Напередодні 20-ї річниці незалежності редакція звернулася до предстоятелів трьох християнських церков України із запитанням: «Чим для Вас є Україна?».
Глава греко-католицької церкви Святослав Шевчук перебував за кордоном, і зв’язатися з ним не вдалося. Відповіді двох інших ієрархів ми подаємо нашим читачам.
Митрополит Київський і всея України, предстоятель Української православної церкви Володимир
Дитинство
Наша родина була віруюча, тому з раннього дитинства я ходив до церкви, пізніше став прислуговувати у вівтарі. Хочу підкреслити, що наше село Марківці навіть в епоху гонінь, повстання на Церкву зберігало вірність храму, відстоювало необхідність парафіяльного життя. Мені в школі вчителі теж забороняли ходити до церкви, але я все одно ходив. І ось церковні свята, співучасть у них були формою протесту народу, демонстрацією відданості церкві. Навіть приготування святкових страв було виявом вірності церкві, церковним традиціям. Один випадок, пов’язаний зі святом Воскресіння, дуже яскраво я пам’ятаю:
Мені було шість років. У суботу, напередодні Світлого Воскресіння, яке того року збіглося з 1 Травня, мама привела мене до храму. Я стояв біля вівтаря. Настрій був урочистий, піднесений. О четвертій ранку ми поверталися після заутрені додому - втомлені й сонні, але я врочисто ніс подаровані крашанки в руках. Удома всією родиною сіли за стіл, розговілися, заснули. Наступного дня я прокинувся в домівці сам. Усі вже були в храмі. Мене пожаліли, не стали будити. Чую - стук у двері, відчиняю: жебрачка Іуліанія по милостиню прийшла. Довелося віддати їй одну з чотирьох пасок, які мама наказувала до Радониці зберегти. Віддати віддав, але страх як боявся, що мама мене сваритиме. Однак мама, довідавшись про це, сказала, що я правильно вчинив, по-християнському.
Шевченко
Біблійні образи органічно вплетені у тканину Шевченкових віршів. Але в поезії Кобзаря образи Святого Письма набувають виразно українського національного колориту. Наприклад, в «Ісаія. Глава 35 (Подражаніє)» поет змальовує зовсім не близькосхідний, а підкреслено український пейзаж із гаями, степами, озерами та веселими селами. Цілком очевидно, що перекладаючи українською пророцтво Ісаї про звільнення рабів, Шевченко говорить не про стародавній ізраїльський народ, а досить прозоро натякає на знедолених українських селян.
І тут ми підходимо до принципового, але дуже непростого питання про особливості релігійності Шевченка. У своєму «Заповіті» поет відверто ставить Творцю своєрідний ультиматум. Кобзар згоден молитися Богу лише після того, як Господь покарає ворогів пригнобленого українського народу («як понесе з України у синєє море кров ворожу»). А поки цього не сталося, Шевченко відмовляється знати Бога: «А до того я не знаю Бога» («Заповіт»). Поезії Шевченка сповнені бунтівного пафосу, в якому, так би мовити, «під гарячу руку» перепадає і служителям Церкви. І все ж таки «Кобзар» зовсім не є збіркою атеїстичних творів, як це намагалися довести радянські літературознавці. У своїх віршах Шевченко в жодному разі не заперечує існування Бога. Але поетова віра постає залежною від долі стражденного українського народу. Це досить важлива для світогляду Шевченка колізія. Він погоджується «знати Бога» лише тоді, коли його Батьківщина, знедолена Україна стане вільною, а отже - щасливою. Безперечно, у цьому слід вбачати не тільки прояв Тарасового бунтарства, а й відбиток народного світосприйняття. Напевно, це і є власне Шевченкове, досить своєрідне ставлення до Бога, при якому, споглядаючи тяжкі страждання свого народу, поет впадає у відчай І, оскільки на землі ніхто не чує й не рятує людей, Кобзар посилає свої згорьовані думи до Бога, Захисника зневажених.
Київ
Київ - унікальне, святе місто. Київ - це Новий Єрусалим, стверджував митрополит Іларіон та будівничі давнього Києва. «І я, Іоанн, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними» (Одкровення, 21, 2-3). Будуючи Київ як ікону цього таємничого міста, невідомий натхненник системи розписів Собору Святої Софії дав розпорядження прикрасити Оранту грецьким написом із псалму 45: «Бог посеред нього, він не похитнеться. Бог допоможе йому з раннього ранку». Переклад трохи затуманює сенс, який містив у собі цей напис для середньовічної людини. Адже у християнській традиції Пресвята Богородиця вважалася за покровительку міста. А само слово місто (поліс) мало жіночий рід. Таким чином, буквальний граматичний сенс напису стосувався не тільки Богородиці, а й поліса-Києва: «Бог посеред неї». Тобто посеред полісу-Києва. Так, використовуючи тонкощі візантійської культури, наші предки утверджували ідею богообраності Києва.
Предстоятель Української православної церкви Київського патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ (Денисенко):
- Господь подарував українцям незалежну державу, яка була проголошена без крові. Це велике благо. Ми маємо це цінувати.
У храмах Української православної церкви Київського патріархату віруючі моляться «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Наші ієрархи, духовенство, віруючі - це люди патріотично налаштовані. Це видно навіть із того, що у наших храмах лунає українська мова. Ми закликаємо людей бути свідомими громадянами своєї Батьківщини. Київський патріархат є духовною підпорою для Української держави. Нам не байдуже, як розвиватиметься і зміцнюватиметься державність України. Я навіть перед референдумом 1 грудня 1991 року виступав на телебаченні із закликом підтримати незалежність України.
Ми почали повноцінну боротьбу за незалежну, помісну Церкву саме після того, як була проголошена Незалежна Україна. Виникло навіть гасло «Незалежній державі - незалежну Церкву». Цю тезу проголосив ще перший президент України Леонід Кравчук. Саме виходячи з проголошення Акта про незалежність України, я 1991 року поставив перед архієреями питання про автокефалію Української православної церкви.
Для нас Незалежна Україна - це рідна держава. Радянський Союз не дуже толерував Церкву. Лише в Незалежній Україні ми отримали змогу вільно та без перешкод доносити слово Боже до свого народу.