Ще в листопаді, давши Наталії Королевській карт-бланш на ведення кампанії в Донбасі, Юлія Тимошенко тим самим оголосила про намір здобути на південному сході України рівень підтримки, який відрізняється від величини статистичної похибки при проведенні соцопитування.
Власне, функціонери БЮТ іще з 2005 року кожну виборчу кампанію в Донбасі починають із заяв про те, що вже цього разу вони точно «зламають монополію Партії регіонів». Але досі це були розмови на користь бідних. Пустивши пил в очі на публіці, в кулуарах донецьких партійних менеджерів плескали по плечу і заспокоювали: мовляв, не треба молодогвардійщини, зробіть усе, що зможете...
Підбиваючи перші підсумки дій на «східному фронті», можна наголосити як на серії провалів, так і низці досягнень. При цьому слід ураховувати, що зі столиці Донбас виглядає монолітним регіоном, насправді ж Донецьк і Луганськ — це «дві великі різниці», хай пробачать одесити чергове цитування їхнього безсмертного афоризму.
По-перше, не можна не констатувати величезного обсягу вкладених ресурсів — найкраще свідчення того, що на виборах-2010 усе серйозно. Дійшло до того, що в Луганській області на перешкоди в доступі до медіа та зовнішньої реклами почали скаржитися... «регіонали»! За підрахунками місцевих аналітиків, починаючи з жовтня, луганські ЗМІ виділяють під позитивні матеріали про Юлію Тимошенко вдвічі більше місця, ніж під рекламу лідера Партії регіонів. І це, не рахуючи статей про саму Королевську, чию депутатську діяльність тутешні масмедіа також висвітлюють активно й часто позитивно.
У Луганській області технологам Тимошенко було простіше закріпитися, і штаб кандидата від влади виїхав, можна сказати, на особистих зв’язках свого начальника. Хоча з певного часу Наталія Королевська офіційно пов’язана виключно з виробництвом морозива, на Луганщині вона відома під ніком «Вугільна королева». АТЗТ «Мета», компанія Наталії та її брата Костянтина Королевского, була одним із перших недержавних учасників вугільного ринку. Як депутат Луганської облради Королевська займалася багатьма питаннями, пов’язаними з вугільною галуззю. І, судячи з усього, авторитету серед вугільних генералів відтоді не втратила — з 12 довірених осіб ЮВТ п’ятеро — вугільні генерали, керівники державних об’єднань, а глава «Ровенькиантрациту» Юрій Зюков навіть офіційно очолив один із місцевих штабів.
З вугільними генералами, втім, треба бути пильними. Регіонали, наприклад, іще чотири роки тому мали можливість переконатися, що директорат гірничовидобувних ДП — публіка вкрай ненадійна. У вересні 2005 року сталася подія, раніше немислима, — в Донецькій обласній раді з’явилася фракція «Нашої України» (!), до якої ввійшли 14 депутатів. Із новоявлених прибічників Віктора Ющенка двоє були пенсіонерами, а решта представляли «вугільний бомонд». Більше того, серед них були активні учасники Сєверодонецького з’їзду. На виборах 2006 року, як і зараз, «червоних директорів» звинувачували (і неодноразово ловили) на спробах задіяти адмінресурс щодо своїх працівників. І, звісно, не можна забувати, що ефект від того, що й у 2006-му ця частина місцевої еліти працювала на помаранчеву команду, виявився протилежним — Партія регіонів перемогла з розгромним рахунком.
Сьогодні історія повторюється — вугільних генералів знову звинувачують у спробах тиснути на робітників, говорять про те, що адміністрація шахт грозиться зажадати від кожного шахтаря не просто поставити галочку «за Юлю», а й зняти цей громадянський акт на камеру мобільного телефона.
Однак вугільні генерали, як можуть, трудяться на благо Юлії Тимошенко. У Луганській області також відкрито закликали своїх робітників підтримати Юлію Тимошенко керівники Алчевського меткомбінату, котрий входить у групу ІСД, що навряд чи стало для когось великою несподіванкою.
Не є секретом і дружні стосунки Наталії Королевської з Віктором Тихоновим, на особисте прохання якого вона й купила занепалий «Луганськхолод». Політичні пасьянси часто не збігаються з палітрою особистих зв’язків. Наприклад, Рінат Ахметов підтримував теплі стосунки з Раїсою Богатирьовою після її виключення з партії і попльовував при цьому з високої дзвіниці на осуд секретаря РНБО з боку керівництва ПР.
Для повноти картини додамо ще одну досить важливу деталь — промисловий сектор Луганської області консолідований більш ніж будь-де. У регіоні офіційно існує програма внутрішньообласної промислової кооперації. «Програма регіональної кооперації є давно. Ми намагаємося зробити так, щоб усю продукцію за адекватними цінами закуповували насамперед у виробників Луганської області. Щоб ремонтували гірничо-шахтне й інше устаткування на підприємствах Луганської області. Загалом, ми робимо все, щоб гроші, які надходять із бюджету в Луганську область, працювали на підприємства Луганської області», — так коротенько пояснював колись суть цього явища авторові цих рядків перший заступник луганського губернатора Юрій Ареф’єв. Тому випадкових людей тут не буває. Якщо місцевий — отже, «в системі».
У сусідній Донецькій області подібними результатами роботи в ролі представника Юлії Тимошенко нардеп-куратор поки що похвалитися не може. Королевська зробила спробу «зшити» підвідомчі їй регіони ідеологічно, пообіцявши представити до кінця року економічну програму «Новий Донбас» (чого поки що не зробила). Намагалася знайти фігури, хоча б приблизно рівні їй за впливовістю. Вийшло неоднозначно...
Із керівників великих підприємств на публічну підтримку чинного прем’єра наважився гендиректор ДП «Макіївугілля» Станіслав Толчин. Ще в серпні шахта імені Бажанова, котра входить у його об’єднання, стала єдиним об’єктом, котрий напередодні Дня шахтаря відвідала Юлія Володимирівна. Але й він з обережності сам до списку довірених осіб і штабістів не ввійшов, делегувавши туди заступників. Підтримав Тимошенко директор Ясинуватського машинобудівного заводу Віктор Трубчанін. Маріупольський металургійний магнат Володимир Бойко, котрого намагалися заманити першочерговим поверненням ПДВ, не піддався. Цього тижня на пряме запитання журналістів він відповів: «Ми будемо приймати всіх кандидатів. Будь ласка, боріться... Нехай люди визначаються і голосують за кого хочуть». Певне, невдала ставка на соціалістів остаточно зробила Володимира Семеновича політичним космополітом.
Одну яскраву постать на роль свого представника в Донецькій області команда Тимошенко знайшла, але неясно, принесе це більше шкоди чи користі. Поява в списку довірених осіб Юлії Тимошенко олімпійської чемпіонки Лілії Подкопаєвої приголомшила багатьох. А для регіоналів найнеприємніше полягає в тому, що вони самі доклали чимало зусиль у розкручування імені Лілії Подкопаєвої як одного із «символів Донбасу». До прославляння чемпіонки причетний Віктор Янукович. Бувши донецьким губернатором, лідер Партії регіонів став першим, хто дав команду на розробку іміджевої програми нового Донбасу. Поряд із пальмою Мерцалова, фестивалями «Золотий Скіф», «Зірки світового балету» та іншими піар-проектами з’явилися щорічні спортивні турніри «Зірки жердини» і «Золота Лілія». Сергій Бубка і Лілія Подкопаєва кували міжнародну славу регіону, зазиваючи славетних колег по цеху в Донецьк. Завдяки цьому шахтарська столиця постійно з’являлася в міжнародних новинах — наприклад, як місце встановлення чергового світового рекорду Оленою Ісінбаєвою. Спочатку, доки турніри не зацікавили інших спонсорів, під чуйним керівництвом Віктора Януковича обласна адміністрація «настійно» просила місцевих бізнесменів підтримати ці проекти, формулюючи пропозицію так, що відмовитися було ніяк неможливо.
Зусиллями команди Залізного лідера Лілія Подкопаєва стала однією з культових постатей Донбасу. Вулиць, щоправда, її ім’ям поки що не називали, зате є у Святогір’ї дитячий оздоровчий табір «Золота Лілія» (котрий перебуває в досить занедбаному, до речі, стані).
Відповідно, дуже й дуже багатьма вчинок Подкопаєвої буде розцінений як непорядний, і, цілком імовірно, це рикошетом вдарить і по рейтингу Юлії Тимошенко.
Чи дає все перелічене можливість сподіватися на якийсь електоральний урожай, сказати складно. Поки що, орієнтуючись на дані опитувань, можна говорити про те, що віддача непропорційна вкладенням. За дослідженням компанії «Соціополіс», у Донецькій області за Тимошенко готові проголосувати 5,2% із тих, хто прийде на вибори, у Луганській — майже 10%. В другому турі показники підтримки становитимуть відповідно 7,5 і 11,6%.
Якщо прогнози соціологів виправдаються, то можна казати про певне поліпшення позицій, але ще не про прорив. Для порівняння: 2007 року БЮТ набрав у Донецькій області 3,92%, у Луганській — 5,1%.
Рейтинги Януковича коливаються навколо позначки 60% — результату ПР на виборах 2007 року. Самі соціологи застерігають, що до таких показників поки що слід ставитися обережно, оскільки 25—30% суспільства «закриті для досліджень» — саме така кількість респондентів відмовляється відповідати на запитання інтерв’юерів.
Тим часом донбаська команда Тимошенко шкодить собі тим, що повторює помилки кампанії Януковича 2004 року. Це стосується не лише згаданого адмінресурсу і заповнення інформпростору, а й кадрової політики. Перша чистка партійних структур від «ідейних» відбулася ще 2005 року, коли чимало місцевих кар’єристів примкнули до команди переможця. Тих «дореволюційних» бійців, які непохитно терпіли всі труднощі і ризики, пов’язані з участю в БЮТ, серед «регіонального» засилля, не залишилося. І якщо на Луганщині біло-сердечних скріплювала в команду воля Наталії Королевської, то донецькі лідери обласного рівня постійно змінювалися, а штабні і партійні структури стрясали внутрішні скандали. На командних постах донецької організації БЮТ після помаранчевої революції не було жодної людини, котру власні однопартійці не звинувачували б у розвалі роботи та розкраданні партійної каси.
Та й у розмовах з автором усі знайомі функціонери штабу Юлії Тимошенко признаються, що займаються там банальним зароблянням грошей. Ідейні бійці або викинуті на узбіччя спритними аферистами від політики, або всіма правдами і неправдами домоглися призначення в «центр» і виїхали до Києва. А безвір’я у власних лавах не можна компенсувати погонними метрами славословних газетних публікацій і квадратними кілометрами рекламних площ.