Це не спроба написати історію країни за 24 роки. Це шанс заново прожити минуле, осмислити пережите, поділитися побаченим. Це не літопис великих справ і віх, це замальовки про значні події і маленьких людей. Це не документальна хроніка, хоча жодна з історій не є вигаданою. Це 25 розповідей про країну, яка жива, доки ми її любимо. Доки ми за неї боремося.
Дивіться проект Сергія Рахманіна "Батьківщина. Щоденник", присвячений 24-річниці Незалежності України.
1991-й. Листопад. Львів
Побравши ціпки,
Зійшлись діди сивочолі
Усі на гробки.
Університетський гуртожиток на Майорівці. Лічені дні до історичного референдуму і перших президентських виборів. Стіни студентської обителі щедро обклеєні листівками "Незалежність - так! Чорновіл - так!" і розписані невміло накресленими тризубами. На дверях туалету - малюнок гігантських розмірів труни, прикрашеної серпом і молотом. Веселі похорони розчленованого минулого. Хмільне очікування непевних змін.
"Всьо чотко!" - переконують "Брати Гадюкіни". "Всьо чотко!" - захоплено підхоплює худенький хлопчина в запраній вишиванці і польських джинсах-"варенках", успішно перекрикуючи далеко не першої молодості бобинник.
Півгодини тому київське "Динамо" здобуло першу перемогу в груповому турнірі першого розіграшу Ліги чемпіонів. Мінімальний виграш у лісабонської "Бенфіки" урочисто охрещено "славетною звитягою національної футбольної зброї". Спортивний тріумф обмито розливним, безбожно розбавленим пивом. "Холєра! І де вони стіко води надибали? Вона ж тут на вагу золота!" - обурюється приятель, у якого я гостюю.
Будь-які труднощі здаються тимчасовими, будь-які проблеми - вирішуваними.
Дорогою сюди я натрапив на крихітне попелище. У залишках майже згаслого багаття тремтіли обвуглені сторінки з бібліотечними штампами, корчилися покороблені обкладинки. "Матеріали ХХV з'їзду КПРС", "М.С.Горбачов. Перебудова та нове політичне мислення", "Клим Дмитрук. Жовто-блакитні банкроти". Ласкаво дивився з глянцю в сизе листопадове небо кучерявий Ілліч. Здається, таку саму брошуру мені колись урочисто вручили після прийому в жовтенята.
У байдужому багатті часу дотлівало наше дитинство.
Пожежною вежею над горою попелу і паперу височів дідуган, сивий, високий, худий. Прямий, мов костур, який він тримав у руці. І яким обережно, майже дбайливо, торкався вцілілих сторінок, допомагаючи вмираючому полум'ю поволі злизувати літери, знаки, символи та обличчя.
Ніколи не думав доти, що ворушити минуле можна в прямому значенні слова.
1992-й. Літо. Луганськ
Червень на порі.
Хмари-тучі залягли
На горі.
Прокинувся вечір і жадібно пожирав холодіючий день. У сутінках, що зароджувалися, гігантські труби заводу втрачали чіткі обриси, розпливалися, ставали схожими на гори. Клуби диму, січені поривами вітру, перетворювалися на хмари, які горнулися до чавунних вершин.
Чи то четвертий, чи то п'ятий завод за сьогодні. Сивочолий прем'єр, схоже, любив заводи. І, схоже, не любив пресу. Коли його колючий погляд випадково чіплявся за когось із журналістів, він мимоволі морщився. Пройшовшись по мені - від патлатої голови до джинсових ніг - несхвальним поглядом, очільник уряду з притиском промовив:
- Бачиш, краса яка? Потуга!
Прем'єр розкинув ще міцні руки, немов бажаючи стиснути в обіймах труби-вершини, замурзані багатоповерхові саклі, бочки-валуни, мертвий чагарник колючого дроту. Численний загін супроводу слухняно закивав змокрілими головами.
- Я вважаю (слова високий гість роняв, як важкі чавунні чушки), що саме Луганськ, а не Дніпропетровськ, не Донецьк, не Запоріжжя, - справжня промислова столиця республіки.
Зіпрілі обличчя освітилися вдячними усмішками.
- А що, - звернувся він до директора заводу, на губах і в очах якого завмер вираз переляканої привітності, - може, зробимо Луганськ столицею?
- Та яка ми столиця, - зустрів той жарт збентеженим смішком.
Накочувалась темрява, і труби-вершини, обплутані димними хмарами, набирали зловісного вигляду. В холодних залізних горах мені привиджувалися войовничі тубільці з гвинтівками.
З Луганська стрімко втікало світло. На місто опускалася ніч.
1993-й. Літо. Навчальний центр "Десна"
Трава-мурава...
Узялася сном-марою
Слава бойова.
Повітря на полігоні пахло травою. Трава пахла соляркою й порохом. Танкісти в засалених "комках" і пошарпаних "шльомаках" ховали обгорілі обличчя у випалені стебла, марно рятуючись від атак сонця. Співали кулі, вивергаючись із розжарених стволів ПКТ, співали звичні до стрільби птахи. Розморені бійці дрімали, ігноруючи гарчання гармат і рик командира.
Кремезний червонолиций капітан вигранював педагогічну майстерність на недбалому підлеглому. Його голос гримів, як 125-міліметрова гладкоствольна гармата. Незграбний солдат у ластовинні не дуже старанно імітував стійку "струнко", мружив байдужі очі й періодично крутив величезною головою, ніби ухиляючись від спрямованих на нього слів-снарядів.
- Копать-тарахтеть! Военный, ты не танкист, ты тормоз дульный!! Когда ж я тебя уже приведу к нормальному бою, мазута? Башню разверни в мою сторону, боец, я с тобой разговариваю! Нагнетатель кто будет за тебя включать? Министр обороны Радецкий? Люк ты какого беса не застопорил, воин? Контрольный спуск почему не произвел? А стрелял куда, ас? Да в ТПД марсиан на Марсе можно рассмотреть, а ты цели размером с твое село не видишь! Что, тебя досыльником по башке учить, бронелобый? А если завтра Родину придется оборонять, ты ее защитить сможешь, вояка?
Витративши словесний боєкомплект, офіцер зробив контрольний постріл - коротко, але вітіювато вилаявся - і пішов геть, підминаючи потьмянілу траву сяючими берцями.
- А від кого захищати? З ким ми воювати будемо, з марсіянами? - буркнув боєць, із насолодою кинувши втомлене тіло в траву кольору хакі.
Повітря не пахло порохом.
1994-й. Осінь. Чорнобильська атомна станція
На голій гілці
Самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.
- Перепрошую, а тут десь курити можна?
- Що, вуха опухли? Ходімо, покажу.
Всівшись на ящик, він довго вивуджує сигарету з прим'ятої пачки. Чорнявий, гостроносий, насуплений. І не те щоб немолодий, а якийсь штучно зістарений. Як чимало тутешніх мешканців.
- Ти той, репортер?
- Та начебто.
- Вперше тут?
- Та ні, був уже.
- Дивне тут місце, - він похитав головою і якось задавлено всміхнувся.
Я боязко глянув на насуплений громадину станції.
- Чому дивне?
- Ніби як хворий, що його підключили до штучного серця. І дихає, і неживий.
Ми помовчали, мимоволі прислухаючись до биття власних сердець.
- А в мене там, - він невизначено махнув рукою, - листи залишилися.
- Які?
- Батькові, з фронту. Він безвісти зник у 42-му. Ні людини, ні могили. Тільки чотири "трикутники" й залишилися. Тепер от і їх немає. Евакуація ця, бардак, коротше. На барахло наплювати. А листів шкода. Я потім нишком туди, додому до себе, навідувався. Все обнишпорив, нема. Куди поділися? Мені от іноді здається, що це не вони, а він там залишився, непохований.
Він потягнувся по нову "приму".
- Я тут недавно вичитав, що ми, ну всі, хто звідси, старішаємо вдвічі швидше. Як думаєш, правда?
Вітерець жбурлявся рідким іржавим листям, видував сірі недопалки з величезного сплющеного тазу, схожого на велетенську пожежну каску.
1995-й. Літо. Софійська площа
Довгий, довгий шлях -
І ніхто не йде навстріч.
Лиш осіння ніч...
Він брів від майдану у бік Володимирської. Щулячись від страху і морщачись від болю. Підносив руки до розбитого обличчя і здивовано розглядав рубінові краплі на тремтячих пальцях. Ці краплі сповзали на розірвану білу сорочку, утворюючи на ній яскраво-червоні ланцюжки, схожі на сліди крихітних скривавлених ніг на снігу. Люди розступалися перед скорботною постаттю. Його чомусь обминали розпалені сутичкою з унсовцями "беркути" в шоломах і зелених армійських броніках, хоча всіх інших вони старанно гамселили важкими штатними кийками. Його обминали численні солопії. Йому не намагалися допомогти нечисленні співчутливці. Від нього сахалися такі ж побиті й налякані. Він ішов у натовп, і натовп розступався перед ним, як перед зачумленим. Він був самотній в істеричному скопищі розгублених людей.
Він повільно втікав від розмашистих ударів, розверзлих горлянок, розлютованих бійців, розпластаних тіл, розкиданих ікон, розтоптаних хрестів, розтрісканого асфальту, розкритої могили. Від розтерзаного праху патріарха, якого одні шанували як праведника, а інші гудили як віровідступника. Як це часто траплялося і трапляється в країні, безжально розкраюваній надвоє.
Тьмяного літнього дня незнайома скривавлена людина, похитуючись, ішла по дорозі, яка вела геть від храму. Від видовбаної в асфальті могили, що залишилася за його спиною, віяло холодом осінньої ночі.
1996-й. Червень. Рада
Чи весна прийшла,
Чи старий минувся рік?
Святоблива ніч.
Грайливі тости. Ігристі вина. У стелю парламентського буфету один за одним встромлювалися корки. Ні дати ні взяти - Новий рік. У самісінький розпал літа. Від одного святкового столу до іншого пурхали "зимові" жарти. "Мороз і Кучма. День чудовий!". "Ніч перед Різдвом Основного Закону!". "Сам удома: в головній ролі - Михайло Сирота!".
Обранці долі, звичні до більш мужнього пійла, сьогодні охоче причащалися до шампанського. Стрімкий напій легко вимивав з душ конституційних деміургів накопичену за ніч утому, напруження і страх.
Мабуть, іще ніколи вони не були так задоволені собою. Мабуть, уже ніколи вони не будуть так щиро й дружно вірити у швидкий прихід політичної весни.
1997-й. Весна. Харків
Я банан посадил -
И теперь противны мне стали
Ростки бурьяна…
- Дарма регочеш, ми тут, розумієш, усі по колу за нього переживали. Людина тиждень із дому не виходила, пила, від стресу рятувалася. І хай би він до Норвегії з'їздив, Швейцарії чи Люксембурга. Чи, скажімо, у Штати. Кому розповісти: Угорщина й Словаччина - і такий удар по психіці! А все чому? Він же ж навіть Києва жодного разу не бачив. Я його запитав потім: ти, крім Харкова, десь був? Він каже: ну так, двічі в Люботині і раз у Чугуєві.
- Ну і?
- Та нічого, попустило. На сьомий день прийшов до мене, сів у кухні, помовчав і каже: "Все-таки правильно комуністів розігнали…"
1998-й. Серпень. Слобожанщина
Сакура стара -
Невже справді зацвіла?
Спогад, ніби дим...
Телевізор бабусі Дуні зламався за кілька місяців до того, як розламалася країна. Старенька "Березка", якість зображення якої регулювалася ударом кулака по кришці, а канали перемикалися легким рухом плоскогубців, перетворилася на звичну деталь інтер'єру. Таку саму, як побілена піч, старозавітне ліжко, подряпана шафа, скрипучі стільці. І "заведені" в потерті рамки чорно-білі фото, на яких були зображені чоловіки у військовій формі різних зразків та старомодних костюмах; зосереджені жінки в хустках та усміхнені дівчата в легких сукнях; різностатеві малюки, що гралися з псами, яких, за давньою традицією, завжди нарікали Буранами.
Вона пережила дві нещадні війни, одну - дитиною, другу - матір'ю, зумівши вберегти чотирьох дітей від недоїдання та бомбардувань, чужих і своїх. Вона пережила два страшних голоди, довоєнний і післявоєнний. Вона пережила чоловіка, доньку, сина й онуку. По-моєму, вона ніколи не носила білого і майже не надягала світлого. Однак добре світло, яке незмінно струмувало від неї, рішуче пом'якшувало навіть похмурі тони її одягу.
"А шоб йому суда не було", - так звучала найстрашніша лайка, що злітала з її вуст і адресувалася тільки тим, чия порочність видавалася очевидною й невиправною. Вона тонко відчувала півтони людських стосунків, на відміну від шабельно категоричного діда.
"Якого ще суду, бабуню?", - мені малолітньому чомусь уявлявся народний засідатель у мішкуватому піджаку з казенним виразом обличчя та червоною текою в руках. "Суда Божого, дитино. Добрі потраплять до раю та житимуть вічно на небесах. Злі помучаться трохи та заспокояться в пеклі. А зовсім злі чекатимуть суда довго, така їм буде покара".
Життя скупилося для неї на яскраві барви, акуратно викладаючи мозаїку долі чорними й білими фрагментами різного розміру. Війна - мир, будні - свята, колиски в погойдуванні - завмерлі хрести. Радість весілля когось із синових дітей оберталася чиїмось від'їздом із рідної домівки. Розлука завжди обіцяла повернення: влітку хтось із численної рідні обов'язково сидів в огорнутій виноградом альтанці, де в спекотні дні солодко пахло нагрітими ягодами. З настанням темряви вона акуратно замикала віконниці, на світанку - відчиняла, завжди всміхаючись своєму відображенню у старанно вимитих вікнах.
Кончину чорно-білої двопрограмної лампової подружки вона пережила з легкістю, властивою людям, звичним до незгод. Усе найстрашніше в житті вона вже пізнала, а все найголовніше могла дізнатися, вийшовши за хвіртку. "Михайло з Гуків кинув Галю, чули? От дурний…" "Васько, синок Галагана, ну, того, шо біля колодця живе, в інституті тепер вчиться, та умний хлопець, Богу дякувати…" "Онука Басарабихи народила, такий козарлюга вийшов! А сусід її, вчитель, форіє важко, та хтозна чим…"
Газети вона переглядала дедалі рідше, читати було все важче, розуміти прочитане - ще тяжче. Побачивши нові гроші, дивувалася недовго: стільки різних банкнот перебачила на своєму віку. Хліб подорожчав - ну то вона пам'ятає часи, коли його не можна було купити за жодні гроші. Чомусь змінився смак її улюбленого пломбіру, - ну так, їй казали, що з віком таке трапляється.
Як завжди, брудною-непролазною була вулиця Гоголя у період сірих осінніх дощів. Як завжди, ні на що не вистачало її пенсії, ну, а чи багато їй треба - самій, та з городом, садом, та з численними близькими, які ніколи не приходять до хати з порожніми руками?
Побачивши кольоровий телевізор, подарований на день народження, вона охнула. "Господи-Боже, це ж тепер і помирати жалко! Так краса!" Чорний пульт уперто відмовлявся коритися почорнілим рукам, які звикли до лопати, граблів та сапи.
Парад на честь Дня Незалежності став першою кольоровою картинкою, яка пробралася в її обитель за довгі роки. Розцвітаючи обличчям, вона дивилася, як марширують бійці й гуркотять танки. "Сергунька, - раптом помолоділим голосом запитала вона, неохоче відриваючись від споглядання яскравої картинки, - а шо, прапор вже не червоний?"
Білосніжною хусткою вона ласкаво гладила димні скельця окулярів у чорній оправі.
1999-й. Зима. Косово
Как воет ветер!
Поймет меня лишь тот,
Кто в поле ночевал.
- Звідки в тебе прізвисько таке дивне - "Кобзон"?
Сміхотливий, веснянкуватий, кучерявий. Він більше скидався на веселого задерикуватого старшокласника, ніж на досвідченого бойового офіцера.
- Бійці охрестили, балаболи. Співати люблю. Звичка, ще з Афгану, я там строкову служив. Перші бойові під Пулі-Хумрі, трясуся на броні, муторно. Я й став муркотіти якусь нісенітницю, наче відволікло. Ну так і пішло. Болить - співаю, холодно - співаю, на душі нудотно - співаю. А коли радісно, то й поготів - на всю горлянку. Дощу підспівую, вітру. Ніколи не пробував? Дарма. Рекомендую.
- А що співаєш?
- Ну, в мене репертуар багатий! То "Крейсер "Аврора", то "Несе Галя воду". І ще ось це люблю.
Він картинно притиснув долоню до пропахлого соляркою плямистого обладунку, зсунув брови і зробив не дуже вдалу спробу надати своєму обличчю серйозного виразу.
До нових планет рушають космонавти в мріях-снах,
Щедрий урожай збирають хлібороби на ланах...
Зі свинцевих небес йому акомпанували ощирені стволами вертольоти.
2000-й. Осінь. Київ
Чом так постaрів
Я цеї осені?
Птахи, хмари.
Ми сиділи в напівпорожньому кафе і чогось намагалися не дивитися одне на одного. Немовби відчували себе мимовільними співучасниками недавно розкритого злочину. Ми - це кілька журналістів, розчавлених щойно почутим. Час, коли словосполучення "плівки Мельниченка" перетвориться на ідіому, був іще попереду.
Назва кафешки давно стерта з пам'яті жорнами років, але мені здається, я досі бачу картину, що висіла над стійкою бару. Холодну, тривожну, поцятковану чорними плямами ширяючих птахів і сірими розпливчастими плямами падаючих хмар.
Якусь годину по тому я увійду до кабінету, де пахнутиме шкірою і страхом. І начебто добре знайомий, але незнайомо розгублений політик почне старанно дивитися повз мене. І почне говорити незвично довго й незвично метушливо.
"Це ж абсолютна маячня! Навіть якщо повірити в абсолютну фантастику і припустити, що його справді замовили ментам, то ті б просто організували ДТП. І до того ж, ну хто він такий для Данилича? Чим він йому був небезпечний? Ти сам у це віриш?"
А я й, правда, не знав, кому і чому вірити. Усталені, нехай і далекі від романтичних, уявлення про їхній світ, їхні правила і принципи руйнувалися. Нові капітальні "споруди" на спорожнілому місці більше не з'являться. На рештках фундаменту так і залишаться стояти непоказні тимчасові будівлі, потворні МАФи.
Але тоді я про це ще не знав і не думав. Я слухав і не чув. І старанно виводив на роздруківках "Української правди", які лежали переді мною, разом зі звичними стрілами, хрестиками й кубиками - потворних птахів і безформні хмари.
2001-й.
9 березня. Київ
Лежу и молчу,
Двери запер на замок.
Приятный отдых.
Вони грали в шахи. Два чоловіки напівлежачи на вогкій лавці мовчки пересували фігури. Зосередившись на на маленькій дошці, байдужі до того, що відбувається навколо.
Шахісти - часті гості столичного парку Шевченка в сонячну літню погоду. Але ці два мали безглуздий вигляд на цьому місці цього дня. Гарячого дня холодного березня.
У парку й довкола нього гриміли вевешні щити, дощем сипалося каміння, чорними блискавками мигтіли міліцейські кийки, розганяючи хмари різнобарвних прапорів. Ойкали стиснуті натовпом жінки, несамовито кричали поранені, люто гарчали в герці бійці двох армій однієї країни.
Шахісти терли лоби й підборіддя, обмірковували ходи, прикладалися до недоречного в зимну погоду крижаного пива. Вони й без того були зухвало холодні до спеки навколо них. Спеки першого в історії незалежної силового протистояння влади й опозиції. Вона не проникала через хутро волохатих шапок і синтепон товстих курток. Вони були байдужі до чужих розбитих лобів і вивернутих підборідь. Лише інколи шахісти невдоволено косилися на каменюки, каски, тіла, що пролітали за парапетом. Як на надокучливу перешкоду, яка відволікає від поєднання приємного з корисним.
Це була не їхня гра.
Як безглузду, недоречну й, мабуть, небезпечну гру сприймали те, що відбувалося, численні перехожі; тулилися до стін, спішили сховатися за фасадами байдужих будинків. Це була не їхня війна.
Партія наближалася до мітельшпілю. "Коні" опозиції стрімко полетіли на Банкову, оточену рядами фігурок у чорних та білих шоломах, покликаних відвести загрозу королю.
Хід - і під натиском могутнього "слона" у бронежилеті падає тендітний "пішак". Хід у відповідь - падає "офіцер". Розмін. Ще розмін. Ендшпіль. Годинник зупинено. На три роки.
Я повертався додому через розгромлений парк. Шахісти так само нависали над дошкою. Підійшов, упіймав незадоволені погляди, обвів очима дошку. Не сильний у цій грі, але, по-моєму, це називалося вічним шахом.
2002. Зима. Київ
Белый волос упал.
Под моим изголовьем
Не смолкает сверчок.
Маленька дівчинка грала на скрипці.
Без видимої напруги тонкої й гнучкої, схожої на лозинку руки вона видобувала чудні звуки. Що спалахували іскрами, злітали зірками, ширяли птахами, розпускалися квітами. Сліпучими сніжинками вони лягали на її пухкі, покусані губи, що ворушилися в такт мелодії.
Скрипка змовкла. Важкий плід смичка притяг лозинку до землі. Пальчики-пелюстки другої лозинки бережно відпустили нитки струн і потягнулися вгору. Ніби відчайдушно намагалися схопити гаснучі, падаючі, тьмяніючі звуки, що їх стирала переможна тиша. Звуки музики, які ще тремтіла під склепінням.
У підземному переході стало зовсім холодно.
- Халтуришь, девица. Чего это - крохи.., - пробурчала пишна дама, вигрібаючи з яскравої банки з-під печива засалені банкноти і тьмяні монети.
- Мне надо отдохнуть, Тамара, - строго сказала дівчинка, акуратно складаючи інструмент у потертий пакет із рекламою брендового одягу і дбайливо витягаючи звідти потерту книжечку. З грацією принцеси вона сіла на ящик, що стояв поруч, знайшла потрібну сторінку і, намотавши на палець пасмо давно немитого білявого волосся, почала читати.
З вицвілої обкладинки здивовано дивилася на байдужих перехожих Аліса, яка заблукала між країною чудес і задзеркаллям.
2003 рік. Зима. Донецьк
Запад ли, Восток...
Везде холодный ветер
Студит мне спину.
То був класичний зразок закладу громадського харчування епохи осмислення ринкових відносин. Ще звичний для будь-якого регіону країни, але який уже перестає бути типовим явищем. Його дбайливо забезпечили всіма необхідними атрибутами - старенькою клейонкою в невигадливих візерунках від погашених недопалків, колись білими пластиковими стільцями, липкуватими алюмінієвими виделками, зведеною в статус попільнички баночкою з-під Nescafe, неохайною й неусмішливою офіціанткою. З обідраних динаміків рвалося назовні щось середнє між Аллегровою, Булановою і Распутіною. У суворій відповідності до непорушного і незбагненного правила горілка була традиційно й непоясненно теплою. Попри явну відсутність у цьому милому закладі будь-якого опалення і таку ж очевидну наявність нещадного протягу. Спроби врятуватися від нього з допомогою численних пересідань (у харчевні було невелелюдно) успіхом не увінчалися, - хоч як мостися, а холодок нахабно пролазив під куртку й светр.
Він підійшов мовчки. Похмурий, сірий. Напідпитку, але не п'яний. Молодий, але вже якийсь потертий. Не чекаючи запрошення і не допускаючи заперечень, цокнувся з моїм пластиковим стаканчиком і залпом перекинув вміст свого. Окинув мене дряпливим поглядом. "Не місцевий?" Це було радше ствердження, ніж запитання, але я про всяк випадок кивнув. "Звідки?" - "З Києва".
Він чомусь знизав плечима і втупився в немите віконце. Краєвид за вікном був закінчено смутний.
"А ти що думаєш, нам тут легко?" - кинув він з викликом, усе ще не дивлячись на мене.
А я й не сперечався.
Ми зіщулилися майже синхронно. Протяг упевнено підіймався по наших спинах.
2004-й. Грудень. Майдан
Крук - немилий птах,
але як милує зір
в ранішніх снігах!
На ранок місто осліпло. Від сяйва снігової пудри, що цілу ніч висипалася з продірявленого мішка небес. З висоти пташиного польоту свіжовибілений Майдан, напевно, був схожий на вигадливий торт. Такий ласий шматок, який не всім виявився по зубах.
Машина дерлася вгору вулицею Грінченка. Чорна, блискуча, сухотіла. Вона нагадувала безжального хижого птаха, котрий склав сталеві крила перед смертоносним кидком. Біло-синій прапорець зухвало позначав належність до політичного ордену, ворожого майданівським насельникам.
Недоречний сніговий замет зробив могутнє створіння до образливого безпорадним. Могутній движок загрозливо гарчав, сильне тіло конвульсивно здригалося, але зробити рятівний ривок не вдавалося. З боку Майдану до автівки, що потрапила в пастку, поволі наближалися троє габаритних хлопців із помаранчевими пов'язками на рукавах курток. Машина злякано вискнула й завмерла. У якийсь момент здалося, що вона зіщулилася, ніби чекаючи удару. Але фактурні мужички діловито виштовхнули бранця з капкана і, не чекаючи (або не сподіваючись) якихось знаків вдячності, почимчикували собі пухким сніжком далі.
Осміліла пташка, вирвавшись на волю, стрімко розпростала крила й злетіла вгору. Блискучо чорна на сліпучо білому. Яскравий символ короткого, чорно-білого періоду нашого поки що не довгого літопису.
Колеса швидко перетворювали білизну на бруд. Важкі колеса історії.
2005-й. Травень. Київ-Донецьк
Тучи пролегли
Между друзьями. Гуси
Простились в небе.
- Привет, разведка! Шо, не узнал? Богатым буду. У Рината с "Колесом" - (Борис Колесніков. - Тут і далі прим. автора) "Белку" (торговий центр "Белый лебедь") откуплю!
- Привет, залетчик. Опять номер поменял? "Белку" лучше не откупай, а отожми - дешевле будет. Как сам?
- Ништяк. Нас гребут, а мы крепчаем. Хай. Все будет Донбасс.
- Ну, вчера вы порожняк прогнали, Сань, согласись.
- Ты про футбол? Серый, не гони. Отскочили ваши, реально. Пеналь - левый. Судья тоже. На финал Кубка Украины судика аж из Норвегии выписали! Вы б уже сразу из Америки звали. Да еще на чужой поляне. Играли б финал в Донецке - порвали б наши "оранжевые" ваших "сине-белых".
- Поживем-увидим. Ты ж в гости грозился, ну?
- Не, лучше вы к нам… Та был я в вашем Киеве. Зимой.
- Ну, а не звонил чего?
- Мне не до тебя было, тебе - не до меня. Чего заострять?
- Поговорили б, не?
- Про что, про Майдан ваш? Сыграли б в эту игру у нас в Донецке, порвали б наши сине-белые ваших оранжевых, не?.. Поговорим, старый, поговорим. И выпьем.
- Только не так, как в
89-м?
- Дембельский Новый год? Из-за тебя, зараза, такую смагу (самогон) прое…ли!
- Кто б говорил! Чучело, спрятал бутылку под шинель, прапор тебя и спалил.
- Проехали. А помнишь, как ротного в ДОСы (дома офицерских семей) первого января утром тащили? Он еще все свой Афган вспоминал… О, мне тут батя шикарный самус (самогон) подогнал. Так что жди в гости, земеля!
- Ты только обещаешь, зема.
- Точняк. Пиво с тебя.
- А с тебя…
- "Хлебцы обдирные к пиву", знаю. Ржу. Вспомнил, как нас на седьмом посту в лесу забыли. А из сухпая только эта дрянь и осталась. Жрать было невозможно.
- Зато горела хорошо. Как порох. Да не, у нас с тобой еще банка тушняка оставалась.
- И одна ложка на двоих. Твоя.
- Да нет, твоя, по-моему. Наша, Саня.
- Наша, Серый. Лады, на созвоне. Держи хвост ПКМом (кулемет Калашникова модернізований).
Ми так і не зустрілися. Десять років потому в новинах знайома постать майнула на тлі барикад захопленої Краматорської мерії. Помилився?
Я поїхав туди через тиждень. Тупцював біля мішків і шин, обережно вдивлявся в обличчя камуфльованих хлопців з георгіївськими стрічками, які охоче фотографувалися зі зграйками захоплених хлопчаків…
Ми так і не зустрілися.
2006-й. Літо. Вінниця
Старый пруд.
Прыгнула в воду лягушка.
Всплеск в тишине.
4:0! Це виглядало диявольськи ефектно. Нехай і в матчі з не дуже просунутими, з футбольного погляду, аравійцями. Тим більше після принизливих 0:3 у прем'єрній грі з легконогими іспанцями. Перша в історії перемога у фінальній частині чемпіонатів світу, й одразу велика! Так, чорт забирай, це було просто приємно!
Беззастережно поділяючи моє захоплення, місцевий таксист рішуче критикував стилістику захоплень.
- Не поминай дідька, дякуй Господу! Він сьогодні був українцем!
"Таксер" фамільярно підморгнув іконці, що знайшла прихисток у його салоні. Лики святих у вітчизняних "кебах" - штука звична. Але конкретний предмет культу виглядав якраз незвично. Подряпана дощечка свого часу була явно розколота надвоє, після чого її не дуже акуратно склеїли.
Таксист перехопив мій погляд, осміхнувся.
- Це в нього бойове поранення. Привіт з Африки. Сьєрра-Леоне, край алмазів, баобабів і вождів. Найгірше місце на Землі, відповідаю. Я там "контрабасом" служив. Ну, за контрактом, коротше, водилою в рембаті. Дорогою в Лунгі снайпер лупонув, по ходу. Куля пройшла крізь лобове, от його підранила, а потім рикошетом мені руку чіпонула. Отже, він мене, виходить, урятував. Ну, я так думаю.
Я цю іконку перед самісіньким відрядженням до Сьєрри купив, у глухонімого на вокзалі. Що за архангел-рятівник такий - без поняття. Потім уже один знаючий чел мені розтлумачив: мовляв, це святий Максим Африканський. Прикинь? Отже, він, можна сказати, на батьківщині кулю зловив.
Я коли там був, додому тягло, сил не було. А повернувся - втекти б кудись. Побут, хай йому грець. Кажу дружині: давай розлучатися по-хорошому, ну яка з нас у дідька сім'я? Ми якраз тоді в її матері на дачі були. Вона - в сльози, теща - в крик, я - навтьоки. Поплентався до озера. Там добре, тихо, обличчям у траву уткнешся - і вставати не хочеться.
Зирк - там маячить хтось. Придивився - син мій, десять йому тоді було. Стоїть навколішки й молиться. А ми ж його навіть не хрестили. Бубонить щось. Підкрався, прислухався. "Дорогий Боже, зроби, будь ласка, так, щоб тато від нас не йшов". І замовк. Довго так стояв мовчки, тільки жаби квакали. Я відтоді цих жаб'ячих пісень не переношу: щойно почую - одразу клубок у горлі.
Коротше, не пішов я нікуди.
Тож ця ікона мене, вважай, двічі виручила. Я так думаю.
У пораненого святого були втомлені очі ветерана, котрий повернувся з війни.
2007-й. Осінь. Ялта
Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.
- Мужики, да перста-а-а-аньте вы!
Офіціантка відчайдушно вчепилася в рукав дебелого, добряче напідпитку чоловіка. Той огризнувся матірною скоромовкою і недбалим рухом накачаного плеча струсив несподівану перешкоду на засіяну виделками, серветками й недопалками підлогу.
- Я милицию вызову,- схлипнула працівниця закладу, потираючи забитий лікоть.
- Ага, давай. Они этого чурбана быстро примут. Менты их, урюков, пачками на прошлой неделе паковали на Ай-Петри. Взяла моду татарва - самострои лупить в блатных местах. Хрена! Жаль, "беркута" тогда помочь не дали, сами справились. Ниче, щас помогу. Звони мусорам, овца, звони.
- Петь, да разними ты их, ну чего ты стоишь как вкопанный?
Петя, низькорослий і худорлявий кафешний охоронець, зайняв стратегічно вигідну позицію в кутку залу і з неприхованою цікавістю чекав продовження бійки.
Вони стояли один навпроти одного, стискаючи в руках важкі металеві стільці. Високий міцний кримський татарин у заляпаному кетчупом світлому светрі. Важкий, трохи заплилий слов'янин у чорній спортивній куртці, під якою виднівся несвіжий десантний тільник. Гарячково рухалися жовна на обличчі татарина. Гарячково рухалися м'язи на руках слов'янина.
- Чего тебе надо, а? - неголосно, але з явною погрозою запитав татарин.
- Свастику свою сними, мразь, и вали с богом, - несподівано тихо відповів слов'янин.
Не випускаючи з правої руки стільця, татарин рукавом лівої бережно обтер червоні бризки з причепленого до светра значка. Герб кримських татар, золотий тарак-тамга знову засяяв на небесному тлі.
- Это ватан, дурак.
- Пока мой дед Берлин брал, твой дед под таким флагом Лаки жег, да?
- Мой дед воевал. А где твой был, не знаю, может, моих в Казахстан вез в 44-м.
Стільці схрестилися як дуельні клинки. За мить дуелянти качалися по брудній підлозі.
- Господи, да разнимите их кто-нибудь!
Присоромлені відвідувачі заледве розтягли забіяк. Охоронець Петя стійко тримав оборону кутка.
- О, а это чего?
Власник тільника роздряпаною лапаю згріб з підлоги червону книжечку, розгорнув.
- Отдай! - рвонувся до нього татарин.
Між супротивниками знову вишикувалися миротворці.
- Бача-а-а! - в стелю вдарив потужний стрімунь перегару. - Так мы с тобой братья по оружию, как тебя… Азхар?! За одной речкой были, один песок глотали. Где воевал, зема? А я Лошкаревке, слыхал? Лашкаргах, спецура, шестой бат. Духов полтора года месил. Братьев твоих по Аллаху. Так и ты их, выходит, валил, во имя Аллаха, да?
- Отдай! - бліднучи повторив татарин.
- На, - легко погодився слов'янин.
- Если не можете жить как братья, живите хотя бы как нормальные соседи, - неголосно промовив літній відвідувач після того, як Азхар підкреслено повільно вийшов із кафе.
- Вот, "расческу" свою татарскую обронил. - Охоронець Петя, вибравшись зі стратегічного кутка, підкинув зірваний у сутичці значок у вузькій долоньці. - Трофей!
- Много ты понимаешь в трофеях, - колишній спецназівець легко відібрав знахідку. - А чего это значит - ватан?
- Родина по-татарски, - озвався з кутка літній відвідувач.
-Они боролись за Родину, - глибокодумно вирік здоровань, ховаючи знахідку в кишеню.
Сяючий тарак-танга згас у глибокій ущелині чорних спортивних штанів.
2008-й. Травень. Одеса
Пируют в праздник,
Но мутно мое вино
И черен мой рис...
- Дедушка, возьмите ленточку! Бесплатно! С праздником!
У широко розплющених очах приязного смаглявого хлопця хлюпалася блакить ранкового моря. Помаранчево-чорні змії згорнулися клубком у руці спокусника. Але спокусі стрункий дідок не піддався. Він охоче відповів усмішкою на усмішку, однак руку з подарунком чемно відвів.
- Это чего? - трохи здивувався роздавальник. - В советские времена носили, а сейчас не хотите?
- Мы в советские никаких не носили. Ну, красные иногда.
- Возьмите, - хлопець продовжував усміхатися, але море в його очах почало відливати сталлю.
- Не возьму, - наполягав співрозмовник. - Я вчера по телевизору одного деятеля видел с такой же ленточкой. А он ведь форменный бандит, вся Одесса об этом знает. И за спиной его стояли эти, с перебитыми носами. С такими же ленточками. Ну не хочу я со злодеями, понимаешь, одни знаки различия иметь.
- Глупый ты, дед, - ласкаво повідомив юнак, продовжуючи осяйно всміхатися. - Несмотря на все твои знаки отличия.
Рука з дрімаючими плазунами недбало пройшлася по рядку медалей на грудях старого. Впалі груди здригнулися від укусу.
- Молодые люди, берите ленточки, - душолов-змієносець переключився на пошук податливіших натур.
На блідих губах старого ще тепліла посмішка. У його очах поблискували солоні краплі моря.
2009-й. Літо. Закарпаття
Молодой конёк
Щиплет весело колосья.
Отдых на пути.
Помах жезла. Виск гальм. Короткий діалог.
- Та нич же не зробив!
- Айде! А знак не видів? А швидкість?
- Скільки туй їздив, ніякого знаку не було. Кильо їхав? Деська кілометрів п'ятдесят. Вадь шістдесят.
- Ажби. Сто, не менше. Штраф.
- Никус-нич не маю.
- Никус-нич?
- Аніпіціцько.
- Никай ліпше.
- Мо, відпустиш? Ниґда-шуга порушувать не буду!
- Не ґрявчай.
- Кильо штраф?
- Кильо їхав - п'ятдесят гривнів.
- Лем форинти?
- Гий.
- А курс? Як купити чи як продати?
- Як купити.
- От жіван!
- Гиби я тебе знаю, цімбор. То не твій вуйко моєму дідику ґарадичи робив?
- У Сільці? Він! І падамент у хижі. Файно зробив?
- Файно.
- То домовилися? Поїду собі?
- Айно. Домовилися. По курсу як продати. Та й їдь собі з Богом!
2010-й. Травень. Прикарпаття
Сосновая ветвь
Коснулась воды - это
Прохладный ветер.
Стіни кабінету прикрашали ікона, синьо-жовтий і червоно-чорний стяги, нікельований тризуб циклопічних розмірів, групові знімки (гори, водоспад, помаранчевий Майдан, багатий провінційний шинок - весілля), гуцульський топірець. І велике фото ялинового вінка у великих дощових краплях.
У відповідь на моє німе запитання господар розсміявся.
- Один надміру пильний добродій поцікавився, чого це в мене, раптом, немає портрета президента. Довелося виправляти.
У відчинене вікно обережно постукав свіжий вітерець.
2011-й. Літо. Літак
Ива склонилась и спит.
И кажется мне, соловей на ветке -
Это ее душ...
"Не так, давай я покажу, Настуню!" Дівчинка років шести блискавично заховала за спину фломастер, крихітною долонькою другої руки затулила малюнок, рішуче припиняючи будь-яку спробу грубого втручання у творчий процес. "Мамо, відчепися, я краще знаю". Не знайшовши забійного контраргументу, та приречено махнула рукою, відвернулася до ілюмінатора й почала зосереджено вивчати атмосферні явища. Дитина полегшено зітхнула і знов повернулася до своєї роботи. Я обережно глянув на творіння своєї сусідки по кріслу.
Тоненьке дерево хилилося до самісінької землі. На потворній, усіяній жахливими колючками гілці сидів дивовижний птах. З маленькою голівкою, увінчаною химерною короною, крихітним, якимсь кирпатим дзьобом, з крихким тільцем і величезними розпростертими крилами. Здавалося, що пернатий гладить нещасне хворе дерево. Хвіст дивного створіння чомусь прикрашав величезну квітку, схожу на соняшник.
"Мамо, а Янукович - хороший президент?" - "Хто? А… Ні, не дуже…" Пані насилу випливла з хмар. "А Ющенко був кращий?" - "Ні, не кращий... Господи, ну навіщо тобі це?" - "Мамо, а через те, що в нас усі-усі президенти погані, ти ж Україну менше не любиш?" Не дочекавшись відповіді, панянка рішуче заявила: "А я люблю. Тому що вона моя. І тому що вели-и-ика!" Дівчинка розкинула руки.
Це було схоже на боязкий помах заледь оперених крилець.
2012-й. Осінь. Чернігівщина
Білий лотос-цвіт
Не цурається багна,
З якого зріс.
До ув'язненого Луценка мене прогнозовано не пустили. Коротка й насичена розмова з керівництвом Менської колонії вкотре підтвердила, чого варта одна з улюблених фраз політиків - "Усе домовлено".
Споглядання притюремних околиць селища Макошиного протипоказане тим, хто має суїцидальні нахили. "Глянеш навколо - жити не хочеться", - банальне, але найточніше визначення тамтешнього пейзажу. Хаотично розкидані розвалюхи, кістяк промоб'єкта (чи то руїни, чи то недобудова), гнила "залізка", іржава трава, хитромудрі вибоїни. Викликом оточенню слугувала хіба що пихата зграйка пафосних "тачок" зі столичними номерами, демонстративно віддалена від "корчів" із номерами місцевими.
Усе мало затхлий, запустілий, майже потойбічний вигляд.
Хвірткою в робний світ слугували залізні ворота похмурої потвори установи. Невідомий естет "прикрасив" їх візерунками і буквами МВК (Менська виправна колонія) з грайливими завитками. За дверми з кутими закарлюками перевдягали у сині роби недавніх носіїв синіх мундирів. Для подальшої перековки.
На шанобливій відстані від паркану з колючкою сидів навпочіпки зів'ялий чоловічок у чорному дранті. Мертвотно-блідий і сніжно-сивий. Незважаючи на холод і сирість, він був у капцях на босу ногу, закочені рукави оголювали татуювання. Жадібно затягуючись, він примружено дивився у бік воріт.
- Вертухаї кажуть, місцевий, - поділився плітками балакучий водій "жигуля", що промишляв, перекидаючи з Чернігова в Макошине тих, хто приїздив на побачення з ув'язненими. - Відкинувся недавно, але сидів десь, тут зона ментовська, а він іншої масті, зразу видно. Тутешній, але хати нема. Може, забрали, може, пропив. Ночує в кинутому домі, вдень тут стирчить, курити випрошує, бабки шкуляє. Раз бачив, якесь сміття виносив. Таке.
У погляді колишнього засудженого читалася туга вигнаного з раю. У погляді вгодованого офіцера, що проходив повз нього, читалася пиха маленького божка.
2013-й. Грудень. Майдан
Срез спиленного
Ствола вековой сосны
Горит, как луна.
Красень "Мерс", фиркнувши, ліниво приліг біля потворної громадини барикади.
- Дрова нужны? - діловито запитав водій через опущене скло.
- Дрова нужны? - луною відгукнувся вартовий редуту, що возсідав на міліцейському щиті з чорним написом "ЦУМ".
- Выгружай.
На брудний сніг полетіли акуратно нарубані соснові бруски в магазинних сітках з кольоровими етикетками.
Про мешканців і завсідників Майдану не можна було сказати, що вдягалися вони одноманітно. Але волонтер, як і його авто, був надто елегантним, навіть піжонистим для цього місця. Світло-сіре приталене пальто, стерильно чисті голубі джинси, зухвало акуратна зачіска, дорогий одеколон. Боєць самооборони дивився на нього з недовірою. Він був у бушлаті, брудній арафатці, касці з камуфльованим чохлом, прикрашеній гірськолижними окулярами та м'ятою пачкою сигарет, засунутою за ремінець. Від нього несло димом і дешевим куривом.
- Есть еще немного медицинских масок. Дать?
- Дать, - луною відгукнувся вартовий.
Заднє сидіння позашляховика було завалене коробками з ліками. Внизу лежав розчохлений ствол, чепурний, як і його власник.
- Ого. "Калаш"?
- "Форт". Охотничий.
- Чего это с карабином ездишь?
- А что мне, с Конституцией ездить?
Піжон скривив тонкі губи в усмішці. Співрозмовник коротко реготнув.
- Стрелять доводилось?
- Пару раз, на охоте… По людям, Бог даст, не доведется.
- Бог даст, не доведется, - луною озвався самооборонець.
Пригасле багаття з апетитом лизнуло свіжі дрова. Розгорався новий крижаний день.
2014-й.
18 лютого. Київ
Кустарник хаги,
Бездомную собаку
На ночь приюти.
Їх було троє. Один зовсім юний, два - старші. Обом можна було дати і тридцять п'ять, і п'ятдесят. Сажа від згорілих покришок і кров від отриманих ударів розмили чіткі вікові ознаки.
Троє. Зляканий. Напружений. Байдужий.
Вуличний бій, що ще недавно палав, - дотлівав десь на підступах до зіщуленого Майдану. Навпроти готелю "Київ" у колоні по двоє стояли навколішки побиті самооборонці, оточені лютими хлопцями в балаклавах і брониках. Прапорщик із перев'язаною головою діловито длубався в купі вилученого у полонених. Пневматична гвинтівка, битка, пара армійських розгрузок, медичні маски, аптечки, мотоциклетні шоломи, пляшки з водою. Синьо-жовті стрічечки. Гірка синьо-жовтих, вимащених у бруді, притрушених попелом, заляпаних кров'ю, потоптаних берцями клаптів. На розі Шовковичної і Грушевського вантажили у "швидкі" поранених і обпалених вевешників. Виносили тіла з Маріїнки. Хтось страшно кричав у Кріпосному провулку. Неподалік спаленого офісу партії регіонів двоє в цивільному енергійно роздавали палиці й каски розпаленим передчуттям близького полювання "тітушкам". Вони, під'юджувані вигуками ще не прохололих від сутички "беркутів", розбившись на п'ятірки, розкочувалися по Липській та Орлика. Шмигали в під'їзди, двори, завулки в пошуках втікачів від погоні.
Цим трьом пощастило. Яким дивом їм вдалося пробратися на госпдвір "Національної", прямо біля входу в яку був опорний пункт силовиків, прикритий КрАЗом та колючим дротом, і чий хол кишів міліцейськими бійцями? Наштовхнувся на них випадково. Напоровся на три погляди. Зляканий. Напружений. Байдужий.
Вони чекали. Знайомий депутат, до якого вдалося додзвонитися одному з трьох, обіцяв вивести їх на Круглоуніверситетську, звідки машина відвезе врятованих у безпечне місце.
Зляканий юнак сидів навпочіпки і злегка розгойдувався туди-сюди, дрібно тремтів. Напружений ходив по колу, курив сигарету за сигаретою, безперервно спльовуючи тютюнові крихти й кришиво зубів. Байдужий підпирав спиною припорошені попелом ящики й незмигно дивився в стіну, з-за якої долинали приглушені крики, зичні команди офіцерів, віддалені вибухи світлошумових гранат.
- Они его убили. Я видел, - спокійно й чітко раптом промовив Зляканий, який доти щось нерозбірливо бурмотів під ніс. І заплакав. Розпачливо і беззвучно.
Напружений відвернувся й потягнувся по нову сигарету. Байдужий примружив запалені очі й потер ліву ногу. По камуфльованій штанині розповзалася багряна пляма.
Муркнув мобільний рінгтон і примусив усіх здригнутися. Байдужий повільно підніс трубку до розбитого вуха.
- Ну шо? Та все добре зі мною. Як він, питаю… Дихає важко? Зовсім не рухається? А лікар що? Угу. Я потім передзвоню. Ну зайнятий я. Трохи. Все-все, припиняй.
- Син? Поранений? - чомусь вирішив я.
- Пес. Хворіє, - по паузі коротко пояснив Байдужий і неохоче додав: - Син два роки тому на заробітки подавсь. Досі від нього нічого не чуть.
- Чем больше узнаешь людей, тем больше любишь животных? - насмішкувато поцікавився Напружений.
- Тварин завжди любив. Людей починаю боятися, - рівним голосом відповів Байдужий.
- А я их ненавижу. Нелюдей! Зверей!! - Напружений гучно виплюнув закривавлений недопалок.
Десь зовсім поруч хлопнув помповий "Форт".
Зляканий підхопився й тихо заскиглив. Напружений, морщачись, підвівся, притяг його до себе і обняв. "Тихо-тихо, синку, та все буде добре…" Закутаною в сірий бинт рукою він бережно гладив його. Як перелякане цуценя. По брудному зашийкові, по нервово тремтячій холці.
Зграя людей плямистого окрасу з гарчанням відкушувала метр за метром. По той бік вишкірених барикад люди вгризалися в бруківку Майдану.
2015-й. Січень. Донбас
Пустое гнездо.
Так и покинутый дом -
Выехал сосед.
Велетенський шмат фасаду ніби відрубали від будинку. Наче гігантський скульптор-воїн зубилом неймовірного розміру відітнув те, що здалося непотрібним. І рушив далі, у пошуках нового джерела біснуватого натхнення. Почорніла висотка скорбно дивилася на сірий привоєнний світ порожніми очницями вибитих вікон. Назовні стирчали розірвані кишки труб, поламані ребра сходів, перемелені хребці панелей.
Будинок лише здавався порожнім - то тут то там мої кроки зривали з місць покинутих котів, здичавілих собак, відгодованих щурів. Кілька разів на різних поверхах бачив спини зляканих волоцюг. Бездомні знайшли дім, і кожен, хто заходив туди, був непроханим гостем. Лежбища безхатьків траплялися всюди, біля одного громадилися рештки трюмо з тріснутим дзеркалом і купка різнокольорових тюбиків із помадою.
Деякі квартири взагалі не постраждали від недавнього обстрілу, зате їм добряче перепало від набігу після нього. Одвірки зберігали чіткі сліди зломів, але самих дверей майже ніде не було. У покинутих туалетах вирвано унітази, у спорожнілих кухнях здерто кахлі, в осиротілих вітальнях викорчувано паркет. Усе старанно зачищене й жадібно обгризене. Усе добро, яке хоч трохи було цінне, видворили з дому. Вслід за господарями, відправленими у вигнання злом. Мародери, ненаситні хробаки війни, завжди вилуплюються там, де відкладає яйця кривава зараза.
Потовчений бетон, замерзлі екскременти, гниле ганчір'я, скляне кришиво. Розсип іржавих автоматних гільз на одному зі сходових майданчиків. Візерунок запеченої крові на стіні поверхом вище. Убита осколком іграшка на кістяку підвіконня. Піймав себе на думці, що намагаюся не наступати на розтерзані книжки та обгорілі фотографії.
Незавершені справи, нездійснені мрії, невідпущені гріхи.
Звідси втекли люди, витекло життя, пішов час. Тут уже не дихало, не билося, не пульсувало, не сміялося, не кричало минуле. Тут було тільки заклякле сьогодення.
Смертельно поранені війною будинки чимось схожі на невідспіваних мерців. Вони завмирають між раптовою загибеллю і неблизьким упокоєнням.
Стіни, які ще лишилися живими, розписані написами - пафосними, злобними, закличними, гидкими, безглуздими. На одних дивом уцілілих дверях хтось розгонисто вивів - "Я еще вернусь".
Чомусь мені захотілося дописати - "скоро".
Але я не знайшов ні вуглика, ні крейди.
Примітка. За епіграфи взято хокку Мацуо Басьо. Вірші великого японского поета наведені в перекладах М.Лукаша, В.Соколова, В.Маркової.