Схоже, хоч якими б добрими були будь-які починання України, практично завжди вони неодмінно приводять на політичне перехрестя, де зіштовхуються стратегічні інтереси її стратегічних партнерів.
Бажання Києва обміняти ще одну партію стратегічних авіаційних комплексів (САК) Ту-160 і Ту- 95МС уперше було дуже жорстко прокоментоване американською стороною після того, як у національних ЗМІ з’явилася інформація про нібито проведення уповноваженими представниками українського уряду відповідних переговорів із цього питання з російською стороною. Зі зрозумілих причин американські дипломати цілком можуть дозволити собі більшу відвертість, аніж посланці менш амбіційних держав. Проте цікавий той факт, що у Вашингтонові відносно стримано відреагували на передачу Києвом першої партії бомбардувальників. Цього разу, очевидно, невдоволення партнером, якому надається фінансова й технічна допомога на ліквідацію стратегічних наступальних озброєнь, перевищило критичну масу...
Проте є й інші думки з приводу природи «бомбардувально-газової» справи, яка майже перетворилася на скандал...
З ЖИТТЯ СУПЕРМАШИН-УБИВЦЬ
Разом із ядерною спадщиною Україні перепали 44 стратегічних бомбардувальники Ту-160 і Ту-95МС. Крім того, на території України залишилися п’ять переданих у ремонт російських машин Ту- 95. Проте, відмовившись від ядерної зброї, Україна не могла застосувати їх за призначенням. Відповідно до вимог міжнародного Договору СНО-1 (Скорочення наступальних озброєнь, або START-1), САК слід було утилізувати до кінця 2001 р. Правда, договір дозволяє переробити бомбардувальники на паливозаправники, літаки-розвідники чи радіолабораторії, що, до речі, відповідає планам Міноборони: два літаки прикрашають полтавський музей, а ще два — виконуватимуть екологічний моніторинг. З огляду на те, що утримання стратегічних літаків, за даними керівництва ВПС країни, коштує 1 млн. 400 тис. дол. на рік, в Україні дедалі більше схилялися до думки утилізувати спадщину. А коли шестирічний переговорний процес між Києвом і Москвою через недомовленість про ціну зайшов у безвихідь (Київ правив за кожен літак по 75 млн. дол., а Москва погоджувалася платити не більше 25 млн. дол.), літаки вирішили знищити. З чим і звернулися до стратегічного партнера з проханням фінансової допомоги на цю добру справу. Прикинувши, що краще вкласти гроші у знищення літаючих монстрів, створених для повітряного походу на Америку, ніж допустити їх повільне загнивання на українських авіабазах, Вашингтон погодився. Американський Конгрес офіційно виділив гроші на ліквідацію САК, було підписано відповідні контракти з підрядчиками. Після завершення операцій щодо ліквідації техніки за Україною залишалося право реалізації її в утилізованому вигляді. На утилізацію важких бомбардувальників США виділили 13 млн. дол.
Проте інший стратегічний партнер несподівано висловив готовність повернутися до перерваного переговорного процесу. Зрозуміло, для Києва ідея заробити на передачі унікальних машин була привабливішою від пуску літаків під ніж. Тим паче що це не суперечило умовам Договору СНО-1.
Київським лідерам часто вдається посидіти на двох стільцях одночасно, а часом навіть вельми вдало. Так, скажімо, торік улітку, коли українсько-російські переговори про передачу бомбардувальників були в самому розпалі, під час одноденного візиту в Україну американський військовий міністр Вільям Коен підписав документ про продовження фінансування Програми Нанна-Лугара до 2006 р., — Американський Конгрес виділив 569 млн. дол. на знищення стратегічних ракет, шахт і... бомбардувальників. До речі, враховуючи, що вся допомога на 1999 р. із боку США країнам СНД за цією програмою становить 2,7 млрд. дол., легко підрахувати, що Україні перепала майже чверть.
Роздратування США з приводу передачі восьми важких бомбардувальників Ту-160 і трьох Ту- 95МС якщо і було, то непомітне для українського неозброєного ока. Так, люди, котрі безпосередньо займалися першою партією САК, пригадують, що на рівні делегацій військових відомств українській стороні було висловлено негативне ставлення до передачі Москві 11 САК, формально в тому зв’язку, що компанія «Рейтеон» залишилася без частини запланованих робіт. Але це лише надводна частина айсберга. Насправді Вашингтон мав над чим замислитися: ВПС Росії саме тоді чекали цілком нових ра- кет повітряного базування, спроможних вражати цілі за 5 тис. км із відхиленням лише на кілька метрів. Разом зі стратегічними бомбардувальниками це було досить серйозне посилення повітряного ядерного компоненту Росії — вона тепер може знищувати об’єкти, не входячи в зону ППО будь-якого ймовірного противника. Таке припущення підтверджується й тим, що Казанське авіаційне виробниче об’єднання ім. Горбунова (РФ) торік уперше впродовж останніх років знову одержало замовлення від військового відомства — контракт на завершення виробництва стратегічного бомбардувальника Ту-160. До одержання першої партії українських «Блек Джеків» у Росії було тільки 6 бомбардувальників Ту-160 і близько півсотні Ту-95. Не менш цікавим для військових аналітиків виявилося й повідомлення російських військових про те, що під час навчань «Захід-99», у яких брали участь Ту-160 і Ту-95, бомбардувальники досягли британських та ісландських земель, чим довели, що Росія спроможна завдати ядерного удару авіаційними крилатими ракетами і по території США. А крім того, вважають у Росії, отримана в результаті всіх цих заходів група дальньої авіації може стати за потреби однією з противаг розгортанню Сполученими Штатами національної системи протиракетної оборони (ПРО).
З одного боку, безперечно, Київ шляхом суто українського політичного маневрування відстояв свій економічний інтерес у цій справі. Якщо, звісно, не брати до уваги триразову поступку Києва.
В усій переговорній веремії навколо передачі літаків Росії був ще один важливий нюанс, який безпосередньо стосувався військового відомства. А саме, особливий економічний інтерес, з урахуванням постійного недофінансування армії, було коли й не відхилено, то принаймні дуже зменшено. Якщо протягом шести років переговорів ішлося про одержання за бомбардувальники комплектуючих до винищувачів українських ВПС МіГ-29 або навіть транспортних літаків Ан-22, списання за 11 літаків і ще близько 600 крилатих ракет до них 275 млн. дол. газового боргу, подейкують, мало що дало Міноборони. Попри те, що торік у вересні міністр оборони Олександр Кузьмук і тодішній глава правління НАК «Нафтогаз України» Ігор Бакай навіть підписали Меморандум про співробітництво, який передбачає, правда, фінансування футбольної команди ЦСКА. Тоді журналістам начебто повідомили, що за використаний туркменський газ НАК розрахується... військовим майном.
СТРАТЕГІЧНА ДРУЖБА «НЕБЕЗПЕЧНА І ВАЖКА»
Інформація про те, що Київ прагне збути ще одну партію САК Москві, почала просочуватися ще в квітні. Проте виток напруженості набрав сили лише цього тижня. За неофіційною інформацією, йшлося про можливу передачу Росії ще трьох ракетоносців Ту-160 і семи Ту-95МС. З економічного погляду, це безумовно вигідно.
Проте люди, безпосередньо пов’язані з переговорним процесом щодо попередньої угоди з Росією, заявляють, що нових переговорів із російською стороною не було зовсім. Так, представник апарату РНБО України Валерій Іващенко сказав авторові, що таких переговорів і не могло бути. По-перше, тому, що Київ із цього приводу «має позицію та прийняв політичне рішення щодо подальшої долі САК». По- друге, тому, що якби такі переговори велися, вони серйозно зашкодили б українсько-американським відносинам, що чудово розуміють українські лідери. Особливо це небажано тепер, коли повним ходом ідуть переговори між Києвом і Вашингтоном про продовження програми допомоги на скорочення озброєнь — тепер уже нестратегічних. Вашингтон недвозначно натякнув, що готовий надати допомогу й в утилізації старих важких бомбардувальників Ту-22 та демонтажі сховищ, що залишилися від отруйного ракетного палива гептилу, хоча раніше не зобов’язувався робити таких додаткових кроків. Понад те, письмово Вашингтон підтвердив і зобов’язання профінансувати знищення твердопаливних ракет SS-24, технології утилізації яких в Україні не було.
До цього можна додати, що Росія має певну квоту на кількість літаків такого класу і, на думку декотрих українських військових експертів, не повинна була погоджуватися на порушення міжнародних зобов’язань заради нової партії літаків.
Також є важливою і позиція РАТ «Газпром», керівник прес-служби якого Анатолій Бабаєв заявив цього тижня, що можлива передача ще 10 стратегічних бомбардувальників у рахунок погашення українського боргу за спожитий газ Росії не вигідна, оскільки «Росія не тільки нічого не отримає, а змушена буде заплатити великі гроші, позаяк отримані літаки відразу оцінить податкова служба як платежі, за якими необхідно сплатити податки».
Залишається поставити резонне запитання — кому був би вигідний «бомбардувально-газовий» скандал? Не відповідаючи на це запитання, автор пропонує уважніше поглянути на його хронологію.
Інформацію почали широко інтерпретувати українські ЗМІ після того, як 31 липня інформаційне агентство «Інтерфакс» з посиланням на «поінформовані джерела в Москві» повідомило, що питанню передачі САК буде присвячено переговори між представниками ВПС РФ і держкомпанією «Укрспецекспорт». Проте ні в ДК «Укрспецекспорт», ні в штабі ВПС України факт ведення переговорів не підтвердився. А представник Центрального апарату Міноборони сказав авторові, що і «главі українського військового відомства нічого не було відомо про такі переговори», принаймні до публікацій у пресі.
Нарешті, посол США Стівен Пайфер цілком резонно відповів на запитання журналістів, що Сполучені Штати Америки поважають право України на передачу Росії стратегічних бомбардувальників, але «не збираються фінансувати роботи з ліквідації літаків, якщо насправді вони не розрізатимуться».
Очевидно, відповідь на запитання, чи були переговори України з Росією просто занадто засекреченим процесом, чи до виникнення «бомбардувально-газової» справи доклали руку зацікавлені люди або структури, можна буде дістати трохи згодом.
Валентин БАДРАК