UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЧИ Є ЖИТТЯ ПІСЛЯ КУЧМИ?

«Настоящих буйных мало, вот и нету вожаков». В.Висоцький Країна напередодні пологів. Причому важких, позаяк передчасних...

Автор: Олександр Кочетков

«Настоящих буйных мало,

вот и нету вожаков».

В.Висоцький

Країна напередодні пологів. Причому важких, позаяк передчасних. Цей діагноз можуть сором’язливо заперечувати лише родичі з боку батька, тобто адміністрація Президента.

Пам’ятаєте, таке з країною вже було, десь у році дев’яносто третьому. Паралелі з сучасністю проводять, але все якісь поверхневі, я б навіть сказав, наметові. А головне в подібних системних кризах — це УСВІДОМЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВОМ, ЩО ІСНУЮЧА ВЛАДА СЕБЕ ЗЖИЛА. Підкреслюю, не елітою, а суспільством у цілому.

Симптомів такого «самозживання» безліч — економічні, соціальні, структурні. І Леонід Макарович, людина по-своєму чесна, поклавши руку на серце, підтвердить, що в ті часи він уже не управляв, а правив, припустившись згубної помилки самодержця, нібито всенародна любов, яка нестримно лилася з доповідей поплічників, — це правда, і перипетії шахової партії з комп’ютером важливіші від заворушень у регіонах. А країна, чомусь окремо від доповідей і аналітичних довідок, не знаходила спокою, вирувала й жадала Месії. І дочекалася...

Проте, на мою думку, найбільш вірний критерій — це нездатність влади ГРАМОТНО й ДОСТОЙНО захищати саму себе. Як приклад знову спогади з 1994 року. Запитується: чи могла тодішня влада швидко й ефективно вирішити протистояння на свою користь? Та елементарно, Ватсон! Просто взяти й розігнати штаб кандидата Леоніда Кучми на Хрещатику, 34 за кілька тижнів до другого туру. Наміри такі мали місце: метушилися філери, телефони прослуховувалися, навідувалися похмурі пожежники, щиро переконані, що від пачок плакатів «Порядок і порядність», які зберігаються в штабі, неминучо займеться вся навколишня дійсність, ревізори фінансовою діяльністю цікавилися, активістів у регіонах пресували. Але все це якось мляво, без вогника — не страшно. Нічого з сьогодення замальовка не нагадує? (Слава Богу, момент для силових акцій безповоротно упущено, нині, під пильним оком міжнародної громадськості, поліцейські заходи обезглавлять режим з імовірністю 99,6%).

Так, влада воює з опозицією з вишуканістю та шляхетністю пораненого в делікатне місце носорога. Так, опозиція бореться за перемогу подібно до учасників паралімпійських ігор (це ніяк не глузування: спортсмени-інваліди — мужні люди, але з важкою долею). Головна надія опозиціонерів на стрімку Вікторію в тому, що «Захід нам допоможе», але про це окремо. Ситуація трагіфарсова: абсурдний фарс (куди там Кафці!) у слововиливах генеральної прокуратури, трагедія в тому, що вже є так зване таращанське тіло, й ним одним може не закінчитися. Але за кадром, хоч як це парадоксально, залишається найголовніше з питань будь-якої політичної кризи: ПИТАННЯ ПРО ВЛАДУ.

До речі, а чому того самого 1994 року Президентом України СТАВ саме ТОДІШНІЙ ОПОЗИЦІОНЕР Леонід Данилович Кучма, а не хтось із його гідних суперників? Відповідей написано томи, і всі вони очевидні. Але один мій колега переформулював це вже крамольне питання, і проблема вияскравилася в новому світлі: чому ЖОДЕН з десятків, точніше, сотень, та що там — мільйонів наших співгромадян, абсолютно переконаних у тому, що вони змогли б якісно порулювати країною, НЕ СТАВ Президентом? Чого їм усім не вистачило — таким розумним, красномовним, амбіційним і наполегливим?! Хіба тільки щасливої зірки над головою? А може, у них було відсутнє щось непомітне, але конче важливе, що вдосталь мав Леонід Данилович? Влада, тим більше надовго — вона спускається згори й на будь-кого не падає (прошу не плутати з Б.Березовським, він висловився хоч і схоже, але навпаки).

«Кучму обрав Господь Бог і народ України», — заявив якось у телеінтерв’ю інший мій товариш (також не Борис Абрамович). Мені здається, він мав на увазі, що Леонід Данилович був АДЕКВАТНИЙ своєму народові й володів тим уродженим ІНСТИНКТОМ ВЛАДИ, який і привів його на політичний Олімп. Не випадково, що й 1999 року, навіть якщо відмінусувати горезвісний адмінресурс, за нього проголосувала більшість виборців.

Тому для швидкої перемоги опозиції потрібен лідер, котрий саме зараз, коли нинішня влада похитнулася в розгубленості, підніметься й заявить чітко та голосно, аби почули в кожній хацапетівці: я хочу взяти владу в нашій країні у свої руки. Причому скаже так, що йому повірять не лише дружина, діти й кіт на канапі, а й народ, еліта та зарубіжні аналітики. Зрозуміло, це означає підставитися під удар, ризикнути кар’єрою, роками вистражданою, і кревним бізнесом, жбурнути на карту все. Але якщо навколо цієї людини мерехтить поки що слабка аура майбутньої влади, то, піднявшись, він негайно обросте соратниками й помічниками, і потягнуться до нього скривджені та перебіжчики з протилежного боку, і спонсори налетять, ніби бджоли на цукор, і регіональні вожді, у котрих нюх на зміни — будь здоровий! — стануть шукати можливості для таємних переговорів про особисту незмінюваність в обмін на сприяння (адмінресурс — адже він двосічний...). Ох, такому лідеру не дадуть ефіру й газет? І люди самі вигадуватимуть, що він сказав і зробив, і ділитися цими новинами на кожному розі! А найбільш кмітливі журналісти, послухавши такі розмови, почнуть згадувати лідера в кожному зі своїх матеріалів. І тоді він змете, як картонні декорації, усі перепони, які стоять перед ним, і сама пані Удача почне розстеляти перед ним оксамитний килим. Не вірите? Будь ласка, список: Ульянов-Ленін (або Лев Троцький — на любителя), Борис Єльцин (на танку), Олександр Лукашенко (якщо завгодно). І Леонід Кучма-94 у тому ж таки ряді.

То хто з нашої верхньої політтусовки вписується у вказані габарити, нехай і з застереженнями? Ні, потенцію демонструє, звісно, багато хто. Але ось щоб мости за спиною — і синім полум’ям?! Хто? Петро Миколайович? Так йому і з ЦК, і з Банковою порадитись треба. Євген Кирилович? Нехай спочатку спростує мерзенні інсинуації однієї журналістки, що генерали в цивільному ходять у штикову лише за умовним сигналом супротивника, та й то на приступ посад на кшталт Нацбезу. Віктор Володимирович чи Сергій Леонідович? Це розважливі люди, гусей дражнити не схильні. То хто ж?! Панове, електорат цікавиться: ХТО? «Тиха українська ніч»...

Багато хто обов’язково заперечать: «Як же Олександр Мороз? Ось уже хто послідовний і непохитний, то це він». Тут от яка заковика: у мене (та й не тільки в мене) складається враження, що він веде бій не на життя, а на смерть, але не за владу в країні, а проти однієї конкретної людини — Леоніда Кучми. У цій особистій війні він волею долі може перемогти. А може й програти. Але влада до нього прийде навряд чи: не та постановка задачі.

А Віктор Ющенко? І чарівність, і рейтинг, і економічне зростання, того й диви, у точності повторює біографію Леоніда Кучми: нелюбимий прем’єр, відставний прем’єр, достроково обраний президент. Не виключено. Ніби саме все виходить, і «Правицю» надіне, як рукавичку, та ось чи стисне кулак? Справжня влада не приходить з повинною і не здається в полон. І шапка Мономаха важка не тільки тому, що під нею клубочать свинцеві думи володаря. А тому, що підняти її, навіть коли вона з чужої голови скотилася, і на свою водрузити ох як нелегко. Це заодно і тест на профпридатність. А Віктору Андрійовичу і допомогти до ладу немає кому — у політиці не один, але самотній. Якщо, не приведи Господи, звалиться йому ніби проти його волі державний головний убір згори, немов церковний дзвін, то може і придавити (історична аналогія — Михайло Грушевський).

Хоч як крути, а єдиним політиком, який наочно проявив уміння перемагати у ворожому оточенні і готовність йти до кінця, виявилася... цілком правильно — Юлія Тимошенко. Тому її і побоюються всерйоз — наша всесильна Генпрокуратура без російської обійтися не може, тому і чоловік її на нарах, та й стосовно неї самої як би не накаркати... Хоча і СІЗО її не зламає — пробували вже. Тільки додасть непримиренності вкупі з ореолом мучениці. Одна біда — примудрилася народитися жінкою, причому не у Великобританії і навіть не в Пакистані, не пощастило з країною, так би мовити.

У результаті перебору виникає невтішний для опозиції висновок: Леонід Кучма попри все залишається найсильнішою політичною фігурою української сучасності — не за посадою, а по суті. Він абсолютно щиро не розуміє, що такого негарного він колись сказав, а тим більше — вчинив, і в цьому його велика сила. Народу він, як і раніше, цілком адекватний, тому масових антикучмівських народних заворушень не передбачається. (Вони можливі лише при відвертій спробі «білорусизації» — тоді сколихнеться і Західна Україна, і татарська частина Криму, і ніякий російський вертолітно-десантний полк не убереже газопровід, що відразу став раптом «москальським», від вуйка-патріота з гранатометом.) І Президент від чистого серця сказав на каналі «1+1», що не балотувався б на другий термін, якби було на кого залишити країну. Відсутність гідних спадкоємців (читай: суперників) — це і його біда, і провина одночасно.

Однак міркування свої я починав із того, що за рядом симптомів нинішня влада себе зжила. Ніби протиріччя з наступними викладами. Анітрохи. Маю обгрунтовану підозру, що Леонід Данилович ВТОМИВСЯ бути Президентом, набридла йому ця робота до чортиків: одні проблеми — ніякого задоволення, усі від тебе чогось хочуть, ніби ти їм щось зобов’язаний, а не навпаки, щирої вдячності ні від кого не дочекаєшся, у вірності клянуться всі, але зрадить будь-хто... Саме тому, від наростаючого ВНУТРІШНЬОГО (не зовнішнього — це дуже важливо!) перенасичення владою Леонід Данилович, подібно попереднику, все більше править, а не управляє. Тому й застав його несподівано «касетний скандал». Хтось сумнівається, що колишній, охочий до влади Леонід Кучма розкидав би у відставки силовиків, котрі підставили його, без усякого на те подання прем’єра? Що припустив би створення «штабу з порятунку», котрий за цією ширмою вирішує свої і тільки свої проблеми? Але...

Якщо мої підозри вірні, і птиця фенікс не відродиться, то подальший сценарій прозорий, як податкова декларація. Річ у тім, що крім властивості обтяжувати тих, що заслуговують на неї, влада має ще одну підступну властивість — НАДТЕКУЧІСТЬ. Владу, як електронний газ, можна довгостроково зберігати лише в потужному силовому полі. А інакше вона витікає піском крізь пальці. Поступово, але неминуче вона вже починає перетікати в Кабмін, де з легкої руки Юлії Тимошенко при попуску Віктора Ющенка починають вирішуватися питання, що були колись винятковою прерогативою адміністрації Президента. І Кабмін незабаром стане не лише випрошувати міжнародні кредити, а й розпоряджатися ними. А за грішми потягнеться і впливовий бізнес. І парламент, у який уже зараз Президенту заходити не хочеться, не гласно, а за фактом створить більшість під уряд, що контролює фінансові потоки (даєш коаліцію!). І зміна прем’єра вже не допоможе, бо сформуються нові правила гри. І губернатори зметикують, що чим на раді регіонів безглуздо пріти, то простіше мати від парламенту бюджетний рядок, а від уряду — його виконання, заодно на взаємному інтересі можна і про підтримку правильних партій домовитися — тих, що правильно потреби регіонів розуміють. Весь цей час опозиція, вже неабияк попсувавши президентську мантію непогрішності, прогризатиме в ній усе нові й нові дірки (то касети, то експертизи, то рахунки), через які влада випаровуватиметься все стрімкіше. Врешті-решт її залишиться МЕНШЕ, аніж в англійської королеви: та не має права в’їжджати в Сіті, а Президенту доведеться запитувати дозволу, щоб виїхати з Банкової... Далі формальна зміна носія влади — питання суто технічне, може на той час і лідер нації об’явиться. З НАТО узгоджений.

Бо за всім цим бенкетом демократії наглядатимуть іноземні посли, вони вже й зараз контролюють видачу ліцензій електронним ЗМІ (ой, даруйте — тільки «прозорість процедури»). А щоб процес не затягувався, Захід допоможе-таки: підігріватиме казанок, нехай википає. Вже зараз Європа та США активно згортають закупки нашого металу й хімічної продукції, катастрофічно зменшуючи кількість вільних — не підзвітних їм — грошей у країні. (Тим самим підштовхуючи бізнес-еліту України до вирішення питання про владу.) На Заході живуть прагматики: вони порахували, що нікуди нам не дітися: Росія сорок вісім мільйонів зайвих ротів не прогодує. А щоб не травмувати ніжні європейські вуха нашими голодними вересками, готові дати грошей на облаштування кордону, найкраще, герметичного і звуконепроникного. Так що, як люблять висловлюватися політологи, «при збереженні нинішньої конфігурації» відповідь на запитання, винесене у заголовок статті, ми дізнаємося протягом року. А то й місяців за дев’ять. Країна справді на останніх днях. Обійшлося б без кесаревого.