UA / RU
Підтримати ZN.ua

Був завод, і нема його

За два останні роки Севастопольський морський завод з учасника світового суднобудування перетворився на розгромлену закриту зону...

Автор: Тетяна Ріхтун

За два останні роки Севастопольський морський завод з учасника світового суднобудування перетворився на розгромлену закриту зону. Реальні причини занепаду заводу, ровесника міста — йому понад 225 років, громадськості не відомі, попри гучні заяви міської влади і страйки робітників. Пошуком відповідей на ці запитання і стало розслідування, яке ми провели разом із журналістами норвезького видання Norwatch.

Життя після СРСР

За останні 20 років Севастопольський морський завод ім. Орджонікідзе вже вдруге опинився на межі загибелі. У 1990-ті роки все було зрозуміло: немає країни, немає замовлень, немає колишнього заводу. Оскільки суднобудування супроводжується безліччю супутніх виробництв, завод за цим принципом поділили на великі і маленькі фірми, що, як могли, виживали самотужки. Наприкінці 1990-х почалася приватизація Севастопольського морського заводу. Тоді на аукціонах за майнові сертифікати і кошти (без інвестиційних зобов’язань) було продано 74% акцій підприємства. Тривалий період контрольний пакет акцій належав Українському інвестиційному фонду (UGF), який передав його в управління фірмі «Сигма-Фонд». До складу ВАТ входило 15 підприємств, і одним з найбільш успішних було ТОВ «Севморверфь». Воно будувало плавкрани для українських і російських замовників, повітроочисні установки для «Газпрому».

Компанія L.I.T.A.T. Holding Co. Limited ліванського бізнесмена Рафіка Дау, котрий купив у 2003 році частину акцій Севастопольського морського заводу ім. Орджонікідзе, до 2006 року стає власником 60,5% цінних паперів підприємства. Р.Дау очолив наглядову раду «Севморзавода» і виробив стратегію його розвитку. Підприємство працювало настільки успішно, що за рік зменшило збитки, які накопичилися за десятиліття, удвічі. У травні того ж року налагодження зв’язків зі світовим суднобудуванням ознаменувалося укладенням із норвезькою компанією FMV перспективних контрактів на будівництво корпусів трьох суден. Причому норвезька сторона погодилася оплачувати 25% виконаних робіт на кожному корпусі та інвестувати в розвиток заводу мільйон гривень.

Частина акцій підприємства, як і раніше, належала працівникам заводу, а 26% Фонд держмайна України кілька років безуспішно намагався продати на конкурсі за стартовою ціною 12,5 млн. грн. Портфельні інвестори не хотіли брати на себе зобов’язання (починаючи з погашення цільового кредиту і закінчуючи реконструкцією і впровадженням прогресивних технологій), а стратегічних інвесторів блокуючий пакет не цікавив.

Проте восени 2006 року Фонд держмайна раптом вирішив реалізувати акції заводу на фондовій біржі. «Чому?» — запитала я тоді голову Фонду держмайна Валентину Семенюк. Відповідь збентежила своєю логікою: «Тому що інша частина вже була приватизована». На моє запитання, на яких умовах держава продала свій пакет, пані Семенюк відповіла — без зобов’язань. «Інвестиційні зобов’язання прописуються, тільки в разі, якщо продається більш як половина акцій. Якщо продається 26% підприємства, то умови конкурсу-продажу вже прописати не можна. Закон про приватизацію не змінювався з 2000 року, і мої спроби одинадцять разів прийняти закон про «золоту» акцію не пройшли, навіть коли соціалісти були в коаліції з Партією регіонів, тому що президент відразу ветував цей законопроект. Залишивши за собою одну акцію підприємства, держава мала б повне право його контролювати. Сьогодні впливати можна тільки через невиплати заробітної плати. Якщо робітникам не виплачують зарплату, вони мають право подати на підприємство в суд, оголосити його банкрутом і повернути борги через рішення суду. Іншого способу немає», — пояснила вона.

Так держава відмовилася від власності, залишивши робітників напризволяще. За добу заявлена ціна акцій, які неможливо було продати протягом двох років, зросла в 48 разів і вони не дісталися стратегічному інвестору, якому на той час належав 61% акцій ВАТ. У відповідь ліванський бізнесмен Р.Дау поспішно продав свій бізнес і залишив Україну. Таким чином, у 2007 році контроль над ВАТ «Севастопольський морський завод ім. Орджонікідзе» перейшов до двох компаній, пов’язаних із групою «Енергетичний стандарт» Костянтина Григоришина, — кіпрської Malter Enterprises (31,9% акцій) і київського ТОВ «КУА «Сварог Ессет Менеджмент» ПЗНВІФ (дві структури мають у сумі 27,7% акцій). Іще 29,3% акцій дісталися компанії Vernon Holdings Ltd. (Британські Віргінські Острови), яку пов’язують з «Укрпромінвестом». Решта акцій належать колишнім і нинішнім працівникам заводу.

Новітня історія, або Нова стратегія

Отут і почалася нова історія підприємства, яка призвела його до загибелі. На заводі змінилася адміністрація, яка у свою чергу змінила всіх керівників дочірніх підприємств. У травні пішов і гендиректор, оскільки ставилося завдання: не замовлення виконати якомога швидше, «а закрити за три місяці «Севморверфь». За словами Х’юго Странда, менеджера FMV, «люди, з якими ми підписували контракт, і люди, котрі в результаті будували судна, це зовсім різні люди. Мала місце невідповідність умовам, обіцяним і обумовленим у контракті. Після зміни власників із заводу почали звільнятися досвідчені фахівці. Траплялося навіть, що дане напередодні завдання наступного дня нікому було виконувати. Проте більшість проблем була спричинена слабким управлінням проектом усередині заводу».

Не спромігшись вчасно виконати одне норвезьке замовлення, «Севморзавод» узявся за інше, оскільки з’явилася перспектива отримати передоплату за контрактом. Іноземна компанія розцінила це як порушення ділової етики і норм бізнесу і заморозила наступний контракт. На словах, кажуть норвежці, нові власники запевняли замовників у намірі виконати старі зобов’язання і обіцяли нові інвестиції заводу в розмірі 5 млн. євро. Проте на практиці у виробництво гроші не вкладалися, за тиждень звільнялися по два десятки людей. Причина одна: невиплата або затримка заробітної плати.

Багато питань, у тому числі й гарантії оплати праці та реформування, прописуються в колективному договорі між профспілкою та адміністрацією заводу. Він укладається щорічно. Останній колективний договір на СМЗ був укладений 2005 року і відтоді не переукладався. Це дало адміністрації СМЗ змогу під час реорганізації заводу — порушуючи трудове законодавство — провести в листопаді 2007 року процедуру переходу особового складу з ТОВ «Севморверфь» в ВАТ «СМЗ» через звільнення. У результаті робітники втратили третину заробітної плати, хоча їх запевняли у протилежному.

Головною турботою виконавчої дирекції заводу стала його реорганізація — об’єднання всіх підприємств в одну структуру і зосередження її в одних руках. Причому в будь-який спосіб. Наприклад, директора ТОВ «Інкермеблі» зобов’язали підвищити ціни на продукцію вдвічі, а за кілька місяців, коли виник застій у продажах, фірму закрили як нерентабельну. За словами фахівця маркетингової служби «Севморзавода», їм пропонувалися вочевидь невигідні умови при розміщенні замовлення, і в результаті договори зривалися. Адміністрація ж пояснювала відсутність замовлень світовою фінансовою кризою. За рік збитки ВАТ «Севморзавод» збільшилися майже у п’ять разів і наприкінці минулого року становили 34,8 млн. грн. Кредиторська заборгованість зросла майже вдвічі — до 92,5 млн. грн., а дебіторська збільшилася на 16 млн. грн. При цьому чисельність працівників скоротилася вдвічі, а заборгованість із заробітної плати на кінець року становила близько 3 млн. грн.

Останнє особливо турбувало міську владу, яка періодично викликала директора ВАТ «Севморзавод» на засідання антикризового комітету при СМДА, але у відповідь чули від нього: «Я передам ваші побажання власникам». Зверталася до власників і профспілка суднобудівників України. Але ситуація не змінилася. І в грудні завод зупинив виконання останнього іноземного замовлення — будівництво вже на чверть готового корпуса судна.

Можна було б повірити у версію дирекції ВАТ «Севморзавод», проте по інший бік тієї ж таки Севастопольської бухти, де він розташований, працює інше підприємство — Морський індустріальний комплекс (МІК). Тут теж у 2007 році змінилися власники, але справи підприємства, порівняно із «Севморзаводом» ідуть з точністю до навпаки: торік тут відремонтували близько 20 суден, і дохід склав понад 57 млн. грн. «Можу сказати, що МІК сьогодні і МІК кілька років тому — цілком різні підприємства, — каже генеральний директор Сергій Посохов. — Тоді ми більше були схожі на судноремонтну майстерню, а зараз ми — серйозне судноремонтне підприємство».

Конкуренцію МІКу можуть скласти тільки Іллічівський судноремонтний завод і Керченський завод «Затока». До речі, останній іще кілька років тому теж був швидше мертвий, ніж живий. Усе змінилося, коли в 2005 р. Костянтин Жеваго викупив завод у Давида Жванії. На підприємство повернули директора, котрий пропрацював тут близько 30 років, відкрили училище для підготовки кадрів, уклали контракти з успішною норвезькою компанією «Ульстайн».

Хроніка прискореного падіння

Наприкінці січня цього року міська рада профспілок «на підставі звернень працівників підприємства» попросила прокурора міста «провести перевірку» і «вжити заходів з усунення порушень чинного законодавства про працю». Не бачачи результату, працівники самі звернулися до прокуратури. У листі прокурору Нахімовського району В.Котику вони писали: «Коли ми вийшли на роботу в січні, нам оголосили, що завод переходить у режим простою з виплатою двох третин зарплати; незадоволеним запропонували піти в неоплачувану відпустку або звільнитися. Під час перебування в холодних приміщеннях без роботи з восьмої ранку до п’ятої вечора, нас перевіряють на предмет перебування на робочому місці. Питною водою забезпечують не всіх, туалети не працюють (технічна вода не подається), їдальня не працює».

За словами В.Котика, усі факти підтвердилися. Під час перевірки було встановлено, що підприємство справно сплачує податки і за кредитами, що рух по рахунку «Севморзавода» в лютому-березні становив 13 млн. грн., тоді як заборгованість із зарплати на той момент — близько 3 млн. грн. Було порушено кримінальну справу проти виконуючого обов’язки гендиректора заводу. Проте, на думку прокурора, справа навряд чи дійде до суду. Мовляв, якщо готувати справу до суду, то потрібно допитати всіх 800 постраждалих працівників заводу, а слідство має вкластися у два місяці. «Поки що я чекаю, що він погасить заборгованість. Це звичайна практика, хоча покарання за цією статтею передбачає штраф від 1700 до 5100 грн. і заборону обіймати аналогічні посади», — казав у березні В.Котик.

У цей час робітники мітингували, вимагаючи зустрічі з керівництвом заводу і виплати заробітної плати. Плакат, на якому було написано «Ні — знищенню заводу!», розтягнули на прохідній, перегородивши шлях на роботу одному з директорів заводу. На протести колективу керівництво відповіло наказом, відповідно до якого робітникам віднині було заборонено... ходити на роботу! Рекомендувалося приходити на завод по понеділках, щоб відмітитися в журналі. На території підприємства відтепер могла перебувати лише нечисленна чергова служба. Немає робітників — немає проблеми.

На момент проведення зборів акціонерів 21 квітня багато цехів стояло пусткою: усе, що можна було порізати або вивезти, безслідно зникло. На брухт пішла навіть кузня. На інкерманському майданчику робітники неодноразово бачили, як невідомі заїжджали на територію заводу і різали на брухт деталі недобудованого плавкрана…

Навіщо розвалюють завод?

«Поодинці цю проблему ні адміністрації, ні профспілкам, ні трудовому колективу підприємства не вирішити, — вважає глава Севастопольської міської держадміністрації Сергій Куніцин. — «Севморзавод» треба рятувати всім разом. Я особисто вже зробив кілька заяв. Ми також надіслали листи власникам підприємства. Вони в Москві. Ми просимо: приїжджайте, давайте вирішувати проблему. Якщо не Григоришин, то хоч хтось. Адже директор тут на місці цих питань не вирішить. Але, судячи з підходу, власники не хочуть зберегти підприємство».

Гучними заявами і зверненнями обмежилися й депутати міської ради на квітневій сесії, та й то лише після акції протесту робітників під стінами міськради. На всі відозви пан Григоришин не відреагував. Принаймні публічно. Нам, до речі, теж поки що не вдалося з ним зв’язатися.

Усі чекали, що ситуацію прояснять щорічні збори акціонерів, намічені на 21 квітня. Вони справді стали знаменними. По-перше, відповідаючи на запитання робітників-акціонерів, новопризначений гендиректор заводу, по суті, позначив ліквідацію підприємства. Він заявив: або робітники звільняються «за згодою сторін», або через два місяці простою їх буде звільнено за скороченням. Люди були просто ошелешені. Звідки їм було знати, що, відповідно до трудового законодавства, дирекція не має права вдаватися до масових звільнень. Як стверджує юрист з корпоративного права Олена Василенко, дирекція повинна розробити план заходів щодо звільнення персоналу і погашення заборгованості із заробітної плати, погодити його з профспілковим комітетом заводу, із галузевою профспілкою, подати в профільне міністерство, яке у свою чергу мало підготувати з цього питання постанову Кабінету міністрів. І тільки після цього можна розпочинати якісь дії стосовно колективу і соціальної сфери, яка є власністю акціонерів заводу.

Продаж бази відпочинку «Севморзавода» у кримському селищі Береговому став останнім фактом, який підтверджує послідовність політики нових власників: земля — передусім. У 2007 році на зборах акціонерів нового складу ухвалили рішення про продаж бази відпочинку. У квітні 2009 року на зборах акціонерів без погодження із профспілкою, тобто всупереч законодавству, було затверджено протокол продажу бази відпочинку заводу ТОВ «Компанія з управління активами «Глобус Ессет менеджмент» в інтересах чотирьох інвестиційних фондів, які перебувають в її управлінні, за 50 млн. грн. Більшість акціонерів так і не зрозуміли, за що їм пропонували проголосувати. Із залу чулося: «А тепер поясніть це по-людськи». Але водночас робітники раділи: може, хоч після цього борги із зарплати погасять? Звідки вони могли знати, що власники великих пакетів акцій продали базу відпочинку, по суті, самим собі, адже «Глобус Ессет менеджмент» також входить до групи компаній «Енергетичний стандарт», підконтрольної К.Григоришину.

Треба сказати, що зміну власників «Севморзавода» дуже неоднозначно коментували в Асоціації суднобудівників України. Віце-президент асоціації Віктор Лисицький тоді стверджував: «Севморзавод» завантажений замовленнями аж до 2010 року, і тут-таки зазначав, що суднобудування — «дуже специфічний бізнес, і навряд чи пана Григоришина очікують у ньому великі успіхи, оскільки досвіду роботи в галузі він не має». Колишні топ-менеджери «Севморзавода» сьогодні висувають свою версію: мовляв, якщо й вважати нових власників стратегічними інвесторами, то тільки в іншій сфері. Контроль над земельними ділянками в Севастополі слід розцінювати як стратегічний заділ, який можна буде реалізувати сповна після виведення з міста Чорноморського флоту РФ у 2017 році. Адже завод загалом займає територію в 50 гектарів і розташований у самісінькому центрі міста.

Від редакції: публікуючи статтю відомої севастопольської журналістки Тетяни Ріхтун, ми готові також надати Костянтинові Григоришину можливість скористатися його правом на відповідь. Якщо в нього виникне таке бажання.