UA / RU
Підтримати ZN.ua

Борис Беспалий: «Я обстоював свою позицію, але програв»

Політика Беспалого «ДТ» не любить. Однак депутата трьох скликань Беспалого ми поважаємо. Він зумів перетворити своє перебування в політиці на професію, а не на безперервний процес із заробляння грошей...

Автор: Інна Ведернікова

Політика Беспалого «ДТ» не любить. Свого часу за критику дій президента Ющенка член партії «Наша Україна», вочевидь, образився на газету і видав «геніальну» фразу: «Дзеркало тижня» кусає ту руку, з якої недавно годувалося». По-перше, ніколи не годувалося. Ні з чиєї руки. А по-друге, саме було рукою, що стягувала нинішнього главу держави з печі.

Однак депутата трьох скликань Беспалого ми поважаємо. Позаяк 2002-го він пройшов нелегкий столичний мажоритарний округ, написав десятки законів, прийняв тисячі виборців, зумівши перетворити своє перебування в політиці на професію, а не на безперервний процес із заробляння грошей. З огляду на цю обставину, вихід Бориса Беспалого з «Нашої України» розцінюємо як вчинок, корені якого лежать дещо глибше, аніж комусь може видатися.

— Борисе Яковичу, ви заявили: «НУ» порушено статут, за яким депутати не зобов’язані здавати свої мандати за жодних обставин, і залишили лави партії, із якою поділяли позицію і пов’язували не лише своє, а й майбутнє країни. Поясніть.

— Відповідно до партійного статуту, кожен член партії — депутат — зобов’язаний бути у партійній фракції. Тому виходити з фракції «Нашої України», а тим більше вимагати цього від інших для нашоукраїнців є порушенням статуту. Але тільки через таке порушення я з партії не пішов би, зрештою то є справа внутріпартійна, а не всенародна. Я вийшов із партії оскільки принципово не згоден із тим, що рішення парламентської меншості обов’язкове для всієї країни. Це ж диктатура меншості, це — небезпечно для країни вже тепер і тим більше як прецедент на майбутнє. Ця позиція очевидна як двічі по два — чотири, смішно шукати тут якийсь підтекст.

От якби я стверджував, що рішення парламентської меншості має бути обов’язковим для всієї країни, то логічним було б запитання: «З якого це доброго дива людина обстоює явну нісенітницю?»

Свою позицію я відкрито доводив у партії й у фракції із самісінького початку виникнення цієї дискусії. Навіть аналітичну записку на шести сторінках у президію партії подав ще 23 квітня.

— Її обговорювали?

— Ні. 3 червня рішенням міжпартійного з’їзду блоку дискусію про доцільність домагатися перевиборів шляхом складання мандатів було фактично завершено. Я програв і пішов, адже цей шлях вважаю не просто антистатутним, а небезпечним для країни. І тільки тоді зробив публічні заяви щодо цього.

— То, по-вашому, в «НУ» голос логіки і права з певного часу не чують?

— Я не узагальнюю, мова про незгоду з одного, але дуже важливого питання, важливого не тільки для партії, а й для усієї країни. Погодитися з цим рішенням, а отже, взяти відповідальність за його можливі наслідки, я не можу. Це моя громадянська позиція, тому я пішов. Решта є другорядне.

— Яким тепер бачите своє політичне майбутнє?

— Моє рішення є самодостатнім, воно не пов’язане ні з позицією інших людей, ні з планами на майбутнє.

— Ваш колишній колега по фракції пан Поживанов активно педалює цю тему…

— Це його думка, я тут до чого? Знаєте, ця боротьба зажадала від мене таких моральних, психологічних, інтелектуальних і інших зусиль, що я просто фізично не зміг би поєднувати її з пошуками місця під сонцем. До того ж від 4 червня, коли я вийшов із партії, ситуація динамічно розвивається. Спосіб домогтися перевиборів шляхом диктатури меншості настільки протиприродний і водночас настільки активно проштовху­ється, що це зіткнення здорового глузду з бажанням будь-що нав’язати суспільству позицію парламентської меншості загрожує серйозним громадянським конфліктом.

— Ви це просто відчуваєте чи у вас є щось конкретніше?

— Я не знаю, де треба жити, щоб цього не відчувати... Є указ президента про розпуск парламенту на виконання рішення партійних з’їздів. Подібно діяли у січні 1918 року Ленін із Троцьким, коли на підставі партійних рішень розігнали Установчі збори. Подальше є відомим.

Правова ситуація ще не визначилася (немає ясності у Верховній Раді і ЦВК, йдуть судові позови), а вже ухвалюються однозначні, жорсткі рішення. І хто поручиться, що єдина фактична можливість — спокійні дострокові вибори, що силовий варіант, громадянський конфлікт — нереальні? Але ж обидві ці можливості ґрунтовані тільки на одному — на виході депутатів із фракцій із наступною відмовою від мандатів. Виходить, що ті, хто сьогодні суб’єктивно домагаються таким шляхом дострокових виборів, окрім своєї волі, рихлять грунт і для силового сценарію. Ось чому за минулі дні я тільки утвердився в прийнятому рішенні, ось чому думаю, що всім депутатам слід якомога швидше повернутися в парламент, аби уникнути ризику силового варіанта і громадянського конфлікту. Хіба можна буде потім комусь пояснити, що ми хотіли усього лише демократичних дострокових виборів, а он що вийшло. І не скажеш же: не знали, не відали, ніхто не попереджав.

— Які чинники, на вашу думку, можуть визначити реалізацію того чи іншого сценарію?

— Я принципово не хочу аналізувати зараз ці чинники. Спочатку усунути загрозу, повернутися в парламент, потім спокійно аналізувати. Тому я ще раз звертаюся до колег-депутатів із проханням порівняти і зіставити ризики та відповідальність, і повернутися.

— А далі?

— А далі треба спокійно шукати варіантів. Вони можуть бути різні. Можуть бути й вибори. Але не на підставі насильства парламентської меншості над суспільством, насильством над здоровим глуздом. Можуть бути інші варіанти: зміна уряду, коаліції, Конституції, аж до нової її редакції тощо.

— Проте всього тиждень тому розігрувався інший сценарій, який ви як член «НУ» активно й привселюдно відстоювали і який уже ледь не призвів до силового варіанта. Де логіка, Борисе Яковичу? Чому ви наважилися позначити свою позицію тільки тепер, а не тоді, приміром, коли вийшов перший президентський указ?

— Ситуації з указами президента від 2-го і 26-го квітня і способом домогтися перевиборів через складання депутатських повноважень меншістю принципово різні. Проілюструю прикладом.

Уявіть, приходить людина уранці на роботу, а там висить наказ директора, що цю людину звільнено за погану роботу. Можна з таким наказом погодитися, можна його оспорювати аж до суду, але нікому ж не спаде на думку оспорювати принципове право директора звільняти недбайливих працівників. От вам ситуація з першими указами.

Тепер інша картина того ж автора. Приходить людина на роботу, а там наказ про те, що її звільнено тому, що так вирішила меншість профспілкових зборів. От — сучасна ситуація.

Можна оспорювати конкретний указ президента про дострокове припинення повноважень парламенту, але безперечним є його конституційне право ініціювати це. А от парламентська меншість за жодної погоди не може розпустити парламент і примусити країну до дострокових виборів.

До 2 квітня парламент, коаліція дуже вільно обходилися з Конституцією — і під час розширення складу коаліції, і ухвалюючи закон про Кабмін, і звільняючи міністра закордонних справ... Кількість цих порушень у якийсь момент перейшла в якість, і тоді, щоб зупинити цей повзучий неконституційний процес, президент завдав удару у відповідь — видав свій указ. Тим самим він повернув авторитет інституту президентства, вирівняв ситуацію. Правова чи неправова, але це була відповідь на неправові дії коаліції в рамках політичної самооборони.

— Однак і парламентська опозиція сьогодні використовує той же аргумент. Але по-вашому виходить, що президент може його собі дозволити, а депутати ні?

— Коли президент ініціює дострокові вибори, він діє в межах своїх повноважень. Можна лише оспорювати, чи правильно він призначив ці конкретні вибори. А коли дострокові вибори призначає парламентська меншість — то є абсурд у принципі, оскільки це взагалі поза його повноваженнями. Ну немає права у парламентської опозиції призначати вибори, ніде у світі немає, і в Україні немає. Це прямий шлях до анархії. Сьогодні меншість наказала провести дострокові вибори ВР. Завтра третина столичних депутатів розпустить Київраду. Післязавтра… От у чому заковика, ось чому я вийшов із партії.

— Але президент назвав такі дії депутатів гідним поваги історичним кроком.

— Справді, президент цей шлях схвалює. І для багатьох депутатів голос і позиція президента виявилися ключовими. Але ж вирішувати все’дно треба їм, кожному з них, і відповідати за свої рішення. Тому, якщо депутати відкличуть свої заяви, то, незалежно від позиції президента, ситуацію буде вичерпано.

— Ви закликаєте своїх колишніх соратників відмовити в підтримці президентові, зокрема і «почесному»?

— Рішення приймати їм, особисто я не згоден у цьому питанні з позицією президента. Оскільки в цьому разі рішення приймаю я — конкретний депутат, конкретна людина. І відповідаю за своє рішення теж я, і ніхто інший.

— Чому вас не підтримали однопартійці? Авторитет президента?

— Зокрема і це. Але є ще один момент. Можливо, теоретично цей варіант видається безневинним. Гадаю, що ті, хто писав заяви у квітні, так його й оцінювали, сьогодні інша річ… Утім, про це вже сказано вище.

— Дехто трактує ваш вихід як певний внутрішньопартійний егоїзм, натякаючи на можливе непрохідне місце в списку.

— Я із задоволенням скажу вам одну річ, яка робить честь «НУ». До мого виходу питання про списки ще не обговорювали ні в політраді, ні навіть у президії партії.

— Можливо, ви відчули підступ і тут, так само, як і загрозу громадянського протистояння?

— Це речі несумірні. І щодо них я вже відповів.

— Коаліція, м’яко кажучи, теж відійшла від домовленостей. А втім, угоду про дострокові вибори і складання повноважень депутатами підтвердили і президент, і прем’єр, і спікер.

— Не хочеться зараз ставати дріб’язковим і заговорювати реальну проблему. Як не варто й нікого ідеалізувати, коаліцію менш за все. Але, повторюю, спочатку усуваємо безпосередні ризики, повертаємося до залу — потім решта.

— То, може, нам узагалі вибори не потрібні?

— У такій ситуації, може, й не потрібні. Через диктат меншості точно не потрібні. Втім, через будь-який інший диктат — теж. Під час партійної дискусії моя позиція була такою ж.

— Борисе Яковичу, а вам не зда­ється, що це дещо збігаєтеся з риторикою «Регіонів». Фаталь­них асоціацій не боїтеся?

— У рамках однієї філологічної системи ми всі одними словами послуговуємося, розставляємо їх по-різному. Не думаю, що моя позиція збігається з чиєюсь риторикою — десь перетинається, так. Але, даруйте, якщо мій політичний опонент говорить «двічі по два — чотири», то я, що, із принципу зобов’язаний заявити, що «двічі по два — вісім»? Тож моя позиція сьогодні може збігатися або не збігатися з чиєю завгодно, але це моя особиста позиція.

— До якого політичного берега ви зможете згодом пристати?

— Пам’ятаєте, як казала Скар­летт Охара з «Віднесених вітром»?..

— Про це ви подумаєте завтра?

— Напевно.