Заведено вважати, що історія розвивається по спіралі. Нині економіка України знову опинилася на тому ж самому роздоріжжі, що й п'ятдесят років тому (тоді - як частина загальносоюзної). Коли завершилося післявоєнне відновлення країни, Радянський Союз із оновленим промисловим комплексом на кінець 60-х рр. минулого століття увійшов до числа найбільш розвинених країн світу.
Далі лежало два шляхи. Перший - перейти від кількісних змін до якісних інновацій. Розвивати системи зв'язку, автоматизувати виробництво, збільшувати частку високотехнологічної продукції. Другий - залишити все як є й нарощувати лише обсяги випуску. Радянське керівництво вирішило, що "краще - ворог хорошого". Відтак, країна вкотилася в період застою. Що вийшло - відомо.
Українська економіка нині у дуже схожій ситуації. Альтернативи приблизно ті ж самі, ризики, які їх супроводжують, - теж. Новий "застій", очевидно, буде коротшим, усе-таки масштаби не ті.
Альтернатива, слід сказати, теж не обіцяє легкого життя. Зміни будуть настільки глобальними, що економічна карта України може перекроїтися повністю. Дуже ймовірно, що Донецьк і Дніпропетровськ втратять статус економічних центрів, а новою "діловою столицею" стане Харків.
Принаймні таку картину дає аналіз української економіки за методикою, запропонованою Академією наук Китаю у їхній "Оглядовій доповіді про модернізації у світі й Китаї (2001-2010)". Після того, як цю роботу було перекладено іншими мовами, аналітичні підходи китайських економістів видалися цікавими світовій науковій спільноті.
Китайську методику застосував до нашої країни Інститут економіки промисловості НАН України.
Стисло про метод дослідження. Як відомо, сьогодні виділяють дві стадії модернізації соціально-економічного укладу: первинну і вторинну. Первинна - це перехід від аграрного суспільства до індустріального. Вторинна - від індустріального до постіндустріального, так званого суспільства знань. Китайські економісти запропонували систему оцінки, яка дозволяє визначити чисельний індекс кожної з фаз модернізації, і використали її для всіх країн світу.
Українські ж учені, взявши той-таки метод аналізу, визначили індекси модернізації економічних кластерів (макрорегіонів) нашої держави. Таких кластерів, або інакше - "економічних районів", в Україні, з подачі львівського географа Федора Заставного, виділяють вісім: Донецький (Донецька і Луганська області); Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська); Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська); Центральнополіський (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська області та місто Київ); Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області, АРК, місто Севастополь); Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська й Чернівецька області); Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька) і Західнополіський (Волинська, Ровенська області).
Еталонами, з якими порівнюється решта, є показники 19 найбільш розвинених країн світу в 1960-х рр. (переважно це країни Західної Європи) і середньоарифметичні показники "великої двадцятки" тепер.
Отже, через китайську призму соціально-економічна обстановка в Україні така: первинну модернізацію в країні загалом завершено. Переважна більшість показників мають значення не нижче 95% для всіх економічних районів. А такі критерії, як численність лікарів на тисячу людей, дитяча смертність і частка студентів серед молоді, перевищують стандартні значення в 3-5 разів.
Досягти повного консенсусу заважає низький рівень валового регіонального продукту (ВРП) на душу населення. Учені вважають, що продукт, якого бракує, слід шукати у сфері тіньової економіки. Також тривалість життя в Україні поки що нижча, ніж була 50 років тому в Європі. За цим показником на останніх місцях Донецький, Придніпровський і Причорноморський економічні райони, тобто ті регіони, де нині кується левова частка ВВП країни.
А ось західні області не підпадають під європейський еталон за рівнем урбанізації та індустріалізації. Вони залишилися значною мірою сільськими й аграрними регіонами.
Зведений індекс первинної модернізації виводить у лідери Київ (100% еталонних параметрів). Далі йдуть Придніпровський і Північно-Східний макрорегіони (97%) та Донбас (96%). Найнижчі показники на Поділлі (92%). У середньому по країні - 97%. Тобто Україна вже майже Європа, але, на жаль, Європа 1960-х. У нас тепер - розквіт первинної модернізації, яка триватиме приблизно до 2020 р.
Не менш цікавим є запитання, коли Україна перейде нарешті в постіндустріальну стадію. І які регіони стануть "локомотивом" у процесі вторинної модернізації. Поки що з глобальними лідерами нас ріднить один-єдиний показник - кількість лікарів на душу населення (доступність медичних послуг). Зате ми дедалі більше віддаляємося від розвинених країн за питомою вагою громадян із середньою та вищою освітою. Українці перестали вважати університетський диплом цінністю, яка варта грошей і праці. Не в останню чергу спровокувала це масове невігластво якість вітчизняної освіти...
А за сумою показників вимальовується цікава тенденція: якщо країна справді почне розвиватися на інноваційній основі, домінування Донбасу в економіці скінчиться досить швидко. Північно-Східний макрорегіон зі столицею в Харкові поки що залишається в тіні індустріальних гігантів, але має найвищий потенціал. "Перша столиця" випередила всіх за сумою вкладень в інновації, патентами на інновації, часткою людей із вищою освітою та поширеністю мережі Інтернет.
Примітно, що Київ сьогодні бере 92% при оцінці рівня вторинної модернізації, а ось безпосередньо прилеглі до столиці області ледь дотягують до половини. Багато хто відзначив цей разючий контраст у рівні життя та ділової активності на основі особистих спостережень. Повноцінний науковий аналіз ці спостереження підтвердив.
Сумно, що найменшу здатність зробити якісний ривок демонструють Донбас і Придніпровський економічний район. Зведений індекс вторинної модернізації в Донецьку залишається незмінним упродовж останніх п'яти років і становить усього 52%. А в Дніпропетровській і Запорізькій областях цей індекс навіть знизився і тепер дорівнює 55%. Ці два макрорегіони - єдині, в яких перехід до постіндустріального суспільства завмер у підготовчій фазі. Надмірна орієнтація на сировинні галузі, які не потребують кваліфікованого персоналу та високих технологій, стала перешкодою на шляху розвитку південно-східних областей.
Самі китайці у своїй "Оглядовій доповіді", аналізуючи дані за 2006 рік, зарахували Україну до середньорозвинених країн. Додавши до цього свіжіші цифри від українських учених, можна відзначити певний прогрес. Але однак у групі середньорозвинених Україна далеко відстала від лідерів у цій "номінації": за індексом первинної модернізації - 41-ше місце (на одному рівні з Росією і трохи вище за Білорусь та Болгарію), вторинної - 37-ме місце (нарівні з Польщею, знову Білоруссю та Хорватією). Відставання від країн ЄС, зарахованих до тієї самої "вагової категорії", залишається значним.
У перспективі найбільш конкурентоспроможними регіонами поки що видаються Київ і Північно-Східний макрорегіон (Харків). Ще п'ять років тому ці регіони, кожен окремо, обігнали Словаччину та Хорватію, причому саме у вторинній модернізації, тобто в інноваційному розвитку. Хоча все одно наполовину відстають від, скажімо, Австрії зі Швейцарією.
Найбільша небезпека зі зволіканням з рішучим оновлення економіки країни полягає в тому, що потенціал первинної модернізації буде повністю вичерпано, і тоді розпочнеться стагнація, а потім - демодернізація. Консервувати нинішній рівень індустріального розвитку не слід, оскільки прецедент уже був: горезвісний "застій", наслідки якого відчуваються досі. Застаріла парадигма розвитку невдовзі вичерпає всі свої можливості.
Вітчизняні економісти вважають при цьому, що планування змін можливе тільки на основі регіональних економік. ЄС сьогодні, з організаційної , соціально-економічної , політико-адміністративної точок зору, - це насамперед сукупність регіонів. І процеси регіоналізації продовжують набирати сили. Тому рецепт змін для всієї країни, що дають надію на майбутнє, - це пакет регіональних програм, які забезпечать проривний інноваційний розвиток.
Кожна з цих програм має враховувати, що вторинна (постіндустріальна) модернізація навіть у провідних країнах світу супроводжувалася деіндустріалізацією, тобто винесенням у слаборозвинені країни галузей "третього технологічного укладу": традиційних для України металургії, низькотехнологічної хімії, енергетики та ін., що становлять наразі близько 60% її потенціалу. А капітал перетікав у сучасні високотехнологічні, наукоємні галузі (напрацювання яких в Україні сьогодні не перевищують 5%). Над цим слід замислитися олігархам Південного сходу.
Україна змушена переходити в постіндустріальне суспільство одночасно з радикально трансформованим індустріальним. Іншого шляху немає.