Про особливості організації виборчого процесу в окремо взятій Донецькій області широкій громадськості стало відомо ще повесні 2002 року, коли на чергових парламентських виборах блок «За єдину Україну» отримав у регіоні приголомшливий результат (майже 40%), що різко контрастував із середньоукраїнським показником «єдунів». До того ж із двадцяти трьох донецьких мажоритарників лише один обраний депутат не був апологетом ідей «єднання України». До цього регіон, нагадаємо, вважався безнадійно «червоним».
Тоді, по гарячих слідах, опозиція зчинила лемент про масштабне застосування адмінресурсу та фальсифікацію на виборах «по-донецькому». Але в загальній переможній ейфорії ніхто так і не проаналізував ситуації й не пояснив справжньої причини такої всепоглинаючої «любові» донеччан до влади.
Але минулої неділі життя подарувало всьому світові ще один шанс довідатися про те, що є узвичаєні стандарти демократичних виборів, а є «донецькі». І останні не завжди відповідають першим. Проміжні вибори народного депутата у виборчому округу №61 стали своєрідним зразково-показовим виступом регіональної влади: вони засвідчили її повну бойову готовність до проведення виборів президента. З другого боку, ці вибори, наче під збільшувальним склом, дозволили побачити, як «кується перемога в краю териконів». Це, у свою чергу, має послужити матеріалом для ретельного аналізу та вироблення способів протидії. Якщо, звичайно, опозиція не вважає Донбас остаточно втраченою для себе ділянкою електорального поля.
Нагадаємо, що вибори в одному з округів Донецької області були призначені на 7 березня після того, як раніше обраний там депутат Геннадій Васильєв поміняв посаду віце-спікера парламенту на посаду генерального прокурора країни. Ще до оголошення нових виборів стало відомо, що «святе місце» Геннадія Васильєва займе його рідний старший брат Олександр, який керує обласною податковою інспекцією. Крім того, кандидатом у цьому округу був зареєстрований представник КПУ Ігор Могилевський, який уже брав участь у тутешньому виборчому змаганні і якому не звикати програвати Васильєвим (його результат дворічної давності — 13%). У найскладнішій ситуації опинилася опозиція, зокрема «Наша Україна», для якої бойкот виборів означав би беззастережну капітуляцію і, як наслідок, відмову від будь-яких президентських перспектив у регіоні. Проте півтора відсотка голосів виборців, які зрештою нашкріб представник «НУ», редактор опозиційної газети «Острів» Євген Талишев, навряд чи поліпшили ці перспективи.
Єдиною інтригою, яка створила б в округу хоч якусь ілюзію конкурентної боротьби, могла б стати участь у виборах Наталії Вітренко. Спочатку вона навіть заявляла про таку можливість, але зрештою у списку зареєстрованих кандидатів прізвища лідера Прогресивно-соціалістичної партії не виявилося. Швидше за все, для Наталії Михайлівни знайшлися вагоміші аргументи, що переконали її вперше після фіаско в березні 2002-го відмовитися від участі в повторних виборчих кампаніях.
Тому, з технологічного погляду, вибори були нудними. Незатребуваними виявилися чимало місцевих і заїжджих технологів та «піарників», для яких будь-які довибори традиційно стають Клондайком. Найкращою технологією цього разу став старий і перевірений, повзучий і неагресивний адміністративний ресурс. Щиро жаль виборців Мар’янки, Великої Новоселівки та Ясинуватої, що були позбавлені обов’язкової в таких випадках «розважалівки» на кшталт: кандидати з однаковими прізвищами, постійні шоу та феєрверки, поширення витонченої «чорнухи» про конкурентів і, нарешті, масова роздача двадцятигривневих банкнот в обмін за гарантоване Конституцією право бути єдиним джерелом влади. Вершиною творчої думки «кріейтерів» Васильєва став віршик: «Путін потрібний росіянам, а Васильєв — нам, селянам».
Та навряд чи апеляції до авторитету глави сусідньої держави змогли дати такий приголомшливий результат главі донецьких податківців — 78% голосів виборців. До речі, Васильєв-старший істотно випередив свого загартованого в політичних баталіях брата. Геннадій Андрійович викликав у своїх виборців скромніші почуття: 45% — 1998 року і 55 — 2002-го. Для цього є просте пояснення: під час чергових загальнонаціональних кампаній чиновникам доводиться розпорошувати свої сили між партійними списками, кандидатами в місцеві органи влади. Нині ж концентрація зусиль влади стала максимальною, саме такою, якою вона буде й на президентських виборах. Хоча лихі язики плещуть, буцімто тут не обійшлося без недоробок, оскільки «рознарядка», спущена на місця, спочатку становила 90%.
Неухильно дотримуючись народної мудрості, що береженого Бог береже, окружна виборча комісія вирішила відразу ж виключити всіх, хто міг би хоч якось подолати бар’єр в один відсоток (комуністів, зрозуміло, до уваги не брали). Тому під сміховинними приводами відмовили в реєстрації екс-депутатові двох попередніх скликань парламенту соціалістові Сергію Кияшку й відомому в області адвокатові-опозиціонеру Сергію Салову. А кандидат Талишев невдовзі після реєстрації її позбувся. Втім, останньому через тиждень після початку агітаційної кампанії за рішенням суду вдалося відновитися, що не вийшло в його менш щасливих колег. Салову той самий суд у можливості реєстрації відмовив, а Кияшко довго шукав правду в двох різних складів Центрвиборчкому (чиї два різних рішення, до речі, суперечили одне одному), аж поки не знайшов її у Верховному суді, який, власне, й рекомендував ЦВК зареєструвати Кияшка кандидатом. Це сталося 3 березня, акурат за три дні до завершення агітаційної кампанії. Як наслідок — досить відомий у регіоні політик набрав... аж піввідсотка голосів виборців.
Утім, як уже зазначалося, агітаційної кампанії в окрузі не спостерігалося в принципі. Жалюгідну її подобу можна була бачити у виконанні (крім Васильєва) хіба що Могилевського й Талишева. Решта 24 кандидати навіть не відвідали гарантованого їм законодавством телевізійного ефіру на державному телебаченні (замість прослуховування полум’яних викривних спічів кандидатів глядачам запропонували потішитися музикою) і не забрали з окружкому надрукованих за рахунок бюджету агітаційних плакатів. Ці люди, чиїх імен історія й не згадає, були так званими підсніжниками. Головною метою їхньої участі у виборах було делегування своїх (читай — Васильєва) представників у дільничні комісії, що зрештою й сталося.
Чи варто говорити, що вся державна преса, а також телеканал «Київська Русь», який належить Геннадію Васильєву, активно й мальовничо розповідали про досягнення Васильєва Олександра на нелегкій митарській ниві? Водночас представникам усеукраїнських ЗМІ, що прибули в Донецьк для висвітлення виборів, за три дні так і не вдалося поспілкуватися з без п’яти хвилин народним депутатом. Проігнорував він і запрошення на конференцію про міжнародні стандарти демократичних виборів, організовану Комітетом виборців разом із координатором проектів ОБСЄ в Україні.
День голосування став апофеозом знущання над чинним законодавством і здоровим глуздом. Складалося враження, що епідемія грипу, яка оминула Україну нинішнього року, різко спалахнула 7 березня в Донецькій області. Як ще можна пояснити той факт, що цього дня до 10 відсотків виборців округу виявили бажання голосувати вдома, попередньо написавши відповідні заяви. Саме завдяки виїзному голосуванню явка виборців за неповні дві обідні години зросла вдвічі.
Були дільниці, де невідомі особи, анітрохи не соромлячись спостерігачів та журналістів, вкидали в урни невеличкі пачки бюлетенів. Відібрані в однієї такої «оптової» жінки-виборця, після передачі правоохоронним органам вони дивним чином перетворилися на... звичайнісінький папір.
Особливого колориту виборчому процесові надавала присутність на дільницях представників Азово-Чорноморського козацтва. При повному параді, з кийками і пістолетами, козаки в начищених до блиску чоботях браво ходили по дільницях, інколи не пускаючи туди журналістів, оскільки «покликані окружною комісією забезпечити на виборах громадський порядок». Члени комісії переконували, що ніхто нікого нікуди не посилав, а козаки мали статус спостерігачів від кандидатів. На тих дільницях, куди козаків не вистачило, «спостережні» функції виконували міцні хлопці у шкіряних куртках із нарукавними пов’язками «Народний дружинник», хоча органічнішим там був би напис «Братуха».
При такому розвитку подій підрахунок голосів скидався на необхідний, але абсолютно безглуздий ритуал, який, до того ж, постійно порушували. Протоколи і бюлетені з дільниць в окружній комісії приймали за зачиненими дверми, не впустивши туди кандидатів, спостерігачів та журналістів. Вранці наступного дня всім було оголошено відомі цифри. Свято «вільного волевиявлення» непомітно перейшло у свято всіх жінок.
Попередні заяви Талишева та Кияшка про оскарження результатів виборів так і залишилися заявами. Швидше за все, кандидати самі усвідомили всю безперспективність таких намірів.
Знову, як і 31 жовтня минулого року, Донбас не «прогнав порожняк», підтвердивши народжену нещодавно в критично налаштованих політичних колах тезу: Донецька область — це Білорусія у складі України. Доповнивши своє парламентське представництво носієм прізвища попередника, «донецькі» нині навіть не перейматимуться запам’ятовуванням нового. На черзі в них проведення виборчих кампаній в округах Андрія Клюєва та Віктора Слаути, які пішли в уряд. От лишень останні поки що не поспішають складати із себе повноваження депутатів і, судячи з результатів голосувань, навіть беруть активну участь у законодавчому процесі. Схоже, що поєднувати свої посади вони планують аж до президентських виборів, у глибині душі сподіваючись на успіх конституційної реформи.