Події в Луганську на перший погляд не мали заслуговувати підвищеної уваги.
Здавалося б: що нам до містечкових сепаратистських інтриг? Однак те, що сьогодні сприймається як дрібна провінційна розбірка, завтра здатне кардинально змінити співвідношення сил. І державі треба буде вміти цим скористатися, а без належного розуміння того, що відбувається, - це неможливо.
Уже кілька днів Луганськ перебуває в центрі уваги. У так званій "ЛНР" стався "державний переворот". Точніше, псевдодержавний, якщо врахувати, що сама "ЛНР" не є державою й управляється окупаційною адміністрацією, призначеною Москвою. За іронією долі, всі тези російської пропаганди, які 2014 р. озвучувалися стосовно Майдану, тепер, мов за командою, втілилися в підконтрольній Росії частині Донбасу. Адже в Луганську з'явилася найсправжнісінька хунта. 21 листопада в центр міста прибули невідомі люди у військовій формі, які взяли під контроль адміністративні будівлі. Влада в місті, фактично, перейшла до так званого міністра внутрішніх справ "ЛНР" Ігоря Корнета. Жителів "республіки", певна річ, ніхто ні про що не запитував. Якщо раніше в ОРДЛО хоча б імітували демократію (референдум, вибори), то тепер не дотрималися навіть умовностей.
Конфлікт місцевого "вождя" Плотницького з Корнетом має довгу передісторію. Кремль із самого початку вибудував в ОРДЛО систему, згідно з якою у голів "республік" та "силовиків" мають бути різні куратори. Захарченко і Плотницький підпорядковуються радникові Путіна Владиславу Суркову. "МДБ" і "МВС" - кураторам, що представляють силові структури РФ. Насамперед - ФСБ. Таким чином, "міністри" фактично не підпорядковуються "вождям" і звітують прямо перед Москвою. Крім того, Захарченко і Плотницький не планують військових операцій. А силовими структурами "ЛНР"/"ДНР" управляють кадрові російські офіцери.
Особливості такої системи управління не могли не призвести до конфліктних ситуацій. У Донецьку почалося протистояння Олександра Захарченка з головою "МВС ДНР" Олексієм Диким, а в Луганську Плотницький став конфліктувати з Ігорем Корнетом і головою "МДБ ЛНР" Леонідом Пасічником. У Донецьку дійшло до того, що Захарченко спробував заарештувати Дикого. Інформація про це з'явилася у вересні нинішнього року, однак справу досить швидко зам'яли, і скандал не встиг зайти надто далеко. У Луганську ж конфлікт вилився в публічну площину і призвів до того, що Плотницький втратив владу, без особливих шансів її повернути. Путін у протистоянні "князьків" не став на бік Плотницького. І тому, що той відверто загрався, й за нього не "вписалися", в науку іншим непокірним, явним і потенційним. І тому, що в цій конкретній історії думка ФСБ для президента РФ виявилася важливішою, ніж думка Суркова.
Спалахнув конфлікт місяць тому. Плотницький не мав можливості просто так узяти й послати Корнета у відставку, тому вирішив дискредитувати його в очах суспільства та кураторів. Для початку він у підконтрольних йому ЗМІ оприлюднив компромат на Корнета. Спершу було опубліковано інформацію про те, що Ігор Корнет захопив чужий будинок і незаконно в ньому мешкає. Після чого особисто Плотницький у супроводі співробітників "прокуратури ЛНР" та журналістів місцевого телеканалу приїхав виселяти Корнета з "віджатого" особняка.
Корнет жив у будинку покійного впливового луганського бізнесмена Букаєва. За місцевими мірками, це дуже багатий особняк, тому кадри з місця подій вийшли ефектними. До війни Ігор Корнет працював у міліції простим опером і, звісно, не міг дозволити собі такого розкішного житла. На відео він виглядав заскоченим зненацька злодюжкою.
Комічний сюжет про "вигнання Корнета" поширили багато українських ЗМІ. Плотницький явно на це й розраховував, - таким чином, історія набрала широкого розголосу. Вочевидь, саме цей крок найбільше й розлютив російських покровителів. Ватажок "ЛНР", що називається, "вчинив не по поняттях" - виніс сміття з хати, чого куратори з РФ категорично рекомендують не робити. Це стало емоційною причиною того, що росіяни в цьому конфлікті стали на бік "міністра".
Проте були й причини іншого порядку.Плотницький напрошувався вже давно. Він уперто прагнув повної концентрації влади, порушуючи встановлений Москвою баланс сил у регіоні. Під час чергової зачистки "еліт" був заарештований, а потім убитий один із засновників "ЛНР", "прем'єр-міністр республіки" Геннадій Ципкалов, обвинувачений у спробі захопити владу. Люди Плотницького замучили його до смерті, інсценувавши самогубство. Причому ця ліквідація, наскільки можна судити, не була санкціонована Москвою. Судячи з усього, тоді Суркову вдалося прикрити свого протеже, але про інцидент у Кремлі не забули. До речі, тепер Корнет нагадав Плотницькому цю історію і обвинуватив його оточення у фальсифікації справи Ципкалова.
Численні чвари й конфлікти, головним "героєм" яких ставав Плотницький, не додавали популярності ватажку луганських бойовиків, що стало ще однією причиною задуматися про його заміну. "Ветерани ополчення" ненавиділи його за вбивства польових командирів Бєднова, Дрьомова та Мозгового, не сумніваючись у його причетності до ліквідацій. Хоча рішення про їх усунення, цілком очевидно, приймав не сам Плотницький (та й зачистку "народних героїв", з високим рівнем імовірності, здійснювали специ з РФ), ці вбивства явно грали на руку "голові ЛНР". Популярні серед "ополченців" польові командири не приховували свого критичного ставлення до Плотницького.
Не додавала авторитету ватажкові "ЛНР" і репутація слабкого керівника та відверто злодійкуватого персонажа. Його регулярно й небезпідставно обвинувачували в розкраданні гуманітарної допомоги та коштів, що надходили з Росії на виплату пенсій і зарплат "бюджетникам". Плотницький уперто замикав на себе всі грошові потоки, на шкоду іншим "гравцям", за кожним із яких теж був московський куратор, і на шкоду економіці "республіки", яка фінансується Кремлем. За кілька років жадібний, самовпевнений і скандальний "вождь" зумів налаштувати проти себе всіх, кого тільки міг. А тому в очах Москви поступово перетворився на потенційну загрозу стабільності встановленого нею режиму. Тому, коли протистояння між ним і Корнетом, якого високо цінувала ФСБ, загострилося, з'ясувалося, що спертися Плотницькому особливо ні на кого. У Москві моніторять настрої в "ЛНР", і низька популярність Плотницького серед "ідейних", а також недовіра до нього місцевих "еліт", у числі інших причин, спрацювали на рішення покровителів за нього "не вписуватися".
Хоча ще за кілька днів до "корнетівського путчу", здавалося, Плотницькому ніщо не загрожувало, він спілкувався телефоном із Путіним, і сюжет про це виходив на центральних телеканалах РФ.
20 листопада у підконтрольних Плотницькому ЗМІ з'явилася новина, що "луганський суд" змістив Корнета з посади. Схоже, це стало фатальною помилкою ватажка "ЛНР". Він спробував змістити людину, призначену Москвою, і не узгодив цього рішення з ФСБ. Він загрався. Корнет визнавати рішення "суду", певна річ, відмовився.
Отримавши схвалення від кураторів, Корнет перейшов у контрнаступ. Він виступив із заявою, в якій звинуватив оточення Плотницького в роботі на українські спецслужби. Цікаво, що самого ватажка "ЛНР" Корнет ні в чому не обвинувачував і навіть ніби знімав із нього відповідальність за те, що коїться. Мовляв, Ігоря Венедиктовича ввели в оману ворожі агенти, яких "МВС ЛНР" виявило й вивело на чисту воду.
"У результаті реалізованих МВС і МДБ Республіки оперативно-розшукових та слідчих заходів отримано докази причетності директора ДТРК ЛНР Анастасії Шуркаєвої до діяльності українських спецслужб. Установлено причетність керівника адміністрації голови ЛНР Ірини Тейцман, а також начальника Служби урядової безпеки Євгена Селіверстова до інсценування у вересні 2016 р. державного перевороту в ЛНР. Внаслідок чого був убитий колишній прем'єр-міністр і мій бойовий товариш Геннадій Ципкалов", - заявив Корнет.
Самими тільки словами "міністр ЛНР" не обмежився. Вранці 21 листопада в центрі Луганська з'явилися озброєні люди без розпізнавальних знаків у супроводі бронетехніки, які заблокували адміністративні будівлі. Силовики Корнета без помітних зусиль узяли центр міста під свій контроль. Боротися за злодійкуватого Плотницького ніхто не поспішав.
Переляканий "вождь" обмежився гучними заявами, не наважуючись на ескалацію і гарячково намагаючись заручитися допомогою Москви. Москва з допомогою не поспішала. Справи повернули на кепське. Увечері 21 листопада велика колона військової техніки висунулася в Луганськ із Донецька. Бойовикам "ДНР" із Росії також надійшов наказ підтримати у конфлікті сторону Корнета.
Зіграла свою роль і особиста неприязнь Захарченка до Плотницького. Цю обставину, яка ускладнювала контроль на окупованих територіях, у Кремлі теж узяли до уваги, коли вирішували, кого підтримати у конфлікті двох маріонеток.
За лічені години з'ясувалося, що Плотницький не контролює ні своєї "республіки", ні своєї "столиці". Формально від влади його ніхто не усував. Але на території, де влада з 2014 р. встановлюється й підтримується виключно силою зброї, головним за визначенням є той, у кого її більше. На ранок 22 листопада всі озброєні люди в Луганську підтримували Корнета.
Останній оплот Плотницького - "генеральна прокуратура ЛНР" - був захоплений без особливих зусиль. "Генеральний прокурор" Подобрий - заарештований. Плотницький весь день просидів у Луганську, в приміщенні своєї адміністрації, марно намагаючись якось "розкермувати" ситуацію з допомогою дзвінків у Москву. Коли він переконався, що відіграти все назад уже не вийде й де-факто Луганськом тепер править його заклятий ворог, залишалося тільки одне - негайно втекти в Росію. 23 листопада кортеж Плотницького виїхав із Луганська на Ростов. Чіпати його Корнету Москва заборонила, зайвий ексцес був ні до чого. Під вечір того самого дня Плотницького вже бачили в аеропорту. Самого, без охорони, з невеликими валізами в руках.
Точно спрогнозувати дальший розвиток подій поки що складно. Можливо, "зречення" Плотницького станеться найближчим часом. Можливо, він певний час побуде в тіні і публічно повідомить про відставку, коли пристрасті трохи вляжуться. Його повернення до Луганська, принаймні найближчим часом, видається малоймовірним. Окупована частина Луганщини як була, так і залишається територією, контрольованою Москвою. Прізвища "гауляйтерів" не такі вже й важливі.
Втім, є один нюанс. Москва неодноразово схиляла "республіки" до об'єднання, що істотно спростило б процес управління окупованими територіями. Місцеві опиралися. "Республіканські еліти" не поспішали ділитися владою й повноваженнями. Крім того, луганські і Плотницький, у першу чергу, не бажали миритися з підготовленою їм роллю "молодших братів". Додатковим гальмом ставала особиста взаємна неприязнь Захарченка та Плотницького. Кремль особливо не тиснув, але незадоволення неувагою до свого побажання висловлював. Відверта норовливість Плотницького в цьому питанні їх особливо дратувала.
Очікування, що Корнет у зазначеному питанні може виявитися більш зговірливим, могли стати останнім аргументом, який переконав Москву підтримати "міністра" в "епічній" схватці маріонеток.