Олег Шевчук |
Жодна з політичних сил сьогодні в Україні, окрім однієї, — судячи з останніх кадрових призначень у центрі та в регіонах, — не може або не хоче брати відповідальність за сучасну політичну, економічну та соціальну ситуацію в Україні.
Так сталося, що ментальне українське «моя хата скраю...» є й визначальним чинником у формуванні політичної системи. «Надзвичайно структурований» український парламент четвертого скликання виявився найбільш непрацездатним. Де-юре шість політичних сил, подолавши 4% бар‘єр, де-факто створили цілий сонм різного роду фракцій та груп, ротація яких триває щодня. Все це у нас зветься формуванням більшості.
Історично так склалося, що парламентська більшість в Україні формувалася лише задля вирішення кадрових питань. Так було у Верховній Раді попереднього скликання, коли в Українському домі легалізувалися перерозподіл комітетів та перевибори парламентського керівництва. Так було на початку роботи нинішнього «політично структурованого» законодавчого органу, коли більшість була створена задля працевлаштування колишнього голови АП у Верховній Раді, так само прояви більшості були помічені при призначенні нового прем‘єр-міністра. Тотальний «портфельний» перерозподіл використовувався як механізм існування більшості, який дав збої по завершенні цього процесу.
За такої ситуації не лише не працює вищий законодавчий орган, а й перебуває у підвішеному стані Кабінет міністрів, у якому системи противаг ще остаточно не налагоджено. На тлі перманентного архітектурного пошуку більшості посилюється вплив такого представницького по суті органу, як Адміністрація Президента. Сьогодні структура АП — найбільш оптимальна, а рівень вирішення завдань та повноваження — найвищі за всю історію існування інституту президентства в Україні.
Інколи виникає логічне запитання: навіщо формувати більшість? Адже у країні не сталося конституційної реформи, не прийнятий Закон «Про опозицію», відповідно не регламентовано розподіл повноважень між більшістю та меншістю, врешті-решт — яке ідеологічне навантаження містить у собі термін «парламентська більшість»?
Зрозуміло, що існування більшості у парламенті — запорука його ефективної роботи. І в такому її розумінні більшість необхідна сьогодні для вирішення цілої низки економічних проблем. Насамперед це стосується законодавчої бази, яка б сприяла наповненню держбюджету на наступний рік: ряду економічних законопроектів, законопроектів з оподаткування тощо.
Як свідчить практика, новосформована більшість не може прийняти цих законів. Однак не виключено, що перерозподіл парламентських посад триватиме й надалі. І це досить логічно, оскільки ймовірна структурована більшість, зрозуміло, прагнучи прискорити законотворчу діяльність, може взяти на себе відповідальність за розробку та прийняття законодавства. І найперший предмет для торгів — керівництво ВР України.
Зараз батьки новітньої парламентської більшості впевнені у неабиякому потенціалі свого проекту. І вже керівні посади у сучасних переговорах будуть не метою, а засобом, з допомогою якого формується більшість.
Тоді виникає думка, що більшість — це фетиш, самоціль для фахівців політичних ігор. Заручниками цих ігор є насамперед уряд. Прийнятий бюджет — лише виняток, який підтверджує правило. І найкращим аргументом на користь цієї тези є намагання ревізувати Закон про бюджет.
У період тривалої парламентської кризи, викликаної прагненням створити більшість, поступово тоншає пакет пропозицій. Очевидно, у разі, створення хиткої більшості, яка умовно розподілила комітети і взяла активну участь у кадровому наповненні Кабінету міністрів, рівень впливу новосформованого Кабміну буде непрогнозовано нижчий, не кажучи вже про його функціональність. Більше того, традиційна для нинішньої влади система противаг, особливо напередодні президентських виборів, навряд чи додасть економічної ефективності діяльності нового Кабміну.
За цієї ситуації найбільш визначена перспектива в опозиції. Набір малозначущих, але болючих для влади акцій, що їх проводить опозиційна трійка спільно з радикальною частиною «Нашої України», позиціонує їх лише спостерігачами у переговорному процесі.
Зрозуміло, за таких обставин опозиція може лише опікуватися акумуляцією політичних балів, займаючись звичною справою — демагогією. Заодно вимальовується досить цікавий розподіл повноважень та, відповідно, подальше використання дивідендів. Цікаві висновки можна зробити, аналізуючи сьогоднішню діяльність опозиційної четвірки. Зрозуміло, і це підтверджують ціла низка соціологічних досліджень та експертних опитувань, що у цьому квартеті вершники — лише Тимошенко та Ющенко, тоді як комуністи з Морозом — піднощики снарядів. Очевидно, що така ситуація поки що влаштовує Симоненка, за чиєю спиною постійно маячать постаті Грача та Крючкова, рівень амбіцій яких уже давно не обмежується роллю пересічних червоних активістів. Саме тому для лідера КПУ співробітництво з Тимошенко та Морозом — це спосіб впливу на громадську думку старіючого комуністичного електорату та перебування в інформаційному полі. Очевидно й те, що така ситуація абсолютно не влаштовує Ющенка, а точніше — не його самого, а його строкате оточення, яке вже подумки ділить дивіденди з майбутніх президентських виборів. І лише найбільш далекоглядні з них розуміють, що час «Ч» у цій країні для них може не настати ніколи.
Тим більш очевидно, що така ситуація влаштовує Тимошенко, оскільки порівняння з Ющенком — це прямий спосіб акумулювання позитивного рейтингу.
Хоч як дивно, своєю роллю, напевно, задоволений і Мороз. Адже не секрет, що в разі виникнення потреби висунення спільної кандидатури на президентських виборах від трійки (КПУ, СПУ та «Батьківщина») саме він поки що є найбільш привабливою, з точки зору виборців, постаттю.
Отже, аналізуючи все вищесказане, можна зробити висновок: більшість на пострадянському просторі, як доводить історія, — це лише механізм для узурпації влади, але не обов‘язково гарантія її утримання. Для тих же, хто не бачить перспектив у цій владі, але змушений із нею співпрацювати, «більшість» — це лише спосіб вирішення своїх корпоративних інтересів. Що становить чи не найбільшу загрозу для цієї влади.
Водночас для новообраного прем‘єр-міністра створення та функціонування парламентської більшості — гарантія більш-менш ефективної і спокійної діяльності Кабміну. З першого дня призначення Віктора Януковича прем‘єр-міністром України всі очікують від нього налагодження чіткої і, можливо, жорсткої схеми взаємодії з парламентом як гарантії імплементацій напрацювань його уряду. Отже, зараз він змушений обирати між різними схемами створення та діяльності більшості. Але водночас можна стверджувати, що більшість у Верховній Раді у такому вигляді, в якому донедавна вона існувала, Януковичу не потрібна.