Відсутність реальної людини та її інтересів у діях політиків або реальної людини та її почуттів у мистецтві формує вакуум усвідомленого сприйняття.
Адже реальність формується через персоніфікацію і особисте усвідомлення.
Спроба представити самих себе світові приводить до свого власного усвідомлення. Так робить кожна окрема людина. Так роблять народи й країни.
Ми як країна шукаємо шлях глобального самовираження, як найбільш вигідним і цікавим чином представити себе світу.
Ми зобов'язані замислюватися над тим, якими ми виростемо як нація. Ми інтуїтивно прагнемо сформувати правильний цільовий образ для нашого зростання, намагаємося вдивлятися в себе, аналізувати, в чому полягають наші привабливі сторони, де містяться наші точки росту: чому й чим ми можемо цікавити інших.
Але поки що наші спроби презентувати себе перебувають на рівні прадавніх вірувань, у яких людина, зіштовхуючись із силами природи й не маючи змоги їх осягти, цілком віддавалася на їхню волю, наділяла їм персоніфікованими характеристиками, а себе вважала безпорадним об'єктом їхніх дій. Людина не була суб'єктом, вона не впливала на процеси. Максимум, що вона намагалася зробити, - це зрозуміти навіть не їх логіку, а бодай їхні закономірності, щоб використовувати їх для виживання. У цей історичний період людина перебувала на периферії власної ж картини світу.
Хоч як це парадоксально, але свого роду світоглядний інфантилізм властивий і зараз спробам побудувати образ своєї країни, представляючи Україну переважно гарною територією, позбавленою або майже позбавленою людської присутності. Мільйони сердець заходяться в захваті…
На мене не справляють враження спроби представити Україну, реалізовані в кліповому форматі на основі почергово поданих краєвидів різних куточків країни.
Чому? Що мене не влаштовує?
Мене у завірусненому в Ютубі представленні не влаштовує відсутність самих українців. Нашими лайками підтримується подача території, а не країни. Мене не влаштовує, коли європейська країна подається як красивий і порожній простір.
У XXI столітті людина не може хвалитися тільки природою своєї країни, окремими її гарними краєвидами, причому з очевидними алюзіями на тему популярних краєвидів інших країн.
Це те ж саме що хизуватися виключно приналежністю до своєї нації, нічого не зробивши, щоб ця нації була кращою.
Наша природа прекрасна, але так само, по-своєму, прекрасна природа будь-якої іншої країни. Наша планета прекрасна. Особливо якщо її берегти, а не загиджувати.
Я хотів би, щоб наша країна була представлена змістовно. Хотів би бачити чисті вулиці й двори наших міст, сучасні виробництва і нову техніку. Хотів би бачити природу своєї країни і її стан як результат свідомого ставлення до неї наших людей, а не окремі недоторканні острівці. Хотів би бачити вдумливі, веселі, суворі й доброзичливі очі наших співвітчизників. Я бачу нашу країну інакше.
Я надзвичайно спраглий людської породи. Дуже хочеться мати змогу дотикатися до тих людських якостей, котрі, як джерело, дають можливість утамувати цю спрагу. Дуже хотілося б, щоб ми могли формувати й демонструвати портрет українця й портрет України, з якою хотілося б мати справу.
З якою хотілося б щось започаткувати і зрадіти загальному результатові.
З якою хотілося б помріяти й послухати її, країни, бачення.
З якою хотілося б помовчати або послухати її мудру історію.
З якою хотілося б порадіти.
Країну з непростим, але цікавим і привабливим людським характером.
Ми мусимо перестати бути територією і стати країною.
Не вперше висувається теза про те, що ми маємо суб'єктивуватися.
Ми маємо зрозуміти, що наша країна - це насамперед наш інтегральний національний характер.
Рівень привабливості наших міст і сіл, збереженість наших історичних пам'яток і нашої природи є результатом вияву цього інтегрального національного характеру.
Зовнішній світ повинен бачити й відчувати цей інтегральний національний характер. Зовнішній світ повинен побачити інтегральну особистість країни. Тоді Україна стане суб'єктом.
У такому разі ми зможемо запропонувати світові більше й цікавіше, ніж просто красиві незайняті ніким території.
Крім того, формування нашої суб'єктності в зовнішніх відносинах має супроводжуватися й демонстрацією нашого стилю в державному будівництві та державному управлінні. Ми вже не дике поле. Ми - народ з усталеними демократичними традиціями, який уміє змінювати президентів і формувати представницьку демократію. Це наш стиль державного життя.
Можливо, дуже цікавим рішенням презентувати нашу країну в художньому форматі була б спроба описати живими словами й прикладними історіями нашу Конституцію, її основні і ключові положення.
Така суб'єктивація відбувається через формування з нашого боку глобальної пропозиції світові.
Що ми як країна пропонуємо людству? Що ми готові покласти зі свого боку на "загальнолюдський стіл"? Чого ми хочемо від нашого безпосереднього й глобального оточення, і якими засобами ми плануємо цього досягти? Чому з нами, такими, які ми є, і такими, якими хочемо стати, людство буде сильнішим, ефективнішим, яскравішим, продуктивнішим? Чому з нами вигідно дружити, захищати, робити бізнес? Ми повинні мати свою стратегію розвитку, яка відгукується, відповідає, стимулює й доповнює стратегії наших потенційних партнерів, і яка не містить внутрішніх суперечностей, що зупиняють або гальмують наш розвиток.
Відвідуючи країни, які тривалий час не знали воєн або інших соціальних потрясінь, я помітив одну характерну рису їхнього ландшафту.
Там багато старих дерев. Ці дерева не були свідками людських катастроф і людських злиднів, які б потребували негайного забезпечення елементарним, і цих дерев не зрубали, щоб дати хоч трохи тепла знедоленим громадянам. Ці дерева стоять свідками стабільності й добробуту народу і держави, їхнього життя, а не виживання. Вони ж є свідками того, що люди, які живуть на цій території, ставляться до довкілля як до своєї власної екологічної системи, а не як до площі, де можна побудувати більше квадратних метрів або засіяти більше гектарів.
Дуже хочеться, щоб ми стали країною старих дерев і молодих ідей.
Країною з дуже ясним і розумним людським обличчям. Яке світові, та й нам самим, важливіше за пейзаж.