Шоста хвиля мобілізації зовсім не нагадує хвилі, навіть у принципі. Колись грізний військкоматівський підводний вулкан усе ще пихкає і рясно викидає з себе потік повісток в армію. Але на загальному політичному мілководді він не що інше, як паперовий гейзер, який сам по собі гарний і вражаючий, але навіть на невеликій відстані вже нікого не зачіпає. Таке собі мілітаристське оригамі.
Водночас послідовні спроби, м'яко кажучи, упорядкувати добровольчий і волонтерський рух не зустрічають зустрічних симпатій ні серед добровольців, ні серед волонтерів. Здавалося б, структурування озброєних людей, які в масі своїй не мають воєнного досвіду, - справа правильна, хоч із погляду стратегії, хоч для збереження їхніх відважних, але часто нерозумних голів. Але те, що видається за стратегію, принаймні в її відкритому громадянському вимірі, такою зовсім не є.
Можливо, це такий підступний план українських політиків і воєначальників - системно "вмикати дурня", щоб ворог втратив пильність. Але, схоже, кнопка "вимкнути" у цій приставці зовсім зламалася. І якщо масам не зрозумілі витіюваті промови батьків нації, то зовсім начхати на будь-які таємні домовленості з Заходом і підступні плани. Маси, не переймаючись, назвуть таких лідерів боягузами, саботажниками і зрадниками. При цьому реальним героям і справжнім командирам (а їх багато) у масовій свідомості приділяється дедалі менше місця. Усвідомлення того, що в цілому армія наша стає кращою, але військово-політичне керівництво мимрить день до дня щось уже геть невиразне, породжує горезвісний когнітивний дисонанс, який в умовах війни провокує соціальний вибух, що, у свою чергу, звісно ж, опціонально враховується Кремлем.
Це досить ефективні й низькобюджетні технології ворожого впливу - всього-лише й потрібно звертати увагу правдолюбців на тяганину, хамство, невігластво й інші традиційні бюрократичні вади. Додержуватися журналістських стандартів - завжди вислуховувати протилежну сторону, і частіше. При цьому, певна річ, повністю ігнорувати будь-яку позитивну динаміку.
Зрозуміло вже, що ні наша пріснопам'ятна "майданна трійця", ні сам Петро ясен світ Олексійович - геть не войовничі люди, хоч обвішайся вони з голови до ніг автоматами поверх літнього (незалежно від сезону) камуфляжу, добре скроєного під не дуже спортивні статури. Ну й не царське це діло - удавати хлопчишів-кибальчишів, останню надію нації. Воно в найостаннішого селянина викликає запитання - навіщо їм ці ігри у віп-війнушку?
Треба думати, що свита говорить їм про необхідність особистого прикладу і все таке. Але люди, які хочуть воювати без будь-яких додаткових мотивацій, обламуються, а на їхнє місце військкоми тягнуть абсолютно малопридатних до військової служби хирляків тілом і духом від народження, які не годні ні втекти, ні відкупитися.
Тобто маємо погано артикульований формат Мінських угод, який зовсім не зрозумілий суспільству в будь-якій його частині і який у нашому політичному сурдоперекладі взагалі втрачає смисл. Маємо політикум, який у стотисячп'ятисотий раз заходжується боротися з корупцією замість зупинити її джерело - контрабанду; нескінченно реформувати економіку замість заарештувати і повернути в бюджет злочинні активи колишньої влади; копати рови, бліндажі, доти й окопи на лінії розмежування замість наступальних операцій. Про спробу представити партизанів кримінальними злочинцями навіть говорити без обсценної лексики важко. Справа "Равликів" - це взагалі страмовисько, щоб не сказати в лексиконі організаторів - "підстава". І так далі.
І на цьому тлі, не даючи виразної відповіді на запитання - за кого і проти кого ми в такому разі воюємо, - військкомати женуть шосту хвилю.
Ні, зайти до Кернеса на сходняк і спробувати "забрити" там парочку молодих бройлерів - це, як мінімум, красиво, ніхто не сперечається. Як і арешт когось там прямо на засіданні Кабміну. Для цього можна було б випускати надувних гумових міністрів і генералів, щоб по-всякому використовувати. Були ж у Японії колись у корпораціях опудала начальників і ломака поруч. Ну, а в нас було би суголосним останній ліберальній шлюбній моді: потішилися - і відразу в кайданки. Або навпаки, не має значення.
Однак із таким самим успіхом можна було б випускати й надувних призовників. Стояли б на передовій, як глиняна армія китайських імператорських солдатів, тільки знай повітря підкачуй - однаково ж у відповідь стріляти не можна. На крайній випадок - вмикати звукові установки із саундтреками хорового співу національного гімну на тлі перестрілки. ОБСЄ була б страшенно задоволена.
Національна ідея від цього б тільки виграла. Оскільки в масі своїй вона залишилася як націоналізм - ідеологія бездержавної нації, яка демонстративно бореться за здобуття державності.
Створена Українська держава і нині, і прісно в жодному вигляді й при жодній владі не відповідала цим національним запитам. Тим самим не даючи шансу войовничому націоналізму природно трансформуватися в громадянський творчий патріотизм.
А тут війна. І, здавалося б, націоналізму місце саме там, на передовій. Та ось у чому річ - вони ж, не приведи Господи, можуть узяти та й виграти. В історії таке не раз бувало, коли сотні відчайдухів-головорізів, починаючи з горезвісних техаських рейнджерів, що перемагали мексиканців після Аламо, розбивали регулярні сили противника, які в стократ їх переважали.
Сьогодні вже будь-яка людина, що стежить за розвитком подій, вкаже на такі, що були можливими, шанси - нахабні захоплення СБУ й ОДА в Донецьку і Луганську, Карачун, загадковий відхід Гіркіна зі Слов'янська, сиротливе катання "Нони", перший "гумконвой" та інші моменти.
І ця сама людина вам скаже, що великий бізнес і "договорняки" породили очевидне розчарування і дедалі більше розкладання армії, яка зазнає щоденних втрат, але так і не стала воюючою. Така армія стає тягарем і внутрішньою загрозою. Одна річ - намагатися боротися з корупцією чиновників, зовсім інша - з корупцією маси озброєних людей.
Заради справедливості тут потрібно зауважити, що по той бік лінії фронту справи ще гірші - "воєнторг" виснажується, віджате перевіджимається по третьому разу з показовими стратами "папєрєдніков". З водою, харчами й електрикою - погано, а ще навіть не осінь. А ще Москаль. А з ідейністю після останніх кремлівських заяв про те, що ніхто сепаратистам нічого не обіцяв, - і поготів кепсько. Якби не контрабанда вугілля й палива, могли б уже карбувати свої гроші, як ІДІЛ, - однаково на них купити було б нічого.
Отже, у нас озброєні і незаможні люди отримують зовсім іншу мотивацію бути на війні, ніж мотивація націоналістична чи патріотична. Бо кожен боєць, дивлячись на долю товарів і вантажів, які переміщуються через блокпости і повз них (починаючи з Криму, до речі), подумає: а я що, лох, чи що? Їм усім можна, а мені - зась?
У цих умовах націоналізм здійснює інволюційний рух - до кастового, жертовного, орденського усвідомлення військово-політичної еліти. Спроможної на самопожертву, але також і на покарання колабораціоністів - як явних, так і удаваних. Причому людині з високими, позахмарними ідеологічними мотиваціями (починаючи з Гаврила Принципа) завжди легше підсунути хибну або демонстративну, а тому більш уразливу, але ж пафосну мішень.
Патріотизм перетворюється на невиразний і ні до чого не зобов'язуючий світогляд лібералів. Оскільки соціальні ліфти для них відсутні, а реформування виявляється паруючою юшкою, намальованою на полотні, яким було запнуте порожнє вогнище тата Буратіно. Але й у такому холостому вигляді український патріотизм зустрічає стримане несхвалення єврочиновників, бо нагадує їм про ті двадцять вісім власних загроз, які можуть подерти ЄС на шматки. А тут іще Україна зі своєю революцією. А ну як у них вийде, і вищі цінності візьмуть гору над кредитними зобов'язаннями?
Що залишається в прикупі?
Років сто тому було таке слово - "філістер", що означало самовдоволеного міщанина, невігласа-обивателя, який вирізняється лицемірною, святенницькою поведінкою. Тобто, кажучи сучасною мовою, нахрапистого жлоба, який використовує патріотичну демагогію для ошукування наївних лохів.
Досить рядове явище, якому навіть був присвячений культурологічний збірник "Жлобологія". Але в умовах війни філістер перетворюється на натурального упиря, бо всіляко сприяє виштовхуванню на війну абсолютно марного для нього людського матеріалу.
Адже реально корисний націоналістичний елемент, як уже сказано, влада боїться туди пускати, а помірковано корисний патріотичний тим часом відчайдушно бухає і проходить "короткий курс молодого корупціонера", якщо, звісно, не підстрелять. Готується до мирного життя.
Шоста хвиля виглядає трагікомічно. Насамперед через те, що її політико-правове обґрунтування, настрої мас (саме мас з абсолютної глибинки), інформаційне тло з корупційних бульбашок, які надуваються та ніяк не луснуть, незрозумілі кадрові перестановки й іще менш виразні їх пояснення - усе це перебуває на цілком різних площинах, що не перетинаються, можливо, навіть у різних вимірах.
Гострий дефіцит політичної волі, крім уроджених фінансово-політичних дефектів, визначається ще й охолодженням симпатії до дефективних Заходу, який розуміє, що на випадок чого йому ж цю саму політичну волю й оплачувати. Нести всі ризики й витрати без будь-яких гарантій. Тут тільки вплутайся - напевно, дешевше було б окупувати. Або поставити якусь надувну хунту, щоб узагалі мовчала і нічого, крім повітря, не споживала.
Слово "філістер" набуло позабіблійного значення 1693 року, коли містяни-бюргери, вбили в Єні буйного п'яного студента. За однією з версій, його пристрелив змішаний міський патруль, який стежив за порядком, або, як тоді казали, за моральністю. І пастор Геце на його похороні, користуючись природною для протестанта старозавітною лексикою, обізвав ворожих студентам міщан "філістерами". А обивателі-бюргери для "аморальних" студентів були тим самим, що біблійні філістимляни-"філістери" для юдеїв, тобто ворогами.
Саме так (поза правовим контекстом) сприймають нині маси спроби влади (геть різними силовиками та органами правопорядку) чи то навести порядок, чи то застосувати репресії проти озброєних "студентів". Скоріш за все, і те, і інше. І очевидно, що, користуючись уже хрестоматійною інформаційною інвалідністю України, противник майстерно розхитує ситуацію, використовуючи традиційну недовіру до будь-яких ментів, підозрілість до будь-якої влади.
Міністрові оборони можна поспівчувати, бо в масовій свідомості відповідальність за всі дії несе їхній безпосередній виконавець, а політичні коментарі військові давати не мають права. А їх запитують. А вони не коментують.
Звичайно, виведення на політичний подіум у момент гострої внутрішньої кризи такого яскравого політика, як Саакашвілі, на якийсь час переадресує громадський запит на диво від президента до Міхо, як колись було з Ющенком і Тимошенко. Але вони всі йдуть, а філістери залишаються. Їх багато, і вони сильні.
Щоправда, історично філістером-філістимлянином, згідно з Біблією, був Голіаф.
Поки на нього не знайшовся Давид.