з усього, зовсім не проти. Як стверджують представники пропрезидентських фракцій, про свої амбіції комуністи вже довели до відома олігархів. Проте ті поки що не поспішають їх задовольнити. Словом, торги мають бути складними. Спрогнозувати їхні результати важко, оскільки процес тільки розпочався.
Здається, невеликі шанси очолити уряд у Володимира Горбуліна й Олександра Омельченка, яких також називали серед можливих претендентів. Якщо вірити наявній інформації, Президент не надто прагне рухати названих осіб у прем’єри. Хоча кандидатура Горбуліна в принципі могла б його влаштувати, оскільки Володимир Павлович не любить олігархів майже так само, як і Віктор Андрійович.
На сьогодні єдиним реальним кандидатом у прем’єри може бути Олег Дубина. Він не викликає алергії в комуністів, він поки що не має особливих ворогів і не виявляє особливих амбіцій. У нього репутація (важко сказати, наскільки заслужена) людини, не «зав’язаної» на клани. Нарешті, він користується прихильністю Президента. І, може бути, тому Леонід Кучма захоче його поберегти. За непідтвердженою інформацією, главі держави в ситуації, у яку він сам себе загнав, вигідніше мати на посаді прем’єра фігуру тимчасову, перехідну. Тобто людину старанну, людину, якій Президент певною мірою довіряв би. Проте яку не шкода було б «здати» у зручний момент, поближче до виборів. І на яку не шкода було б «повісити всіх собак». Поки що така людина чітко не вимальовується. Однак найближчим часом її контури обов’язково намітяться. А Дубину можна буде призначити й пізніше. Якщо на той час він не розчарує Президента. Або тих, хто тоді (можливо) вирішуватиме кадрові питання за Президента...
У будь-якому випадку можливість того, що Олег Вікторович залишиться в уряді, дуже висока. Поки непогані шанси продовжити кабмінівську кар’єру також в Анатолія Зленка, Олександра Кузьмука, Ігоря Мітюкова й Василя Рогового. Проте вже завтра все може змінитися. Настільки ж висока ймовірність того, що «прохідний» кандидат не буде знайдений і Кабміном керуватиме людина на прізвище «в.о.» Занадто вже розшарували вищий законодавчий орган останні події.
Минулий тиждень показав, що кількість опозиціонерів у парламенті може зрости. Голосування за внесення до порядку денного питання про імпічмент Президенту набрало раптом багато голосів — 209. Для порівняння: 14 вересня аналогічну ініціативу підтримали лише 140 народних обранців. Головною сенсацією стало позитивне голосування частини групи «Солідарність», яка ще не стала опозиційною, але, здається, поволі перестає бути пропрезидентською...
Отже все лише починається.