Коли заходить мова про націоналізм, у більшості наших співвітчизників спрацьовує традиційне, прищеплене в радянські часи мислення: націоналізм — це зле. Чому зле? А тому, що добре — інтернаціоналізм... Традиційне протиставлення націоналізму й інтернаціоналізму стало одним із казуїстичних маневрів радянських ідеологів, котрі вкладали в поняття «націоналізм» передусім характеристики, властиві насамперед шовінізму, ксенофобії, але аж ніяк не традиційному націоналізму. Десять років незалежності мали — за ідеєю — привести якщо не до спільного розуміння, то до розуміння більшістю освічених людей тих фактів, що а) націоналізм — це політична форма прояву такого явища, як патріотизм, і б) інтернаціоналізм можна розуміти як співдружність націоналізмів без обов’язкового протиставлення двох термінів. Більше того, в Україні саме слово «націоналізм» опинилося під своєрідною забороною — нормальне слово, нормально сприйняте в усьому світі, в умовах незалежної України замінили словосполученням «національна ідея». Справді: чого тільки не вигадаєш, аби не відступати від сталих штампів.
До речі, про штампи. Ми так звик-
ли до того, що, святкуючи «день перемоги над німецьким фашизмом», не замислюємося, що фашистів у Німеччині переміг не хто інший, як Адольф Гітлер, тоді як його прибічники сповідували діаметрально протилежну фашизмові ідеологію — нацизм. Але штампи прижилися й укоренилися настільки, що десь року так 1988-го представник делегації радянських ветеранів, виступаючи перед громадянами Берліна, з найкращих міркувань розпочав свою промову словами: «Дорогі німецько-фашистські загарбники!». Саме до таких штампів-курйозів належить словосполучення «українські буржуазні націоналісти». Український націоналізм — традиційний український націоналізм — ніколи не був буржуазним. Це — породження рустикальної частини українського політикуму, і орієнтований він був переважно на сільську частину населення України. У 40-х роках існували штампи і крутіші. Приміром, виступаючи 1944 року перед жителями звільненого міста Рівне, Дмитро Мануїльський ужив вислів «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». З його легкої руки цей нонсенс пішов гуляти сторінками різноманітних видань. Маразм виявили лише в січні 1949-го — тоді в усі газети (включно з колгоспними багатотиражками) розіслали інструкцію ЦК про заборону вживати такий вислів.… Але — слово не горобець, як відомо...
Тим часом існувала ще одна небезпека, яку таїло в собі магічне слово «націоналізм». Річ у тому, що в повоєнний період у середовищі української еміграції поступово практично припинилися дискусії на тему українського націоналізму. «Героїчна боротьба» минула. Услід за нею розпочинається процес «канонізації», «догматизації» українського націоналізму зразка 30 — 40-х років. Окремі автори намагаються нав’язати дискусію щодо ідеологічних орієнтирів. Як результат — другий розкол ОУН, 1954 рік...
Після смерті Степана Бандери (1959) і Андрія Мельника (1964), відходу від активної діяльності Степана Ленкавського (1968) ідеологічні дискусії в середовищі націоналістів припинилися. Тому й український націоналізм до 70-х років перетворився з живої ідеології на щось догматичне. Націоналісти визнавали примат нації й закликали боротися за незалежну Українську державу. При цьому незалежна держава настільки перетворилася на самоціль, що практично другорядним здавалося запитання: якою ж має бути ця сама держава? Але відхреститися від спадщини «героїчної епохи» жодна з націоналістичних груп не змогла. Стратегічна мета була спільна — Незалежна й соборна Україна. Однак тактичні й особистісні розбіжності призвели до протистояння мельниківців та бандерівців в умовах діаспори: інколи правовірний мельниківець не бажав перебувати в одному приміщенні з бандерівцями. Відірваність від батьківщини посприяла консервації давніх розбіжностей і відриву від повсякденних реалій. Енергія націоналістів була спрямована на підтримку ОУН (у різних її формах) як самодостатньої сили. Націоналізм став вироджуватися з ідеології у щось дивне, архаїчне, що живиться виключно давнім політичним капіталом...
…Саме таким прийшов націоналізм у перебудовані часи в Україну. Наприкінці 80-х років представники націоналістичних сил діаспори зав’язали тісні контакти з представниками українського дисидентського руху. У націоналістів були досвід праці та гроші. У дисидентів — імена, популярність в Україні й енергія боротьби. Зіткнення дисидентів та націоналістів визначило кілька моментів. По-перше, дисиденти висунули умову: взаємні злість і ненависть, які накопичилися за десятиліття в різних таборах націоналістів, мають залишитися за океаном. Ідеологічні розбіжності не повинні хвилювати громадськість України. Нехай історією займаються історики, а не політики. По-друге, дисиденти через націоналістів отримали доступ до закордонних аудиторій, який мали раніше одиниці. По-третє, поступово розпочинається процес перетворення дисидентів-правозахисників на політиків, які замість визнання примату загальнолюдських прав і свобод починають визнавати примат національної державності. Таким чином, націоналісти дали поштовх розвитку правих сил в Україні. І на першому етапі навіть намагалися контролювати ситуацію у правому (антикомуністичному й антирадянському) таборі.
Проте вони не виконали своєї головної обіцянки: не переносити в Україну своїх ідеологічних та історичних розбіжностей, не акцентувати на них увагу громадськості. 1990 року до України переїжджає один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з’являється лідер бандерівців Слава Стецько. З циклом лекцій виступають в українських вищих навчальних закладах лідери «двійкарів» — Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. У середовищі політиків починає гуляти розхожий міф, буцімто мельниківці відрізняються від бандерівців тим, що співпрацювали з німцями, тоді як Бандера і його соратники вели непримиренну боротьбу з окупантами. І хоча історики доводили, що не все так однозначно (не всі мельниківці були колабораціоністами і не всі бандерівці були героями), у політичних колах стала поширюватися саме ця версія. Це призвело у перші роки становлення українських політичних структур до поділу правих сил на прибічників бандерівців і прихильників мельниківців. Осібно стояв Рух (більше того, В’ячеслав Чорновіл критикував націоналістів за їхнє небажання досягти компромісного рішення), але й із нього раз у раз висмикувалися кадри для
ОУНівських структур. Лебединою піснею ОУН став тиск на Рух із метою обрання «триглавого керівництва» 1993 року і тиск на Українську республіканську партію з метою вироблення специфічних механізмів взаємодії (1992-го Левко Лук’яненко заявив, що ідеологією УРП стане демократичний націоналізм — офіційна ідеологія мельниківців; водночас кілька членів УРП були кооптовані у провід ОУН).
Націоналістичні організації розпочинали свою діяльність не лише з симбіозу з іншими політичними структурами, хоча насправді симбіоз ОУНм і УРП та симбіоз т.зв. «двійкарів» і ДемПУ було помітно неозброєним оком. Бандерівська ОУН вирішила піти цікавішим шляхом, залишивши незареєстровану й не легалізовану структуру ОУН і заснувавши легальну, яка б діяла за всіма законами України, партійну надбудову — Конгрес українських націоналістів. Створюється ще одна партія, що, протестуючи проти засилля представників діаспори, проголошує себе «ОУН в Україні», але невдовзі починає ділитися на безліч дрібних угруповань.
Цікаву концепцію своєї поведінки виробили мельниківці. Розуміючи безперспективність створення загальноукраїнської партії на базі ОУНм, вони оголосили себе «громадсько-політичною організацією» — такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві не були передбачені такі форми об’єднань громадян. У Мін’юсті, вручаючи свідоцтво про реєстрацію, лідерам ОУН сказали: «Ми вас зареєстрували як громадську організацію, і нам байдуже, як ви себе відрекомендовуватимете. По суті ви — громадська організація». А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих компаніях ОУН не могла собі дозволити.
Але відомо, що 1994 року зусиллями діаспори (зокрема й націоналістів) був зібраний 1 мільйон доларів на підтримку на парламентських виборах Демократичного об’єднання «Україна». Злі язики говорили, що гроші витрачалися безконтрольно — адже на добру справу... Приблизно половина їх поділася невідомо куди... У представників діаспори, котрі мріяли за океаном про українську незалежну державу, така фінансова розхлябаність плюс відчуття особистої непотрібності, незатребуваності породили комплекс розчарування в Україні й поступового згортання політичної активності.
Міркуйте самі: після проголошення незалежності й урочистої передачі регалій президента УНР у екзилі (М.Плав’юк) президентові України (Л.Кравчук) представники націоналістичних кіл (до речі, Плав’юк за сумісництвом очолював мельниківську ОУН) почали втрачати свій вплив на політичні процеси в Україні. Нова українська влада відмовилася визнати Українську повстанську армію воюючою стороною під час Другої світової війни і провести історичну реабілітацію ОУН. Завершальним ударом для націоналістів стали слова Леоніда Кучми, буцімто «національна ідея в Україні не спрацювала». І це тоді, коли під «національною ідеєю» — повторимо — у нашій державі розуміють те, що в інших країнах іменують «націоналізмом».
Що ж було потім? Націоналісти
перейшли в опозицію? Аж ніяк. Вони вирішили, що переходити в опозицію до своєї держави — не з руки. Тому почали простежуватися компроміси з владою. Тобто: націоналісти неначебто й були в управлінських структурах, але закликали до процесу «розбудови держави», який гострослови перекладали російською мовою не інакше як «расстройство государства». Діюча влада була освячена націоналістами й легітимізована ними. При цьому в новій державі націоналізм не заборонявся, але й не підтримувався — майже як християнство при дворі князя Святослава: «не возбраняшеся, но велми ругашеся».
Націоналісти, розчарувавшись у незалежній Україні, дуже швидко зійшли «на маргінес» політичного життя. І ця маргіналізація була закономірною.
По-перше, націоналісти практично не знали реалій життя в СРСР. Виховані на традиціях галицького лібералізму й на європейських цінностях, вони уявляли Україну лише з розповідей батьків або з художніх творів. Але річ у тому, що в українській літературі немає жодного персонажа, рівного за виразністю Остапу Бендеру, який міг би передати душу та спосіб мислення найнаполегливіших і найздібніших «великих комбінаторів» — тих, хто в перехідний від соціалізму до капіталізму момент і став справжнім господарем становища. Представники націоналістичного табору так і не зрозуміли, коли їх попросту «кинули».
По-друге, націоналісти приїхали в Україну з готовою ідеологією, анітрохи не замислюючись над тим, наскільки ця ідеологія пасує сьогоденню й наскільки до неї сприйнятливі громадяни України. Ефемерний світ, вибудуваний поколіннями націоналістів, відірваних від батьківщини, виявився паралельним світом щодо української дійсності. Більшість українців звикла жити в складі СРСР, у державі, де приватна ініціатива не заохочувалася. Тому сприйняти нові, запропоновані націоналістами ідеї було складно.
По-третє, пропаговані протягом багатьох десятиліть інтернаціоналізм, чуття «єдиної радянської спільноти», а також тотальна русифікація призвели до того, що націоналізм у суспільстві не сприймався.
По-четверте, націоналісти так і не спромоглися створити ефективні структури громадського контролю над діями влади. Вони не розробили жодної програми виходу України з економічної, культурної й духовної кризи. Вони не змогли використати своїх (або проведених з їхньою допомогою) депутатів для лобіювання своїх інтересів. Узагалі — вони не вміли лобіювати інтереси й віддавали перевагу не кулуарній політиці, а політиці мітингів та декоративних з’їздів.
По-п’яте, націоналісти не були готові взяти у свої руки відповідальність за діяльність у структурах виконавчої влади, що таки спричинило поступову втрату їхнього авторитету: говорити, мовляв, кожен мастак, а от спробуй зробити!
По-шосте, часті розколи націоналістичного табору також не додавали позитивних емоцій потенційним виборцям.
По-сьоме, націоналісти, випускаючи безліч видань, не подбали про масового читача й не зрозуміли кон’юнктуру ринку. Я не кажу про електронні ЗМІ, важливості яких націоналісти просто не усвідомлювали (відомі випадки, коли лідери націоналістів відмовлялися від пропозицій узяти під свій контроль телеканали й радіостудії, мотивуючи це браком грошей, тоді як великих капіталовкладень, по суті, не було потрібно).
По-восьме, націоналістичні організації не знайшли можливості зацікавити молодь і тому поступово перетворилися на своєрідні «клуби для тих, кому за 60».
По-дев’яте, націоналісти зосередилися на роботі в середовищі інтелігенції, переважно гуманітарної, і практично й гадки не мали, як слід діяти в робітничих, сільських, студентських колективах, не кажучи вже про сферу бізнесу.
По-десяте, нерівномірно було розподілено роботу в регіонах. Якщо Донбас не сприймав націоналізму на масовому рівні — то тут і обмежилися випуском російськомовної газети «Бандеровец» та кількома агітаційними виступами, а основну роботу зосередили в Галичині, де агітувати було простіше, та й працювати легше. Небажання взяти на власні плечі воістину місіонерські труднощі на Сході і Півдні зумовило втрату позицій у загальноукраїнському політикумі й — відповідно — втрату позицій навіть у Західній Україні.
У підсумку все це обернулося маргіналізацією націоналістичного табору. У Верховній Раді України 13-го скликання ОУН представляли дев’ять депутатів (плюс три депутати від УНА-УНСО, яких із великими застереженнями можна зарахувати до націоналістичного табору). У 14-му скликанні націоналісти були репрезентовані чотирма КУНівцями та одним соціал-націоналістом. Хоча націоналістична карта й розігрувалася на виборах 1998-го року. Павло Лазаренко, приміром, приїхав до Чернівців із М.Плав’юком і заявив, що в душі він, по суті, націоналіст-мельниківець, бо всі його родичі були членами ОУН. Місцева газета пустила шпильку з цього приводу: «Ще один націоналіст вийшов із підпілля». Крім того, Конгрес українських націоналістів спільно з Українською республіканською партією (на той час вона вийшла з-під впливу мельниківців) і Українською консервативно-республіканською партією створили блок «Національний Фронт», який у парламент не пройшов, поховавши ще одну надію націоналістів на повернення у велику політику. Але найбільшим ударом для націоналістів стали довибори у червні 2000 року, коли в Тернопільській області Сергій Жижко, один із лідерів Конгресу українських націоналістів, якого підтримували Рух та ПРП, програв молодому банкірові, члену СДПУ (о) Ростиславу Шиллеру...
Після цього настав період з’ясування стосунків і пошуку відповідей на одвічне запитання «Хто винен?». У середовищі бандерівців давні вузли протиріч, які виливалися чи то в демарші ОУНвУ, чи то в розмежування ОУН і КУН (двох бандерівських структур, які торік у листопаді розділили сферу повноважень і обрали двох різних лідерів — Андрія Гайдамаху та Славу Стецько), то у внутрішньоКУНівську війну всіх проти Сергія Жижка спричинили поступове зниження рейтингу партії й організації у всеукраїнському масштабі. 1999 року КУН намагалися використовувати (правда, безуспішно) для агітації за Леоніда Кучму в західних областях України. Але більшість націоналістів тоді підтримала кандидатуру Євгена Марчука — як «останньої надії української нації». Це стало ще одним програшем націоналістів, напевно, найбільшим в історії ОУН після розколу 1940 року. Після цього КУН переходить у фарватер націонал-демократичного табору і блокується з Народним рухом України та партією «Реформи і порядок». Наступним ударом для націоналістів із бандерівського середовища стає формування блоку Ющенка, де їх відсунули на треті-четверті ролі.
Про мельниківців і говорити не варто. Вони майже повністю зійшли з політичної арени і, можна сказати, не нагадують про своє існування. Статус громадської організації зробив їх малопривабливими для тих, хто створює блоки політичних партій, — користі практично ніякої, а місця у списках доведеться давати союзничкам...
Час диктував свої умови. Націо-
налісти перетворилися на політичну силу дня вчорашнього. Щоб повернутися до політичного життя, потрібні були нові програми. А про які програми можна говорити, коли вся діяльність націоналістичних організацій зводилася до відкриття пам’ятників і меморіальних дощок, до піснеспівів та моралізування? Але при цьому націоналісти не давали рецептів, як протистояти згубному впливу глобалізаційних процесів, як вивести з кризи економіку України, які перетворення провести в культурній сфері, щоб українська культура розвивалася синхронно з часом, а українська мова — вільно конкурувала з російською та англійською. Жодної програми, жодної реальної, слушної поради, втіленої у життя... Чи можна серйозно говорити про «Україну в Європейському співтоваристві зі своїм національним обличчям», якщо націоналізм не підготував Україну до цього життя в Європі? Де новітні технології — зокрема комп’ютерні, — принести які з собою просто були зобов’язані представники української діаспори, зокрема й націоналісти? Певна річ, ушанування пам’яті героїв — свята справа, але ж не тільки в минуле має бути спрямований потік свідомості українців! Націоналісти так і не змогли обжитися в Інтернеті і не змогли знайти себе в нових умовах.
Тож на нинішньому етапі реально припустити, що ті, хто іменує себе українськими націоналістами, по суті, такими не є. Вони не впливають на політичну ситуацію в державі — тобто не можуть претендувати на те, щоб виступати від імені української нації (за Вассіяном — усіх мертвих, живих і ненароджених українців, а за Донцовим — «спільноти людей, об’єднаних спільним майбутнім»). У саме слово «націоналізм» тепер вкладається цілком інший зміст.
Покійний нині політолог Олег Невелюк, з яким ми сперечалися про ідеології в сучасному суспільстві, сказав: «Будь-яка центристська партія в Україні може сьогодні заявити, що її ідеологія — український буржуазний націоналізм, і вона не покривить душею. Хоч би там як, а всі центристські партії — бодай на словах — виступають від імені й на благо української нації, при цьому всі ці партії мають буржуазний характер». Справді — це те, чого не було в українських націоналістів 30-х років, які базувалися на сільській, аграрній, рустикальній основі.
Що ж заважає відродженню нормального, сучасного, дійового українського націоналізму? Точніше, що заважає назвати речі своїми іменами?
Передусім підміна понять і негативний смисл, який більшість наших співвітчизників вкладають у слово «націоналізм». Те, що в нас іменується націоналізмом, насправді має цілком іншу назву — ксенофобія. Тобто в Україні немає нормальної, спокійної, здорової пропаганди націоналізму як конструктивної, абсолютно природної політичної доктрини. Немає розуміння того, що націоналізм — це не вузькоетнічна ідеологія войовничих українців. І що українськими націоналістами можуть бути представники інших національностей. У принципі, так воно й було в 30-х роках, коли активними діячами ОУН виступали напівполяк Євген Коновалець, поляк Микола Сциборський, напівєврей-напівсловенець Ріко Ярий, росіяни Кожевников, Костарьов, Олена Теліга... Або коли етнічний росіянин Іван Лозовягін ставав активним націоналістичним, а згодом — націонал-демократичним діячем Іваном Багряним... Або коли, знов-таки, росіянин Микола Фітільов ставав шанованим у націоналістичних колах українським письменником Миколою Хвильовим. Український націоналізм не повинен заважати розвитку культури й самобутності національних меншин. Він не повинен суперечити принципам етнічного розвитку. Націоналізм — це політична течія, спрямована на створення політичної нації, а не на насильницьке перетворення, приміром, євреїв на українців.
Держава — хоч як дивно — не зацікавлена в розвитку націоналізму у державі, оскільки керівництво України, виховане в дусі радянських ідеологічних штампів і на основі космополітичної ідеї «єдиної спільноти людей нового типу», не може почати мислити категоріями політичної нації. Звідси й знаменита фраза Президента Леоніда Кучми, що «національна ідея в Україні не спрацювала». Звідси й постійне скиглення: мовляв, бракує нашій молоді патріотичного виховання. Звідси й геополітична невизначеність, яку в нас маскують словом «багатовекторність».
На сьогоднішньому етапі націо-
налізм — якщо він справді потрібен нашій політичній еліті, тобто якщо еліта справді розглядає проект «Україна» як далекосяжний проект, а не як інструмент для моментальної наживи, — слід відібрати в тих, хто невміло ним розпоряджається і цим дискредитує саме поняття «націоналізм», і передати в руки новому поколінню політиків, які змогли б спокійно та планомірно вивести цю течію зі стихії мітингових гасел і наповнити реальним змістом. Нинішні націоналісти в політичному плані приречені на маргінальне існування. Чому ж вони мають тягнути за собою ідею, яка в максимально модернізованому вигляді повинна служити суспільству і стати одним із головних чинників політичного життя держави? Націоналізм у нинішньому вигляді, так, як його подають сьогодні його «адепти», не може стати дійовим політичним інструментом. Він апріорі не може привернути до себе маси (якби міг — то за останні десять років довів би це). Тож мельниківці, бандерівці, двійкарі та інші ОУНвУ повинні мирно зійти на маргінес і відійти від активної діяльності — або прийняти нові, продиктовані життям правила політичної гри. І тим паче нинішні «націоналісти» не повинні прагнути спокійно котитися в обозі сильніших, мобільніших і багатших партій. Набагато чесніше буде відмовитися від брендів і монополії на ідеологію, передавши їх молодому, новому поколінню політиків.
У перспективі український націоналізм має шанс перетворитися на ідеологію, що стане інструментом антиглобалістських сил у країні. Тобто вектор націоналізму буде розгорнуто зсередини (вся історія націоналізму — це переважно боротьба за Українську незалежну державу і побудову державних інституцій) назовні, і завдання прибічників цієї ідеї зосередиться на перетворенні України на чинник європейської політики, на утвердження України в світі — у тому числі на економічних ринках. Адже захист українського виробника та українських товарів — хіба це не елемент націоналізму? Захист українських громадян, їхньої честі й гідності у будь-якому куточку світу — чи не націоналізм це? Іміджева кампанія для України, її культури (справжньої культури, а не «шароварщини» у стилі «oseledets & gopak») — хіба це не націоналізм? А протистояння наступу транснаціональних корпорацій на український ринок? А розвиток українського Інтернету? А залучення і розробка нових — українських — технологій? А сприяння майбутній еліті? Хіба це не націоналізм?
Глобально — на сьогодні націоналізм має передбачати комплекс заходів, спрямованих на захист і зміцнення України, її модернізацію, просування на світові ринки й у світове співтовариство, на розвиток відчуття гордості пересічних громадян за свою країну, свою державу. Чи можуть сьогодні виконати завдання націоналізму ті, хто самоіменується «націоналістами»? Ні, не можуть. Для цього, по-перше, треба, щоб націоналізм став частиною політики держави (а реального впливу на державу і її структури націоналісти не мають), а по-друге — він має виробити певну надідею, якою півстоліття тому було здобуття Україною незалежності та єдності.
Якби націоналізм отримав в Україні свого Бенджамена Дізраелі, який воскресив би ідеологію націоналізму на новому грунті і влив би в неї нові сили — тоді до наступних виборів ми б мали потужний чинник, що ліг би в основу програм значної кількості політичних сил. А сьогодні — на жаль...
Націоналістам уготовано трояку роль у нашому суспільстві:
— демократичний націоналізм формуватиме певний позитивний імідж блоку «Наша Україна» серед старшого покоління борців за незалежність;
— інтегральний націоналізм живитиме ідейно і кадрове середовище «блоку Юлії Тимошенко»;
— загалом націоналізм стане певним жупелом, яким ліві та центристські політики залякуватимуть електорат на Сході України.
Невесела, але закономірна картина. Зумівши зберегти свою ідеологію в умовах діаспори, націоналісти не змогли знайти себе в тій Україні, за незалежність якої вони боролися. Але водночас націоналізм втратив внутрішній динамізм, а це неминуче призводить до деградації та спаду. Багато в чому енергія різних груп у середовищі націоналістів в останні півстоліття пішла на взаємну ворожнечу, що породжувало величезний негатив. З негативною енергією будувати нове суспільство неможливо. Отже, у підсумку маємо 50 років ворожнечі і 10 років бездіяльності. Боюся, що націоналісти майбутнього починатимуть свою діяльність практично з чистого аркуша. Але вони муситимуть зробити це — якщо Україні судилося розвиватися і далі як незалежній державі.