БЕЗВІСНІ ЛІДЕРИ МАС

Цього тижня соціологічна служба Центру Разумкова завершила всеукраїнське дослідження громадської думки. Нашу увагу привернули три запитання. Першим із них виявився рейтинг політиків: «Чи підтримуєте ви діяльність нижче наведених державних діячів, посадових осіб і політиків?». Відповіді більш ніж 2 тис. респондентів розподілилися таким чином:

Дивлячись на результати опитування, можна зробити висновок: по-справжньому популярних політиків в Україні мало. Більше того, небагато і по-справжньому відомих: півкраїни не знає першого віце-прем’єра, трохи більше — міністра закордонних справ, що вже казати про міністра внутрішніх справ, чийого імені не чуло практично 56% населення; глава Кримської автономії Леонід Грач не відклався в пам’яті 49%; 48% населення ні про що не говорить прізвище Литвина; 40% — прізвище глави податкової адміністрації. Країна вочевидь не знає своїх героїв в обличчя.

Однак багато хто з людей, навпроти імені яких у колонці «Не знаю такого» стоїть вражаюча цифра, збираються на вибори. За декого з них навіть точиться боротьба між різними партіями чи блоками. За що ж тоді вона точиться, якщо рейтинги довіри або популярності вражаюче малі? Абсолютно правильно. Кожен список сьогодні намагається отримати найбільшу кількість осіб, котрі приймають рішення в політичних чи економічних сферах. Багато цих людей невідомі, але важелі й нитки, зосереджені в їхніх руках, можуть дати результат значно стійкіший, ніж рейтинг популярності. На чому, власне, й будується вся передвиборна стратегія.

Втім, результати рейтингів впливовості завжди докорінно відрізнятимуться від рейтингів симпатій населення. Інколи електорат буває надзвичайно консервативним. Це добре видно на прикладі Віктора Ющенка. Після відставки його абсолютна підтримка, за опитуваннями Центру Разумкова, сягала 29%. На початок політичного сезону вона опустилася до 21% і зараз повільно пішла вгору. Віктор Андрійович, як і раніше, лідер. Друге місце поділили прем’єр-міністр і лідер комуністів, отримавши по 14% абсолютної довіри. Однак сумарні показники Анатолія Кириловича вищі, ніж у Петра Миколайовича, бо його окремі дії підтримують 33,4%, а Симоненка — 18,1%. На третьому місці — Президент із рівною цифрою 10. Його абсолютний рейтинг упав на кілька відсотків, і на це вплинули, швидше за все, події з літаком. Вдруге поспіль рейтинг прем’єра перевищує рейтинг Президента. Вперше, як ми пам’ятаємо, це трапилося під час прем’єрства Віктора Ющенка. Зауважимо, що зростання рейтингу Кінаха відбувається практично за повної відсутності прем’єра на телевізійних екранах і в ЗМІ. І водночас негативне сальдо Леоніда Даниловича — це, швидше, його провина, ніж заслуга прем’єра. Дехто навіть вважає, що перевага прем’єрських рейтингів Леонідові Кучмі забезпечена до 2004 року. Може, це й так, але не слід забувати, що економіка — дама надзвичайно примхлива і її погіршення електорат далеко не завжди асоціює з главою держави.

До речі, Президент посів призове місце і в трійці лідерів непопулярності. 44,6% главу держави не підтримують. Слід гадати, з одного боку, Президент не буде задоволений своїми сусідами по п’єдесталу, хоча, з другого боку, йому має бути приємно, що Олександра Мороза не підтримують 46,6% населення, а Юлію Тимошенко — 58,9%. Насправді сусідство цих трьох прізвищ зрозуміле. Поведінка Президента протягом останнього року перетворила його в очах значної частини громадськості з «пупа» землі на «полюс». Другим «полюсом» — опозиційним — стали глава Соцпартії та лідер «Батьківщини». Населення не приймає радикальних і крайніх позицій, воно тяжіє до конструктивізму і побоюється фанатизму. Громадська думка — це саме те місце, де північ і південь можуть опинитися поруч, а між ворогами на рівні побутової підсвідомості може бути поставлений знак рівності.

Про роль особистості
в історії об’єднань

Заведено вважати, що президентські вибори — це боротьба особистостей, а парламентські — програм. В Україні цього принципу практично ніколи в чистому вигляді не дотримувалися. До особистісних моментів домішувалися під час президентських виборів адмінресурсні важелі, а під час парламентських — програмну ідеологію найчастіше затьмарював ефект, який справляли на електорат особистості.

На виборах 2002 року роль особистості, очевидно, збереже за собою чільне значення, але водночас усі соціологічні опитування, проведені Центром Разумкова, підтверджують, що населення передусім підтримає тих, хто проявить готовність до об’єднання та порозуміння. Рейтинг «Нашої України» — пряме свідчення того. За блок, який очолює улюбленець населення Ющенко, готові голосувати майже 20%. На сьогодні така технологія електоральної любові не працює щодо блоку «За єдину Україну». Але не зловтішатимемося, дивлячись на 2,3% рейтингу цього об’єднання. По-перше, населення не зрозуміло, з якою особистістю асоціювати це формування. По-друге, сталого блоку, як такого, на сьогодні немає. По-третє, він складається з маловідомих широким колам партій. Саме тому, що досить довго населення не отримує ніякої ясності щодо блоку, рейтинг об’єднання падає. З другого боку, нинішня оцінка досить об’єктивна і наочно демонструє кількість електоральних симпатій, відданих об’єднаним брендам. За п’ять місяців, які залишилися, блок, безперечно, говоритиме про єдність і необхідність порозуміння, рейтинг блоку приросте технологіями, фінансами, адміністративним ресурсом і, що цілком імовірно, членством у ньому Партії промисловців і підприємців, яку очолює прем’єр-міністр Анатолій Кінах. Рейтинг ПППУ на одну десяту нижчий від рейтингу «Тундри». Ось тільки рейтинг Кінаха уп’ятеро вищий, ніж в обох блоків. І тому не зовсім зрозуміло, чому прем’єр-міністр разом із Партією регіонів мають бути гнідими, запряженими зорею чужих амбіцій?

Не кращі справи і в третього блоку — «Форуму національного порятунку». Швидше за все, через низький рейтинг назву змінять. Буде це блок «Батьківщина—ФНП» чи просто «Блок Юлії Тимошенко» — невідомо, але з двома останніми варіантами в опозиційної конструкції з’являється більше шансів подолати 4-відсотковий бар’єр. Цілком можливо, що створене Юлією Володимирівною об’єднання залишать партії Анатолія Матвієнка і Левка Лук’яненка. Принаймні про це ведуться переговори з «Нашою Україною». Водночас особистий рейтинг Юлії Тимошенко, попри велику недовіру з боку населення, сягає 6%, і цього для подолання бар’єра достатньо. Інше питання — чи достатньо цього для подолання адміністративного опору, який чинитимуть Тимошенко та її блоку на виборах?

На кілька десятих упав рейтинг «Демократичного союзу» Олександра Волкова. І тут знову на перший план виходить питання реакції електорату на назву. Віртуальна Демократична партія, що фактично нічого не робить навіть для своєї реклами, має 2,6% електоральних симпатій. «Демсоюз», який веде масовану рекламну кампанію в прайм-тайм, працює на місцях і витрачає на цю роботу чималі кошти, відстає від своєї колишньої спільниці Ганни Антоньєвої — власниці бренду «Демократична партія України». Навряд чи громадськість сприйняла б об’єднання зусиль цих двох політиків як серйозний чинник, що демонструє вміння домовлятися, але, з другого боку, присутність у виборчому списку двох демократичних партій — програшна як для однієї, так і для другої сторони.

Відчутно знизився рейтинг комуністів. Ще два місяці тому Банкова впевнено говорила, що за пропорціоналкою партія Петра Симоненка візьме не менше 25%. Сьогоднішні виміри показують — рейтинг комуністів відповідає 15,6%. Рекордно низький результат має кілька пояснень. Перше з них дуже сумне: комуністичний електорат зменшується фізично. Відходять ті, для кого комуністичні ідеали були пов’язані не тільки з ідеологією та способом життя, а й зі спогадами молодості. Другою причиною є певна безпорадність комуністів у нинішньому парламенті. Вони раз у раз втрачають свою впливовість через ситуативне вміння правих і центристів домовлятися одне з одним. Представники Компартії стають рідкістю на екранах телевізорів і на шпальтах преси. Проте цілком можливо, що до виборів становище «пташенят Петрового гнізда» поліпшиться. Це може забезпечити реальна загроза погіршення економічної ситуації. Тільки за нинішній рік бюджет України недоотримає два мільярди гривень від приватизації. Подейкують, що справжньою причиною заморожування процесу приватизації обленерго й Укртелекому було небажання олігархів одночасно займатися такими важливими та трудомісткими процесами, як приватизація й вибори. Якщо внаслідок цього дірка в бюджеті не дозволить погасити заборгованість у зарплаті й налагодити її регулярну виплату, то це стане певним каталізатором зростання рейтингу лівих. Однак у будь-якому випадку про можливість реваншу ортодоксальних лівих в Україні годі й говорити.

Заморозився й рейтинг СДПУ(о). Підтримка партії населенням, відповідно до опитувань Центру, абсолютно дорівнює підтримці, висловленій ним же Віктору Медведчуку — 4,2%. На сьогодні титанічні зусилля партії, спрямовані на завоювання сердець виборців, не дали суттєвих результатів. Але ще не вечір, і навіть не день. Добре організована робота, розгалужена структура, колосальні медійні можливості безумовно, дадуть свої результати. Максимально тісну співпрацю з прем’єр-міністром так само можна зарахувати до суб’єктивних плюсів СДПУ(о). Водночас не можна забувати, що соціал-демократам бажані 10% на тарілочці ніхто не принесе, оскільки більшість губернаторів ні публічно, ні кулуарно не виявляють особливих симпатій до цієї партії. Не кажучи вже про те, що присутність Соціал-демократичної партії об’єднаної на політичному і, головним чином, економічному ринку країни сприяє як об’єднавчому доцентровому руху всередині таких блоків, як «Наша Україна» і «За єдину Україну», так і зближенню позицій більшості ідеологів цих блоків між собою.

Союзниками по остракізму щодо есдеків цілком можуть стати (і в багатьох питаннях уже стають) комуністи. Тож плани створення більшості в парламенті будують не тільки правоцентристи, а й лівоцентристи.

Судячи з результатів опитування, не вельми впевнено повинен почуватися лідер соціалістів Олександр Мороз. Рейтинг його партії — 2,3%, значно нижчий, ніж його особистий, — 5,8%. І якщо партії вдасться подолати 4-відсотковий бар’єр, то, знов-таки, це станеться не через ідеологічну привабливість, а завдяки враженню, яке справляє Олександр Мороз на електорат. Утім, не виключено, що партія нагадає про себе й технологіями. Чутки про можливу другу хвилю «касетного скандалу» останнім часом надзвичайно активізувалися. Водночас результати багатьох соціологічних досліджень підтверджують думку про те, що населення сьогодні як ніколи скептично ставиться до можливості ефективної боротьби з несправедливістю. Людям потрібні гроші, і, найімовірніше, більшість із них, тільки отримавши їх, готові замислитися про права та свободи.

А ось Партія зелених про гроші не замислюється, утім, як і про свободи. У членів її списку і першого, і другого — предосить. На сьогодні єдиною проблемою партії Віталія Кононова є Вадим Рабинович. Кажуть, що з невтомністю Паніковського Вадим Зиновійович намагається отримати від Партії зелених — ні, не мільйон, — а істотну частку в списку для своїх людей. Чим закінчиться ця підкилимова тяжба, поки що невідомо. А ось у тому, що зелені подолають 4-відсотковий бар’єр, на сьогодні сумніватися не доводиться. Екологічними проблемами партія в цілому переймається так само, як і чотири роки тому... Та кілька серйозних надбань партія все ж зробила. Серед них — міністр екології Сергій Курикін, людина фанатично віддана справі боротьби за екологію. А також відомий хірург, президент Академії медичних наук Олександр Возіанов — безумовно, політично впливова і, з точки зору проблем медицини, компетентна людина.

І нарешті останній результат, на який було б варто звернути увагу — це 0,7% української партії «Єдність». Саме цю партію мер Києва Олександр Омельченко обрав місцем, із якого він має намір розпочати процес обростання політичними землями. Як бачимо, поки що особливих зрушень Олександру Олександровичу домогтися не вдалося. Можливо, саме тому він і метається між Банковою, Ющенком і правими, між впевненістю у своїй перемозі й ваганнями стосовно доцільності боротьби за парламентське крісло.

Від війни і від суми
не зарікайся

У одному з попередніх номерів «Дзеркало тижня» опублікувало результати столичного опитування Центру Разумкова на тему готовності киян взяти участь у бойових діях, які стали наслідком терактів в Америці. Нагадаємо, що трохи менше 3% киян заявили, що серед їхніх родичів чи знайомих є ті, хто готовий воювати в Афганістані за контрактом. Симпатії потенційних волонтерів із невеликою перевагою виграла антитерористична коаліція, і, що примітно, ніхто з жителів столиці не збирався йти воювати за принципом «хто більше заплатить». На цьому тлі досить показові відповіді на таке саме запитання загальноукраїнського соціологічного дослідження. 9,2% готові взяти зброю в руки, із них 36,1% потенційно могли б підтримати коаліцію, 5,5% (тобто всемеро менше, ніж у Києві) — Талібан.

Та найголовніше, що 48,7% із тих, хто готовий воювати, мають намір виступити на боці тих, хто більше заплатить. Настільки великі розбіжності зі столичними цифрами можна пояснити лише одним — у Києві роботу знайти набагато легше, ніж у провінції. Проблема заробітків змушує людей, нехай навіть гіпотетично, замислюватися, що й таким способом можна заробити на життя і прогодувати сім’ю. Яке нині населення України, точно не знає ніхто. Статистика свідчить про 48—49 мільйонів, дані досліджень, проведені фахівцями з Банкової, вказують на 47. Якщо цю найменшу цифру взяти за точку відліку, то потенційно в зону конфлікту могли б влитися 4 млн. 324 тис. українців. 2 млн. 100 тис. готові це робити заради грошей. Думаємо, що над цією цифрою владі варто було б замислитися. І не так тим, хто відповідає за дотримання законності в країні (хоча пильність стосовно появи пунктів вербування, мабуть, варто було б посилити, оскільки живильне середовище для початку подібних дій у країні, як бачимо, існує), як тим, хто відповідає за економічне становище й добробут народу.

6% опитаних не визначилися з відповіддю на запитання про участь у воєнних діях за контрактом. Та все ж більшість (84,7%) категорично не збираються навіть думати про таке.

Якби вибори до Верховної Ради України відбулися сьогодні і до виборчого бюлетеню були включені наступні партії та партійні блоки, то кому з них Ви б віддали свій голос?

(Коментар «ДТ»)