Женева залишає враження сонного європейського міста, де розміреного перебігу життя не може зруйнувати ніщо. Тому бронетранспортер біля місцевого готелю "Інтерконтиненталь" зразу ж став для місцевих жителів ознакою події екстраординарної. Навіть водій таксі знав, що відбуваються переговори "з Росією щодо України", і заходи безпеки навколо місця їх проведення надзвичайні. Співробітники ж численних міжнародних організацій у Женеві, жодну з яких американці з росіянами не залучили до переговорів, залишаючись осторонь процесу, постійно порівнювали зустріч 17 квітня у форматі Україна-США-ЄС-РФ з переговорами декілька тижнів тому щодо Сирії чи іншими численними заходами, небагато з яких привернули до себе таку увагу.
Різниця відчутна: всі розуміли вагу цих переговорів для майбутнього світопорядку. Чи збереже світ свою нинішню, хай і не найстабільнішу, але досить комфортну й зручну для всіх багатополярність - чи перейде до нової сторінки в історії людства. Буде це щось на зразок протистояння цивілізацій Хантінгтона чи повернення у часи холодної війни - особливого значення не має. Крім однієї країни, назва якої починається на букву Р, решта почуваються некомфортно від цих перспектив. А вони дедалі більше стають реаліями сьогодення.
Женевські експерти в кулуарах відверто розказують, як починають виглядати ці реалії. Недавно росіяни заблокували продовження миротворчої місії в одній центральноафриканській країні, назвемо її умовно Бурунді. Запитуємо їх: "Ну причому тут Бурунді? Технічне питання, продовження миротворчої місії, стільки зусиль, щоб знайти ресурси й людей! У вас там взагалі немає жодних інтересів! Навіщо блокуєте?" Росіяни ж відповідають дуже просто: "А з нами ви консультувалися? Жодне питання відтепер не може бути прийняте без нашої згоди, навіть там, де всі інші думають, що про все вже домовлено. Ви зобов'язані домовлятися з нами. З кожного питання". Крапка.
Ось вам і знову СРСР. Будь-яке міжнародне питання стає пішаком у геополітичній грі. І якщо така жорстка позиція стосовно Бурунді, то що говорити про Україну! Заради перемоги у шаховій грі проти американців, де на дошці - Україна, росіяни викладають на стіл усе що можуть. Активізувалися у Венесуелі, різко посилили позиції сирійського президента Асада, який спирається на російську підтримку, їхні нестандартні кроки щодо Ірану взагалі можуть зняти з порядку денного низку традиційних засобів впливу Заходу на цю країну.
Росія зараз грає у свою найбільшу геополітичну гру з часів завершення холодної війни чи навіть карибської кризи. Залучено весь арсенал дипломатичних, фінансових, розвідувально-диверсійних, військових, інформаційних, аналітичних та інших механізмів. Прямо нізвідки в країнах ЄС з'явилися політики й інтелектуали, які дедалі голосніше говорять про Росію або позитивне, або нічого; обсяги цієї агентурної мережі вражають. Інформаційна кампанія Москви вперто повторює абсурдні кліше, які повільно, але впевнено починають змінювати тональність і акценти інформації щодо України. Додамо традиційну внутрішню розрізненість ЄС і незвичну слабкість США - і матимемо висновок: хоч би якими були вербальні заяви західних партнерів, покладатися ми можемо хіба що на власну військову силу чи дипломатичну майстерність. Оскільки ж військо зруйноване й на відновлення потрібні роки, то альтернативи ефективній дипломатії немає.
Відповідальність керівництва вітчизняного МЗС за вихід із критичної фази протистояння з РФ та створення умов для стабілізації ситуації в країні величезна. Однак результати женевської зустрічі примушують поставити під сумнів його здатність адекватно підійти до зазначеної проблеми.
Рахунок 2:0
Зустріч України, ЄС, США та РФ була позитивним фактором. Навіть поганий мир кращий за добру війну. Коли, звісно, умови миру не ведуть до нової війни. Але фактом проведення зустрічі позитив в основному завершується.
Україна обрала не двосторонні переговори, а "женевізацію" переговорного процесу - проведення їх у багатосторонньому форматі, де такими ж гравцями, як і сторони конфлікту, є ЄС і США. Багатосторонні переговори зазвичай значно складніші, ніж двосторонні. Маємо приклад - півтора десятиліття переговорів щодо придністровського врегулювання чи рамкові женевські переговори, створені після російського вторгнення у Грузію. Як і переговори з питання карабахського врегулювання, їх усі можна вважати взірцем неефективності. Достатньо позиції однієї сторони, щоб усе заблокувати. Делегації місяцями обговорюють розсадку, порядок денний, формат переговорів, потім роками - підходи до врегулювання, принципи, механізми... А потім щось відбувається, наприклад урядові зміни, - й нерідко доводиться починати все з нуля.
Результат переговорів - це компроміс позицій сторін. Добре, коли всі прийшли говорити лише про Україну і підтримують лише нас. Якщо ж у інших гравців інтереси й порядок денний відносин із РФ значно ширший, ніж Україна, то слід визнати: в один момент ми можемо стати ще однією розмінною монетою в чужій грі. Тим більше що на переговори ми прибули з розрахунком на чужий дипломатичний капітал, без власних засобів впливу чи розмінних монет. Чи власного дипломатичного капіталу забракнуло, чи такою монетою вже став Крим, нам не відомо, але аналіз відповідності женевських домовленостей директивам сторін примушує серйозно замислитися.
Сторони напередодні переговорів оприлюднили основні позиції своїх директив. Україна наполягала на: 1) припиненні підтримки з боку Росії терористичних угруповань; 2) відведенні російських військ від україно-російського кордону; 3) відкликанні рішення Держдуми про дозвіл В.Путіну використовувати війська на території України; 4) виведенні російських військ із Криму, скасуванні юридичних рішень стосовно анексії півострова і поверненні Криму під юрисдикцію України. Не важко зробити висновок, що жоден із оголошених пунктів директив не лише не виконаний, а й не зафіксований у підсумковій заяві.
Російська сторона заявила перед Женевою про свої цілі: 1) конституційна реформа в Україні; 2) врегулювання напруги у східних регіонах шляхом деескалації на основі законів України без жертв та кровопролиття; 3) легітимація ситуації щодо Криму; 4) легітимні вибори президента і формування договороспроможного уряду.
Виходячи з тексту Женевської заяви, російську сторону можна привітати: не лише виконано перший пункт, а й відображено другий. Відсутність у тексті згадки про Крим, тобто де-факто виведення його за рамки переговорного процесу, можна вважати серйозним кроком до легітимації анексії півострова. Цікаво, де поділися ура-патріотичні заяви про те, що Крим був, є і буде українським? Чи ці заяви звучать лише на українських телеканалах?
Але головне інше - що далі? Продовження переговорів у "женевському форматі"? Перетворення діалогу щодо Криму на аналог діалогу щодо Абхазії? Чи, враховуючи роль ОБСЄ, аналогії краще проводити з Придністров'ям? Питання Криму не обговорюється більше? Концентрація переговорного процесу - на внутрішньополітичних питаннях України? У чиїх інтересах такий діалог? Чи просто чекаємо на наступний етап російського вторгнення?
Чи є альтернатива?
Аналіз розвитку ситуації в нашій країні впродовж останніх років примушує замислитися над тим, чи не впроваджується в нас чужий сценарій, метою якого є знищення української державності або трансформація країни у форми, від самої думки про які стає моторошно. Не дарма А.Клюєв розказував про створення на основі України не двох, а трьох держав… Але тепер, після перемоги над режимом, для уряду і в.о.президента збереження державності має бути абсолютним пріоритетом. Однак і далі не полишає враження, що Київ - пішак у чужій грі, об'єкт чужого сценарію, де є лише два варіанти розвитку подій: поганий і дуже поганий. Як зламати цей сценарій? Лише шляхом опрацювання власного. Спроба власної, самостійної гри, визначення умов, з якими змушені чи зацікавлені будуть рахуватися партнери, дозволить Україні знову повернути суб'єктність у переговорному процесі.
Як цього досягти? Технологія відома.
По-перше, потрібен якісно новий переговорний канал, який зможе вести діалог безпосередньо між Києвом та Москвою і користуватиметься довірою й підтримкою Брюсселя і Вашингтона. Такі перемовники в Україні є, потрібна лише політична воля керівництва країни для їх залучення. Але такої волі якраз і немає. Питання адекватного перемовника донедавна обговорювалося як в середині країни, так і між Вашингтоном і Москвою. Відоме коло осіб, з якими готові розмовляти усі гравці, які могли б домовитися з російським керівництвом про прийнятний компромісний пакет чи перемир'я, таке необхідне зараз Україні для того, щоб навести лад у країні. Однак нинішнє політичне керівництво впевнене, що воно все знає, може і здійснить власними силами. А.Яценюка влаштовують навіть некваліфіковані, але зручні і віддані люди. Головне – щоб не було конкурентів на телевізійній картинці. Хоча адекватний переговорний канал міг би відновити конструктивний діалог, який унеможливив би ескалацію напруги у східних регіонах.
По-друге, потрібен переговорний пакет, "меню ідей та пропозицій", який міг би стати основою переговорного діалогу і був би досить привабливим для всіх зацікавлених сторін. Навіть якщо потім доведеться щось змінити, відмовитись від якихось завищених вимог, головне - затягнути інших у свою гру, а не грати чужу. Вимоги на зразок "росіяни погані і спочатку мають нам усе повернути" справедливі, однак нічого, крім іронічних посмішок іноземних дипломатів, не викликатимуть.
Переговорна пропозиція могла би охоплювати низку нових, можливо несподіваних, але привабливих ідей, які примусять росіян розпочати серйозний діалог із Києвом. Наприклад, запропонувати їм і США укласти з Україною двосторонні договори про юридично зафіксовані безпекові гарантії, а не політичні "безпекові запевнення" (security reassurances), як це дослівно записано у Будапештcькому меморандумі. Це могла би бути формула, за якою напад однієї сторони на Україну автоматично означав би напад на іншу сторону. У разі тиску чи агресії РФ це вважатиметься агресією не лише проти України, а й проти США чи НАТО, і навпаки - тиск або агресія США чи НАТО є агресією проти РФ. Таким чином Україна отримає безпекову парасольку і зможе сконцентруватися на розбудові власної армії та силових структур. Це дасть Києву життєво необхідний час для того, щоб стабілізувати ситуацію в країні, відновити суверенітет на всій її території і провести за один-два роки системні внутрішні реформи, які повернуть "проектові Україна" привабливість у всіх її куточках. Залучивши такі перехресні російсько-американські зобов'язуючі гарантії, Україні довелося б дотримуватися позаблокового статусу чи навіть зафіксувати у тій або іншій формі нейтралітет, але це менше зло, ніж втрата Криму чи "придністровізація" Донбасу.
Інші елементи - демілітаризація Криму, Азовського моря, Керченської протоки. Україна може погодитись із орендою Севастополя, на кшталт того, як Китай мусив свого часу погодитись на оренду Гонконгу, натомість повернувши суверенітет над півостровом. Росіянам можна запропонувати спільно з Україною звернутися до країн чорноморського басейну із закликом проголосити цей регіон вільним від зброї чи створити регіональні безпекові домовленості для унеможливлення нападу однієї країни чорноморського басейну на іншу. І подивимося, хто буде проти цього!
Для вирішення проблеми Криму Україна може піти на запровадження подвійного громадянства для тих, хто постійно проживає на півострові, та на низку інших ініціатив, які дозволять сторонам вийти з нинішньої ситуації і зберегти обличчя. Крим можна взагалі проголосити "територією українсько-російської дружби", хоч як би неймовірно це звучало. Але це треба запропонувати росіянам - і нехай відмовляться перед усім світом, а не розказують про "недоговороспроможний" уряд у Києві. Такі кроки примусять обговорювати не російські сценарії, а український, перевести зустрічі у формат українсько-російського, а не американсько-російського діалогу.
Схожих ідей можна накидати ще з десяток. Тут мають бути і гарантії реалізації спільних проектів у промисловості, і ідея консорціуму ГТС, і культурно-гуманітарні проекти. Більше того, сторони, не торкаючись угоди про Асоціацію Україна - ЄС, можуть спільно звернутися до ЄС із пропозицією поширити Європейський економічний простір на Україну та РФ, запровадити безвізовий режим для обох країн, прийняти Хартію свободи пересування особи на європейському континенті - зафіксувати гарантії всім європейцям вільно подорожувати континентом - від Лісабона до Владивостока. І на цьому ж просторі - зона вільної торгівлі з перспективою поширення чотирьох свобод ЄС на всі країни колишнього СРСР.
Такі пропозиції дозволять нам нарешті грати свою гру, змінити атмосферу діалогу. Росіяни не погодяться визнати себе винними у діях проти України, але якщо нам важливе не минуле, а майбутнє, - потрібно запропонувати їм такий шлях. Альтернатива - постійна нестабільність, погрози, зрештою - збройна агресія. Або багато років переговорів у комфортній і спокійній Женеві. Зручно для перемовників, важко для країни.