Чи є передумови встановлення диктатури в Україні? Означимо тут диктатуру як надмірну концентрацію влади в руках глави держави.
Вважається, що в Україні встановлено президентсько-парламентську форму правління. Ця модель (як, утім, і президентська) грунтується на тому, що президент країни очолює виконавчу гілку влади й водночас є главою держави. Проте в українській Конституції ніде не визначено, що Президент є главою виконавчої влади. Якщо не Президент, то яка ж інституція влади її очолює? Зі статті 113 ясно, що «Кабінет міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади».
Конституція України — недосконалий документ. У ній нечітко, неоднозначно визначено структуру ієрархічної системи державної влади. Це ставить під сумнів легітимність деяких суб’єктів влади. Справді, у статті 6, що описує структуру системи державної влади на вищому рівні: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову», — нічого не говориться про президентську владу. Виявляється, що статус Президента не визначений ні у виконавчій гілці влади (як доведено вище), ні в системі державної влади, яка складається з трьох її частин. Стаття 103 (4 абзац) додатково це підтверджує: «Президент України не може... обіймати посаду в органах державної влади...». Що можна розуміти й так: посада Президента України не є державною посадою. Парадоксально, але інституція президентської влади в Україні (що включає і його структуру — адміністрацію, Раду національної безпеки та оборони й інші органи) по суті опинився поза системою державної влади.
З цього аналізу видно: у Конституції України закладено формальну можливість узурпації влади. Попри те, що вона не допускається статтею 5. Усі ці колізії повинні стати предметом для розгляду в Конституційному суді.
В Україні, як в унітарній республіці, діє вертикаль виконавчої влади, підпорядкована Президенту, яка за своїми потенційними можливостями сильніша, ніж виконавча вертикаль влади, приміром, у США чи Росії, оскільки останні — федеративні держави, отже мають виборних, а не призначених глав регіональних адміністрацій. Недавнім указом про запровадження інституції держсекретарів у Кабміні Леонід Кучма ще більше посилив свою владу у виконавчій гілці.
Проте Президент України прагне більшого — встановити таку модель державного устрою, відповідно до якої Президент не ситуативно, а постійно володів би ситуацією в законодавчій гілці влади.
В основу цієї моделі покладено принцип коаліційності формування уряду. Але в українському варіанті це зводитиметься до купівлі-продажу високих посад у виконавчій гілці влади, що по суті означає угоду між Президентом і тими парламентськими партіями (і впливовими мажоритарниками), котрі ведуть або готові вести пропрезидентську лінію.
Реалізація цієї моделі почалася з моменту падіння уряду В.Ющенка. В умовах, коли парламентська більшість фактично розпалася, СДПУ(о), Демсоюз, «Трудова Україна», ПЗУ й деякі інші партії, які майже завжди підтримують Президента, почали займати в системі виконавчої влади посади віце-прем’єрів, міністрів, голів комітетів, глав місцевих адміністрацій. Почало культивуватися зрощування виконавчої та законодавчої гілок влади по кадровій лінії. При цьому ключі від альянсу — у Президента. У такий спосіб Президент збирається формувати підконтрольну йому парламентську більшість, що й вестиме до домінування виконавчої гілки влади над законодавчою. Проте ця модель, очевидно, має корупційну природу. Президент надає свій адміністративний ресурс в обмін на підтримку його політичного курсу.
Крім того, в арсеналі Президента є легітимний спосіб ослаблення законодавчої гілки влади шляхом дострокового позбавлення народних депутатів України мандата. Технологія його полягає в тому, що спочатку Президент запрошує депутата на високу посаду в системі виконавчої влади (найчастіше в уряд), а через певний час відправляє у відставку. Так, приміром, сталося з міністром юстиції Сергієм Головатим, а зовсім недавно — з віце-прем’єром Юлією Тимошенко. Конституція та закони (про вибори та статус народного депутата України) дозволяють «кинути» народного депутата, це теж одна з форм боротьби з самостійними впливовими політиками в представницькому органі влади. Це, як і попередні, питання також могло б стати предметом розгляду Конституційного суду.
Автори Конституції України запозичили закладену в основу конституційного устрою США ідею «поділу влади», яка в інтерпретації «батьків» американської Конституції трансформувалась у систему «стримувань і противаг». Останні захищають виконавчу владу від тенденцій поступового сповзання до авторитарної форми правління й тиранії суспільства. Проте для України ця система ще не стала дійовим ефективним механізмом.
Одним з елементів механізму «стримувань і противаг» є референдум. Винятково важливе історичне значення для України повинен мати не заангажований владою референдум за народною ініціативою, ініційований опозиційними силами. Його проведення (навіть якщо мети не буде досягнуто) дозволить набути неоціненний досвід, необхідний для відпрацювання одного з механізмів контролю суспільства над владою.
Ще один надзвичайно важливий елемент системи «стримувань і противаг» — звільнення з посади Президента в порядку імпічменту. Проте в Україні цю процедуру законодавчо не врегульовано. І Президент як глава держави за п’ять років чинності Конституції зробив усе, аби ця конституційна норма залишалася лише номінальною. Таке саме ставлення й до референдуму за справді народною ініціативою. Президент у змозі підключити адміністративний ресурс, щоб не допустити його проведення.
З огляду на все вищесказане, а також на ту обставину, що в нашій країні судова гілка влади значною мірою залежить від виконавчої влади, можна стверджувати: в Україні створено передумови авторитарного режиму, який веде до диктатури. Саме ця обставина дає підстави Леоніду Кучмі говорити про необхідність встановлення в Україні сильної президентської влади. Очевидно, це й означає для нього стати «новим» Президентом, про що він говорив при повторному вступі на посаду 1999 року.