Відразу після повалення режиму талібів в Афганістані провідні телекомпанії світу показували ролики, де щасливі афганські жінки, скинувши огидну бурку, виходили на вулиці Кабула з відкритим обличчям.
А нещодавно в Афганістані було ухвалено закон про сім’ю, що дозволяє чоловікові заморити дружину голодом, якщо та відмовляє йому у виконанні подружніх обов’язків. Це було зроблено за сприяння афганського лідера Хаміда Карзая, підтримуваного світовим співтовариством...
Які ж принципи та ідеали підтримує сьогодні в Афганістані західний світ та його «військове обличчя» — НАТО? Схоже, мало хто зможе відповісти на це запитання.
Нещодавно радник державного департаменту США і НАТО з питань боротьби з тероризмом, визнаний міжнародний експерт у цій сфері Девід Кілкуллен порівняв Карзая з південнов’єтнамським диктатором Нго Дінь З’ємом. Як відомо, убивство останнього з мовчазної згоди США стало початком кінця сайгонського режиму.
Багатьом уже зрозуміло, що війну в Афганістані, так само як і війну у В’єтнамі, як і афганську війну СРСР, виграти неможливо. Проте ні США, ні їхні європейські союзники поки що не віддають наказу про виведення військ з цієї країни. Незважаючи на те що липень і серпень 2009 року побили всі рекорди попередніх років за кількістю убитих військовослужбовців...
Річ у тім, що, на відміну від Іраку, війну в Афганістані веде не «коаліція охочих», а військовий блок західного світу НАТО. На відміну від Іраку, де адміністрація Буша стала загальновизнаним цапом відбувайлом за всі помилки кампанії, неминуча поразка в афганській війні означатиме глибоку кризу і політичну смерть самого НАТО.
В Європі це чудово розуміють. Ще в липні цього року один із провідних і респектабельних італійських зовнішньополітичних експертів Лучо Караччоло, редактор геополітичного журналу «Лімес», заявив на сторінках газети «Репуббліка»: «Прагнення (уряду Італії. — Авт.) догодити американському другові не є метою саме по собі, а спрямоване на порятунок НАТО. Оскільки, якщо ми зазнаємо поразки у війні в Афганістані, ми втратимо наш альянс. На папері як організація НАТО може прожити ще довго. Але як геополітичний альянс він ще з часу перемоги в холодній війні безуспішно шукає для себе іншу мету, окрім підтримки спланованих Вашингтоном воєнних кампаній. Із стратегічного погляду НАТО давно вже мертве».
Зазнав остаточної поразки і ще один із проектів, що мав на меті вдихнути нове життя в НАТО: розширення на схід. Ні Україна, ні Грузія, ні навіть, мабуть, Македонія в досяжному для огляду майбутньому не стануть членами альянсу. Розширення НАТО на схід за рахунок України і Грузії було стратегічною помилкою, офіційно заявляє сьогодні держсекретар Франції з питань Європи П’єр Лелюш.
Збувається одне з пророцтв колишнього генсека НАТО Яапа де Хоопа Схеффера, котрий заявив в одному з останніх виступів: «Я щиро вірю, що НАТО не зможе досягти успіху як організація, що намагається взятися за надто велику кількість окремих загроз одночасно... Інакше... ми можемо потрапити в пастку старого ірландського прислів’я: якщо ти не знаєш, куди ти йдеш, усі дороги приведуть тебе туди».
З усіх доріг до політичного забуття дорога афганської поразки буде для НАТО найважчою. Особливо сильного удару зазнають трансатлантичні відносини, які і так в останні роки були не блискучими, та й після приходу Обами в них мало що змінилося у бік потепління.
Світ входить в епоху, коли відносини США — Європа нагадуватимуть відносини США — Китай: суміш прагматичного співробітництва з конкуренцією, але без партнерства на ціннісних основах. Немає спільного військового противника, за 20 років замінити СРСР ніким не вдалося. А в економіці США і ЄС — прямі конкуренти.
Світ входить в епоху, коли «жорсткі» багатосторонні організації, створені ще в ХХ столітті, втрачають силу. До речі, доводять це і процеси на схід від українських кордонів: усі спроби створити на пострадянському просторі структури на зразок ЄС або НАТО послідовно не вдаються.
Світ входить в епоху, коли держави зближаються між собою виключно на основі взаємного збігу прагматичних інтересів.
Що це означає стосовно безпосереднього геополітичного оточення України?
Перше. В умовах кризи НАТО Східна Європа втрачає міжнародний інтерес до себе. Захоплені розповіді про диво трансформацій у країнах регіону під впливом європейської і євроатлантичної перспектив змінилися похмурим аналізом економічних проблем і політичної нестабільності.
У геополітичному контексті так звана нова Європа, якій зовсім нещодавно адміністрація Буша співала дифірамби з приводу дотримання атлантичних цінностей, виявилася нікому не потрібною. Знаменитий лист Обамі від імені Валенси, Гавела і компанії — це не просто ностальгія за епохою холодної війни. Це ще й відчайдушна спроба повернути назад історію, затримати відхід у минуле міжнародної ситуації, коли нова Європа перебувала в центрі підвищеної уваги світових держав.
Друге. Дедалі більшого впли-ву на європейські справи, хочемо ми того чи ні, набувають домовленості, які провідні європейські столиці — Берлін, Париж, Рим, — підтримувані в цьому прагненні урядами інших європейських держав, неформально укладають з Російською Федерацією.
Щоб у цьому переконатися, достатньо мимохідь зайти на сайт російського президента. Дмитро Медведєв і Ангела Меркель останнім часом зустрічаються із завидною періодичністю — щомісяця. Так часто не зустрічалися навіть Кучма з Путіним — на піку українсько-російського партнерства.
Москву і європейські столиці об’єднують поки що насамперед економічні інтереси: газ, нафта, інвестиції, транспортні коридори. Але збіг позицій, зумовлений спільністю інтересів, що підкріплюється регулярними контактами на різних рівнях, рано чи пізно неминуче призводить до виникнення стійких близьких поглядів з питань безпеки. Що загалом вже й відбувається, як показує обговорення в Європі в позитивному ключі ініціативи Медведєва про новий договір про колективну безпеку.
На цьому тлі колишні трансатлантичні скріпи, які зв’язують Європу і США, з кожним роком дедалі більше слабшають. Деякі американські аналітики консервативного плану це розуміють, але їхня реакція відгонить справжньою параноєю. У своєму виступі в Берліні в Німецькій раді із зовнішньої політики (//www.cics.com.ua/index.php/uk/events-menu/149-orel-conf6-speech) автор наводив зразки заяв, де, наприклад, російсько-німецьке зближення прямо називають «ще одним пактом Молотова—Ріббентропа».
На жаль, подібної «аналітики» вистачає й у нас. Мене відверто обурюють дедалі частіші спроби подати у вітчизняній пресі уряди провідних європейських країн ледь не як безвольних «маріонеток Кремля», які продають за газ євроатлантичну солідарність. Це не просто неповага до політиків світового рангу, це кричуща неповага до народів, чиєю волею ці керівники поставлені у владу.
Третє. Про те, що мовчазна згода між столицями на схід і захід від Києва охоплює набагато ширше коло проблем, ніж це виноситься в офіційні комюніке, свідчить реакція Європи на гучне послання президента Російської Федерації своєму українському колезі.
У Києві обговорювалися здебільшого тон і стиль медведєвського послання. При цьому дуже мало уваги — і «Дзеркало тижня» саме стало тут винятком — було звернуто на таке.
Навряд чи, звісно, європейські уряди згодні з усіма висунутими російським президентом аргументами. Однак вони мовчазно погодилися, по-перше, із самою можливістю саме таким чином формулювати список проблемних питань в україно-російських відносинах — адже наше керівництво проблемність більшості з них саме і відкидає. А по-друге, з тим, що з обраним народом лідером європейської держави, нехай він навіть і розгубив колишній рейтинг, можна спілкуватися в такому стилі. І тим самим підтвердили, що їхня власна думка про зовнішньополітичне керівництво цієї країни не дуже різниться від думки, яка сформувалася у російській столиці.
Четверте. Європейський Союз як інституція вже не перший рік перебуває в стадії перманентної стагнації. Він досі живе за внутрішніми правилами, встановленими ще Ніццьким договором 2001 року. Без помітних надій на зміну ситуації. Зовсім не випадково пан Баррозу заявив недавно, що Європа має придумати новий сенс свого існування, створивши «трансформаційну програму», — інакше клуб, у якому перебувають 27 країн, «стане нікому не потрібним».
В цих умовах, помножених на проблеми в нових країнах-членах, гіпотетична перспектива членства України в ЄС протягом найближчих років, а швидше за все, і десятиріч, не буде хоч якось істотно впливати на конкретику відносин між Києвом і Брюсселем.
Безвізовий режим і угода про вільну торгівлю, схоже, стануть стелею відносин Україна — ЄС на найближчі роки. Євросоюз в умовах невизначеності політичного майбутнього не робитиме жодних кроків, спрямованих на реальну інтеграцію України у свої лави. У Києва ж не знайдеться вагомих стимулів для імплементації норм і законодавства ЄС поза рамками поточних практичних інтересів. Можна припускати, що після набуття безвізового режиму діалог із Брюсселем втратить для Києва вагому частину привабливості.
А це свідчить про те, що головний вектор європейської політики України буде найближчими роками об’єктивно вказувати не на Брюссель, а на столиці ключових країн Євросоюзу. В умовах, коли загальноєвропейська зовнішня політика продовжує залишатися незбутньою мрією, саме там прийматимуть ключові для всього континенту зовнішньополітичні рішення.
Яку ж відповідь пропонує на ці надзвичайно важливі для нас факти і тенденції українська зовнішня політика?
А ніякої. Коли за адміністрації Буша нинішню зовнішню політику Києва ще можна було якось зрозуміти як спробу (нехай і невдалу) заручитися підтримкою одного з геополітичних центрів сили проти другого, то нині для нас стан справ на міжнародній арені складається набагато гірше.
Якби йшлося про будь-яку іншу країну, можна було б тільки посміятися з театру абсурду, що панує в зовнішній політиці Києва. Коли, наприклад, так звану Річну програму підготовки до членства в НАТО ухвалюють у серпні, а вже у жовтні-листопаді, за канонами жанру, чиновникам потрібно буде готувати звітність про її виконання за рік! Керівництво більшості міністерств, записаних виконавцями цієї програми, ні до якого «членства в НАТО» давно вже не готується. Але інерцію колеса абсурду поки зупинити нікому...
Із тієї ж самої логіки, за якою ми продовжуємо готуватися до членства у політично хирлявому військовому союзі, яке ніколи не настане, ми псуємо взаємини з надзвичайно важливими країнами саме в той момент, коли ці зв’язки конче важливі для нас.
Ми примудрилися відкрити фронт холодної війни з Росією (що саме по собі неприпустимо за будь-яких обставин) саме тоді, коли ця країна має дуже стабільні позиції у світі. Всі постперебудовні ілюзії Заходу щодо Росії розвіялися наче дим, проте виявилося, що прагматизм і економічні інтереси — набагато міцніша основа для співробітництва і неформальних союзів. Усупереч усім твердженням, у Росії не відбулося ні ослаблення центральної влади, ні розмивання суспільного консенсусу на її підтримку, ні навіть масових економічних виступів.
І, найголовніше, Росія об’єктивно має значно більше важелів донесення до європейських урядів і європейської громадської думки власної позиції з усіх спірних з Україною питань, аніж Київ. Цей очевидний факт сьогодні просто ріже очі в умовах геть невмотивованого, безглуздого скорочення витрат в усіх без винятку українських посольствах без урахування їхньої ваги і значущості в зовнішньополітичній системі країни.
За цих умов згубними для країни виявляються наслідки погіршення відносин Києва з ключовими європейськими столицями, яке почалося ще 2005 року і плоди якого ми повною мірою пожинаємо сьогодні.
Давайте згадаємо не такий вже далекий час 2002—2003 років. В умовах міжнародної ізоляції, у розпал касетно-кольчужного скандалу Леонід Кучма встиг за один політсезон із вересня 2002-го по червень 2003 року зустрітися з Тоні Блером, Герхардом Шредером (двічі), Жаком Шираком (тричі), відвідати саміт НАТО і здійснити державні візити до Італії та Австрії.
А от свіжа картинка. Нинішній президент України прибуває у Ватикан і при цьому не проводить жодної (!) зустрічі з керівництвом Італії — абсолютний нонсенс і один із дуже рідкісних випадків в історії відвідання іноземними керівниками Вічного міста.
Розчарування Україною та її зовнішньою політикою в європейських столицях досягло вже тієї точки, коли ніхто не обурюється очевидними безглуздостями: на країну просто махнули рукою. Кожна моя розмова з європейськими партнерами приносить, на жаль, усе нові підтвердження цього факту.
З такою сумовитою картиною контрастують хіба що прагматичні зусилля окремих секторів нашої дипломатії на побудову відносин із ЄС фактично без урахування перспективи членства. Ці зусилля принесли результати у вигляді переговорів про договір про асоціацію, зону вільної торгівлі й умови набуття безвізового режиму для громадян України. Немало, з огляду на реальну внутрішню обстановку в країні.
Проте побудові прагматичних відносин із ЄС постійно заважає хронічна хвороба нашого зовнішньополітичного керівництва — прагнення представити будь-який підписаний з Євросоюзом папірець як видатне досягнення на шляху до євроінтеграції. Саме тому Київ дав згоду на участь у практично непотрібному для України «східному партнерстві». Звідси ж і догідливе повторення деякими нашими керівниками лицемірного оптимізму брюссельських бюрократів із приводу програми, реалізація якої вже, як відомо, припинена Швецією через брак коштів.
Радикально вплинула на міжнародне становище України і зміна президентської влади в США. Коли з відносин виявився вийнятим ідеологічний компонент — членство України в НАТО в контексті геополітичного протистояння з Росією, — стало ясно, як мало чого насправді пов’язує Київ із провідною наддержавою світу в контексті саме двостороннього, неідеологізованого порядку денного. Якщо тривала відсутність посла Росії в Києві, як і зволікання з видачею йому агремана, являє собою справжній скандал у двосторонніх відносинах, то відсутність посла США в нашій столиці Вашингтон, схоже, геть, не хвилює.
І навіть візит Джозефа Байдена в Київ і Тбілісі фактично належить до минулого відносин США з Україною та Грузією, а не їхнього майбутнього. Обама розуміє, що різкий відхід від спадщини Буша не тільки винагороджується оплесками більшості населення планети, а й викликає розчарування деяких, тепер уже, по суті, колишніх союзників Америки. Потрібен був певний пом’якшувальний крок. Але не більш того. І якщо наступна зустріч Обами і Медведєва відбудеться, найімовірніше вже в недалекому майбутньому, то нового візиту Байдена в Київ ми навряд чи дочекаємося взагалі.
Що маємо в сухому залишку? Україна вплуталася у дуже глибокий конфлікт з Росією на всіх фронтах в умовах втрати підтримки такої політики з боку Вашингтона, безпрецедентно прохолодних відносин із провідними країнами Європи і напівпаралічу власної дипломатичної служби внаслідок як кадрового розгрому часів Тарасюка — Огризка, так і значного її недофінансування.
Більш самозгубної зовнішньої політики сьогодні важко уявити. Йдеться вже не про іміджеві втрати, не про закриття ринків, не про недоотриманий прибуток. Без жодного перебільшення, така політика може призвести до втрати самої незалежності України. І зовсім не в результаті гіпотетичного збройного конфлікту. Розчарування від України, яке охоплює дедалі ширше коло людей, котрі приймають рішення, як на заході, так і на сході, може цілком привести їх до думки про хронічну неспроможність зовнішньополітичного керівництва країни, а в ширшому плані — про неспроможність самого проекту за назвою «незалежна Україна»...
Ключовий висновок простий. Україні, щоб у найближчі роки вижити як самостійній державі, не втратити залишків колишніх зовнішньополітичних надбань, а з ними і самої незалежності, потрібен кардинальний розворот зовнішньополітичного курсу країни за його головними напрямами.
Перше і найважливіше. Необхідно якнайшвидше ухвалити новий закон про основи зовнішньої політики країни, в якому ліквідувати вже безглузду, витратну і небезпечну мету — набуття членства в НАТО.
Друге. Відновити зруйновану дощенту довіру в українсько-російських відносинах. Ми цілком справедливо хочемо рівноправності цих відносин, поваги нашого внутрішнього і зовнішнього вибору. Ми не хочемо повернення до будь-якої з колишніх моделей залежності. Але пора зрозуміти також, що Росія — від президента до простих громадян — не вірить тим українським політикам, котрі кажуть, що асоційований з ім’ям Ющенка зовнішньополітичний курс не несе ніяких загроз Москві. Тому, коли ми хочемо, щоб нам довіряли, «перебудову треба починати із себе». А саме довіра в українсько-російських відносинах, на моє глибоке переконання, є головною і надійною зовнішньою запорукою збереження Україною своєї незалежності і національної ідентичності.
Третє. Негайно відновити повноцінний діалог на всіх рівнях з ключовими європейськими столицями — Берліном, Парижем, Римом, Лондоном, Мадридом, та іншими. Слід пам’ятати, що саме через діалог із цими країнами, а не через участь у проектах брюссельської бюрократії пролягатиме магістральний шлях європейської політики України. Слід пам’ятати також, що, з погляду європейських столиць, їхній діалог із Києвом завжди доповнюватиме їхнє спілкування з Москвою, а не конкуруватиме з ним. І тому ніяка геноцидно-голодоморна тематика в розмові з цими країнами надалі неприпустима, утім, як і будь-які інші конфронтаційні теми. У країнах Європи завжди поставляться з повагою до природних особливостей нашої позиції стосовно різних питань і не чекатимуть, що вона цілком збіжиться з позицією Москви. Але продовження холодної війни з Росією назавжди закриє перспективи повноцінного діалогу Києва з цими країнами.
Четверте. Необхідно змиритися з тим, що надзвичайно гіпертрофовані останнім часом вектори у найближчі роки посідатимуть природне, хоча й більш скромне місце в зовнішніх пріоритетах України.
Сказане стосується насамперед місця і ролі Східної Європи. Ніяких «єдиних східноєвропейських фронтів», чи то стосовно питання транзиту газу, чи НАТО, чи визнання Голодомору геноцидом, більше не буде. Залишаться нормальні відносини Києва з кожною зі східноєвропейських столиць, деідеологізовані відносини сусідів-прагматиків, спрямовані насамперед на вирішення питань двосторонніх порядків денних.
Сказане стосується і пострадянського простору, де для інтересів України життєво важливим є вирівнювання відносин з усіма країнами, без перебільшених симпатій і антипатій. Немає потреби говорити, що чим швидше відійдуть в історію такі організації, як ГУАМ або Співдружність демократичного вибору, що так і не працювали на повну силу, тим краще буде для усіх нас.
Сказане, нарешті, стосується і взаємовідносин Україна — США. Послаблення уваги до нас з боку Вашингтона матиме принаймні один позитивний момент: майбутньому главі Української держави можна буде менше боятися міжнародних скандалів на кшталт касетного-кольчужного. На сьогодні частка США в зовнішньоторговельному обороті України становить 3,4%, у загальному обсязі іноземних інвестицій — 3,6%. Україна ж розмістилася на скромному 65-му місці серед зовнішньоторговельних партнерів Америки. Гадаю, ці цифри приблизно вказують те місце, яке обидві країни об’єктивно посідатимуть у зовнішній політиці одна одної найближчими роками.
І, нарешті, останнє. Ніколи ще не було в новітній історії України такого періоду, коли зовнішня політика так радикально і жорстко визначала долю країни. І тому ми всі як громадяни країни та виборці повинні чітко запитати у кожного кандидата: що він реально пропонує українському народу у сфері зовнішньої політики? І не тільки запитати, але й уважно порівняти передвиборні гасла з реальними діями кандидатів протягом останніх років. Пам’ятаючи, наприклад, про те, що нині діючий президент у своїй передвиборній програмі-2004 жодного слова не сказав про вступ до НАТО...
І якщо ми не помітимо збанкрутілих зовнішньополітичних підходів, тільки у новій упаковці, то ризикуємо втратити країну. У повному розумінні слова. А якщо будемо уважні, дамо самим собі та Україні ще один шанс.