Під час виконання Гімну, який знаменує завершення третьої і відкриття четвертої сесії парламенту нинішнього скликання, Володимир Литвин усміхався. Можливо, Володимира Михайловича тішила характеристика ситуації в країні, яку дав хор ім. Верьовки: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Але, швидше за все, спікер, який читає, як партитуру, регламент роботи ВР, був одним із небагатьох, хто розумів у ту хвилину, що гру зроблено, і опозиція її програла. Якби, як, до речі, й підказував Литвин регіоналам, прибічники Януковича до завершення попередньої сесії зібрали 150 голосів за проведення позачергового пленарного засідання в рамках третьої сесії, то, навіть попри нестачу голосів за відставку уряду Тимошенко, вони зберегли б можливість поставити це питання ще раз, під час нової, четвертої сесії. Однак регіонали виявилися нетехнологічними і змарнували таку можливість. Внаслідок чого єдиний легальний шанс поставити в сесійному залі питання висловлення недовіри уряду був ними використаний уже під час четвертої сесії. Тепер, відповідно до Закону «Про Кабінет міністрів», до липня, коли традиційно розпочинаються канікули, питання відставки ініціюватися не може. Повторний законний підхід до снаряда може відбутися лише у вересні.
У лютому ж голосів для переведення Юлії Тимошенко та міністрів у статус «в.о.» виявилося на 23 менше, ніж було потрібно. Відставивши у бік вигране на спір шампанське, спробуймо розібратися: чому так сталося, і чого ми можемо далі очікувати від українського політикуму.
Безперечно, більшість трофеїв із нинішньої ситуації винесла... КПУ. Просто красені! Хоча ще кілька днів тому багатьом здавалося, що партія або розколеться під час голосування, або дискредитує себе перед виборцями, остаточно зав’язавшись в один вузол із «за все відповідальним» урядом, паралельно загрузнувши у внутріпартійних боях за штурвал між Грачем та Симоненком. У результаті: по-перше, фракція КПУ публічно зберегла обличчя, одноголосно підтримавши відставку уряду, позбавивши тим самим і внутріпартійну фронду, і Партію регіонів можливості докоряти Петрові Симоненку за те, що він продався прем’єрові. По-друге, кулуарно представники КПУ, уповноважені лідером, який перебуває в шушинській Феофанії, постійно були на зв’язку з правою і лівою рукою прем’єра — Турчиновим та Кожем’якіним, — які вели суворий облік голосів недругів Тимошенко та зводили баланс. З самого ранку на сесії не зареєструвалося шість депутатів фракції КПУ, а на час голосування було чітко відомо, що в залі відсутні Євген Мармазов і Вікторія Дем’янчук, які святкують 70-річчя Кіровоградської області; Олександр Ткаченко, який перебуває в Москві у справах сімейно-оздоровчих, і сам Петро Симоненко. Усі з поважних причин. Ухвалюючи вранці 5 лютого рішення голосувати проти уряду, комуністи чітко знали, що можуть собі дозволити проти нього голосувати, оскільки були впевнені в негативному результаті затії. Факт призначення на попередньому Кабміні двох нових заступників голови — у податковій та митниці — свідчив, що Юлія Володимирівна не сумнівається у правильному розумінні ситуації Петром Миколайовичем.
По-третє, за день до голосування, під час засідання президії ЦК, у присутності Леоніда Грача секретар ЦК Алексєєв набрав Петра Симоненка й по гучному телефонному зв’язку дав можливість усім присутнім почути думку лідера: «Я ось тут дуже багато думав, — сказав Петро Миколайович. — І, зваживши всі «за» та «проти», прийшов до рішення, що ми не можемо підтримувати цей уряд і повинні виступити на боці народу за його зняття». У результаті все вийшло, як і було задумано, а Леонід Іванович втратив можливість докоряти Симоненкові, що той збився з правильного шляху.
По-четверте, приурочений до дати голосування щодо відставки скандал, який стосується особистого життя лідера Компартії, з погляду внутріпартійної інтриги, став хлопавкою, а не смертельним вибухом. Свою стурбованість моральним обличчям комуніста висловили керівники Кримської та Черкаської організацій. Решта заявили, що нова сім’я Петра Симоненка — це його приватна справа. Чи позначиться історія, яка обійшла перші шпальти всіх таблоїдів, на ставленні до Компартії геронтологічної частини її електорату — питання, відповідь на яке дадуть рейтинги. У тому ж, що історія започаткувала масові «дослідження з питань українського сексу», можна не сумніватися: редакції вже атакують дзвінками свідки й очевидці, готові поділитися спостереженнями за цілим рядом політиків. Але на сьогодні в сухому залишку скандалу — факт звільнення Петра Симоненка від тягаря вимушеної конспірації, страху викриття та необхідності імітації. Тепер йому не страшно хвалитися своєю маленькою дочкою. Мабуть, Петро Миколайович має бути вдячний однопартійцю, що дозволив собі скористатися складним становищем, у якому опинилася перша дружина лідера комуністів.
І, нарешті, останнє — п’яте. Лихі язики стверджують, що в грудні минулого року, коли, з ініціативи Януковича, згенерованої групою наближених до нього осіб, було порушено питання зняття Тимошенко, якийсь газовий магнат, що націлився на пролонгацію царювання на ринку блакитного палива, пообіцяв кожному парламентському комуністу по десять мільйонів аргументів, покликаних переконати їх у правильності зняття уряду. Оскільки, внаслідок того, що Кремль визвірився на магната, виникли деякі зміни, його можливості підлягали коригуванню. Джерела «ДТ» стверджують, що до пізнього вечора в колі регіоналів Леонід Грач і Адам Мартинюк, який за ним наглядає, зважували нові аргументи колег-опозиціонерів. Так чи інакше, а всі присутні в залі комуністи проголосували за відставку уряду і прем’єра. Таким чином, ввечері стільці були доставлені...
Такий докладний опис технологічної інтриги в маленькій фракції, яка всіх використала, пояснюється не тільки пильною увагою до її ключової ролі у вчорашньому голосуванні, а й бажанням закцентувати увагу на «майстрах» аматорської інтриги, що затіяли історію з відставкою.
Комуністи отримали все. Регіонали — нічого. При цьому найбільша політична сила, зазнавши чергової поразки, ще більше ускладнила проблеми всередині себе. Цілком очевидно, що локомотивом спроби зняття Тимошенко цього разу виступало крило партії, яке уособлюють Юрій Бойко і Сергій Льовочкін. Борис Колесніков і Рінат Ахметов, які неодноразово приводили партію до інтрижних фіаско внаслідок невиконання Банковою досягнутих у діалозі домовленостей, — цього разу схрестили руки на грудях і сказали: «Ну-ну...» Їхнє крило партії, як і більшість фракцій, вважало, що питання відставки Тимошенко ще не визріло.
По-перше, криза ще не набрала повної сили, і, судячи з цілих вікон Кабміну, Ради та секретаріату президента, народ ще не сформулював своїх політичних вимог.
По-друге, противники відставного бліц-кригу не пройшли до кінця чергового відтинку шляху, що називається «широкою коаліцією». А хотілося б! Адже весь бізнес страждає. І дуже хоче припасти до потоків. А якщо не до потоків, то хоча б до струмочків, що залишилися від них. Та хай навіть із калюжі напитися! А зробити це без доступу до джерела влади дедалі складніше…
І, по-третє, є припущення, що конкуренція між командами Фірташа й Ахметова йде вже не за вплив на лідера, а за його спадщину — Партію регіонів. Віктор Янукович — одночасно і надбання, і проблема партії. З одного боку, лідер — по суті, єдине, що об’єднує фракційні групи в єдиний механізм і примиряє електорат із їх існуванням. З іншого боку, Віктор Федорович вочевидь втомився. Він в активній політиці з середини 90-х. Він не горить, не світиться й не веде за собою. У нього все є. І для повного щастя бракує лише офіційної передачі понад сотні гектарів урядової резиденції Міжгір’я, де можна славно жити. І понад 70 гектарів мисливського господарства в Сухолуччі, де можна славно полювати. Звісно, він би не відмовився отримати важливу посаду і призначити відповідальним автопілотом когось на кшталт Миколи Яновича, тільки вже іншого. Але опозиційній фракції нині потрібен Данко, а Янукович рвати серце з грудей не збирається.
Зате Тимошенко раз у раз вириває серце для того, щоб освітити шлях охочим довірливо рухатися в заданому нею невідомому напрямку; щоб рожевим світлом звітних слів залити сірість і неспроможність більшої частини урядової команди; щоб компенсувати розряджені батареї 155-голової фракції, здатної виділити зі своїх лав чотири-п’ять всепогодних медіаспікерів.
Тактична перемога Юлії Тимошенко, відзначена втомленим тріумфуванням депутатів БЮТ, з одного боку, зміцнила її позиції, затягнувши паски на електричному кріслі прем’єра країни, яка переживає кризу. Втім, Юлія Володимирівна не розглядала всерйоз варіанту звільнення від відповідальності, віддаючи перевагу можливостям, які дає посада прем’єр-міністра. З іншого боку, Тимошенко чудово розуміє, що все тільки починається. І йдеться не тільки про перші колективні виступи або скандали, на локалізацію яких у влади поки що вистачає засобів чи ресурсу реагувати (водії, артеківці, відключені частини МО). Хоча всім очевидно, що в цих «сніжок» є шанс з часом зірвати лавину.
Проблема в тому, що в уряді Тимошенко як не було ефективної команди, так і не буде. Навіть якщо перемовники від нинішньої коаліції без фатальних наслідків для депутатського об’єднання вирішать питання кадрових замін у нинішньому Кабміні, на великий ефект годі буде сподіватися.
По-перше, це треба було робити раніше, коли питання про нездатність до антикризового менеджменту більшості членів Кабміну тільки порушувалося. Адже для того, аби «в’їхати» в ситуацію в галузі, зібрати нитки управління і зрозуміти, що — пріоритетне, а що — може почекати, новопризначеному міністрові, якщо він геній, потрібно не менше місяця.
По-друге, кадрові зміни, які мають бути підтримані в сесійному залі, проводяться без права вето сторін. Інакше кажучи, якщо Луценко запропонував кандидатуру Іваненка, то жодна інша політична група чи фракція, котра бере участь у коаліції, не може поставити під сумнів вибір Юрія Віталійовича. Відповідно, ніхто не поставить під сумнів пропозицію Литвину, Руху тощо. Це означає, що єдиних критеріїв для добору команди немає.
У результаті, Тимошенко може отримати Кабмін, який, швидше за все, складатиметься з найвірніших представників власників або лідерів політичних груп. Чи стануть ці люди чинником, здатним оперативно і якісно змінити роботу Кабінету міністрів, — велике запитання. А вже якщо самі власники, спокусившись моментом, потягнуться по посади у виконавчій владі, — то це буде велика відповідь.
Окрім об’єктивних складнощів, продиктованих кризовою ситуацією в економіці, прем’єру доведеться зіштовхнутися з хиткими позиціями в парламенті. Про відставку, як уже згадувалося, не йдеться. Хоча, якщо виступи громади справді будуть масовими, то хто там дивитиметься на закони й регламент? Ідеться, радше, про дефіцит голосів для підтримки урядових законодавчих ініціатив. Якщо Тимошенко розраховуватиме виключно на голоси коаліції та комуністів, то залишиться, як і тепер, об’єктом постійного шантажу й вимагання. Отже, їй потрібні «Регіони». А вона потрібна їм. Основа домовленостей — розподіл сфер впливу (користування) в економіці і Конституція. Юлія Володимирівна хоче канцлера, імперативний мандат і вибори до Верховної Ради у два тури, де партії-переможцю дістається більшість голосів. А регіонали хочуть обрання президента в парламенті з наданням йому права вето на парламентські й урядові рішення, призначення голови СБУ, внесення кандидатур глав МЗС і Міноборони, генерального прокурора, голови Нацбанку.
Саме на цих позиціях застопорився об’єднавчий процес між БЮТ і «Регіонами» восени цього року. Не виключено, що закріплення Тимошенко на посаді прем’єра після невдалої спроби відставки активізує черговий раунд млявого переговорного процесу, бо імідж — ніщо, а спрага — все. І ніхто не хоче дати собі засохнути, доки лідер найбільшої політичної сили зайнятий будівництвом годівниць на дніпровських островах, покликаних врятувати від голоду після відлиги кабанів, які забрели туди по кризі.
Можна припустити, що в ситуацію спробує вклинитися президент, хоча можливостей у нього для цього дедалі менше.
У день голосування на Банковій розраховували, що на табло висвітиться цифра «229».
По-перше, спонсори численних президентських проектів, які виступали цього разу менеджерами проекту відставки Тимошенко, гарантували всі голоси комуністів і просили забезпечити голоси, яких бракуватиме, за рахунок ЄЦ та групи Кириленка. ЄЦ пішов до кінця. Як і Петро Ющенко, який входить у групу «За Україну» і якого в останній момент забули попередити, що група за відставку не голосує. Позиція ж В’ячеслава Кириленка пояснюється не лише бажанням зберегти в уряді людей, котрих він рекомендував туди рік тому особисто. Члени групи стверджують, що екс-лідер фракції був дуже стурбований після спілкування з народом і партосередками на Західній Україні. Проголосувати за відставку, недобрати голосів, не знайти розуміння на малій електоральній батьківщині і напевно втратити кадри в уряді було б недозволенною розкішшю.
А ось Віктор Іванович Балога, який перманентно перебуває в ускладнених стосунках із президентом, вирішив собі розкіш дозволити. Запропонована його прибічниками ідея тотального перезавантаження — проведення в жовтні дострокових парламентських і президентських виборів із прийняттям на референдумі нової Конституції — була сприйнята з розумінням. У тому сенсі, що главі секретаріату президента, який скоро піде у відставку, конче потрібен депутатський мандат. Шлях до запланованої мети можна спробувати прокласти і президентом, переконавши його в тому, що криза поховає під уламками економіки головного конкурента — Тимошенко — й розчистить поле для феніксоподібної перемоги Віктора Ющенка.
Насправді ж усі ці комбінації, елементами яких хтось вважає відкликання 150 депутатів; хтось — відкликання голосів із формально зареєстрованої коаліції; хтось усе ще сподівається на її переформатування, — мають дуже мало спільного з реальним бажанням і можливістю пом’якшити кризові явища, які набирають обертів в українській економіці. Відновити керованість країною з розкиданими ворогуючими центрами, які імітують владу, надзвичайно складно. Відмовитися від принципу лобізму під час кадрового заповнення — теж. Реалізувати, а перед тим розробити реальний і жорсткий план антикризових дій у передвиборний рік нереально. А витягнути економіку без нього не вийде. Провести повне перезавантаження в жовтні або під січневі президентські вибори можна, але без значної зміни якості еліт.
При всьому цьому не полишає передчуття, що підходи головних політичних гравців добряче застаріли. Більшість їх будують свої плани, перебуваючи ще в тому, довоєнному, докризовому світі, тоді як на осінь нинішнього року ситуація в рейтингах, сподіваннях та електоральних настроях може радикально змінитися.