Стартує новий політичний сезон. Актуальною топ-темою осені стануть вибори до місцевих органів влади. Наближення електорального забігу примусило партії «струснутися» й перетрусити свої ряди, узяти на озброєння новомодний «заморський» праймеризм. Водночас занурення в електоральні турботи поки що заважає і владі, і опозиції виробити довгостроковий політичний порядок денний.
У День Незалежності влада в особі президента В.Януковича та опозиція в особі лідера БЮТ Ю.Тимошенко презентували своє бачення політичної ситуації і порядку денного на найближчу перспективу. Впевнено почуваючись, Янукович заявив про подальше зміцнення владної вертикалі, розширення і зміцнення повноважень президентської влади. Опозиція ж засвідчила готовність до окремих акцій протесту, залишаючись при тому у стані ідейної деморалізованості і партійної роздробленості.
Коаліційно-ідеологічні збої
В осінній політичний сезон влада входить в умовах соціально-економічної лихоманки, пов’язаної зі зростанням тарифів на комунальні послуги, загальним стрибком цін на товари та послуги. Комуністи дедалі активніше висловлюють свою незгоду з шоковим і необережним характером економічної політики, яку проводить Партія регіонів. Чому розбіжності між Партією регіонів та комуністами виявилися саме в економічних питаннях і наскільки глибокими вони можуть бути? Відповідь на це запитання слід шукати у специфіці ідеологічних розколів, на яких будується українська політика.
Два ідеологічні розколи формують двовимірний політичний біполяризм. Перший біполяризм — геополітичний. Це поділ політичних сил, партійного спектра відносно геополітичних центрів впливу — «Росії» і «Заходу». З одного боку, Росія як імперський центр розглядає Україну як ключову державу в зоні своїх привілейованих інтересів. А з іншого — Європейський Союз як політична й економічна інтегрія втягує Україну в ліберально-демократичний простір і виступає інтеграційним торгово-економічним магнітом. Другий біполяризм — політекономічний, який полягає в розрізненні між правими або лівими відносно економічного курсу держави, зокрема соціально-економічних наслідків так званих реформ.
В.Янукович переміг на президентських виборах, як активно використовуючи у виборчій кампанії геополітичний порядок денний, так і розігруючи карту підвищення соціальних стандартів. Після президентських виборів Партія регіонів створила коаліцію з лівими силами проти правих націонал-демократів, витіснивши їх у маргінальну опозицію, тим самим намагаючись створити політичний режим на антиправій, антинаціоналістичній платформі. По суті, всі перші кроки нового президента були спрямовані на закріплення «ліво-регіонального» гуманітарного і геополітичного курсу, на денаціоналізацію політичного простору, на відмову від нації як проекту, навколо якого відбувається формування та цементування держави. Оперативно було прийнято поправки до закону про основи внутрішньої і зовнішньої політики, які змінили геополітичні і гуманітарні пріоритети попереднього режиму, зняли з порядку денного теми євроатлантичної інтеграції та вступу в НАТО, Голодомору, національної пам’яті тощо. Тому, з погляду геополітичної і гуманітарної політики, Партія регіонів проводить ліву політичну лінію. Причому специфіка цієї лівизни в Україні полягає в тому самому смислі, про який колись говорив Гі Молле, прем’єр-міністр Франції у 50-х роках минулого століття: «наші ліві — вони не ліві, вони східні», розуміючи під цим орієнтацію французьких комуністів на СРСР. Українські ліві орієнтуються на Росію як імперський центр, на різноманітні союзи «слов’янських», «православних» народів. Їхня лівизна — у геополітичній ортодоксальності.
У внутрішньому соціально-економічному порядку денному Партія регіонів більшою мірою дотримується правої політичної лінії. І тому, що захищає інтереси великого бізнесу, і тому, що, орієнтуючись на зовнішні, у тому числі МВФівські фінансові та кредитні запозичення, вибирає правий ультраліберальний економічний курс. Саме правий ліберальний курс регіоналів наражається на критику з боку партнерів — комуністів, які не сприймають адміністративного реформаторства прем’єр-міністра М.Азарова і «МВФівсьского лібералізму» призначеного реформатора С.Тігіпка. У результаті щодо економічних реформ комуністи займають позицію «внутрішньої» ідейної опозиції. Таким чином, внутрішня ідейна та структурна суперечність Партії регіонів у тому, що вона політекономічно — «західна», ліберально-реформаторська, а геополітично — «східна», тобто проросійська. Збігаючись в одній частині з комуністами, в інший — у політекономічній площині, — Партія регіонів істотно з ними розходиться.
Дедалі більші внутрішньокоаліційні суперечності посилюють також і електоральні ризики для Партії регіонів. Зростання соціального невдоволення може підвищити електоральні шанси комуністів за рахунок виборця індустріального Сходу. Не менш небезпечним конкурентом стає і «Сильна Україна» С.Тігіпка. Очевидно, влада не настільки сильна, щоб утримувати коаліцію від внутрішньої конкуренції, а тим більше — взяти під політичний ковпак своїх союзників. Новий режим досить швидко може опинитися на межі втрати контролю, що ставить під сумнів його майбутнє стабільне існування.
Який вихід може бути у влади з такого роду суперечностей? Простим рішенням могла б стати зміна партнерів по коаліції. За підсумками місцевих і парламентських виборів можна відтіснити напівопозиційних комуністів і замінити їх лояльнішими соціалістами. Але і коаліція із соціалістів та «народників» Литвина може виявитися не цілком лояльною, зважаючи на досі не вирішене питання власності на землю, яке для цих сил є ідеологічним. Якщо ж розглянути введення в коаліцію «Сильної України» як самостійного парламентського партнера, то може виникнути колізія «сформованих прем’єрів»: Тігіпко
здатний скласти конкуренцію прем’єрським амбіціям таких регіоналів, як Б.Колесніков,
А.Клюєв, Ю.Бойко, які невпинно зміцнюють свої позиції. Ситуація з Тігіпком для регіоналів залишається також невирішеною дилемою: як електорально розкрутити «Сильну Україну» у ролі зручного коаліційного союзника і водночас стримати персональні політичні амбіції її лідера.
Можливий ще один гіпотетичний варіант. В екстремальних умовах Партія регіонів могла б піти на розширення коаліції за рахунок правих націонал-демократів. У такому разі регіонали отримали б собі союзників для проведення ліберальної економічної політики. Але для українських правих не менше, ніж для комуністів, важливий геополітичний і національний гуманітарний порядок денний. Українські націонал-демократи — «праві» і політекономічно, і геополітично. Нагадаємо, що саме ідеологія стримувала націонал-демократів і регіоналів від створення коаліції в 2006—2007 роках і продовжує стримувати тепер. Більше того, в умовах нинішньої контр-націоналістичної риторики правлячого режиму такий сценарій видається малоймовірним.
Є ще гіпотетичний варіант із БЮТ. Але цей варіант майже неймовірний, у тому числі через ідеологічну специфіку БЮТ.
У національному гуманітарному порядку денному БЮТ швидше права сила, ніж ліва, а в соціально-економічному плані — навпаки, швидше ліва, ніж права. Інакше кажучи, ідеологію БЮТ можна означити як лівий націоналізм. Отож у БЮТ із Партією регіонів, по суті, немає ідеологічних точок дотику, а отже, і не може бути спільного політичного порядку денного. Можливо, це одна з причин того кризового становища, в якому перебувають партія і блок після програшу на президентських виборах Ю.Тимошенко: бютівці так і не змогли знайти собі політичних союзників ні у владі, ні в опозиції.
Мрії автократа
Ідеологічні і структурні суперечності, які переживає влада, свідчать, що режим не може знайти міцної ідейно-політичної опори й міжелітної бази, аби вийти на стадію демократичного закріплення та укорінення. У зв’язку з цим постає запитання: чого хоче Янукович, і, головне, який у нього план? У своєму виступі з нагоди Дня Незалежності України 24 серпня 2010 року президент України запропонував свою формулу політичного режиму. Суть її полягає в «сильному» президенті, який контролює всю владу в країні, «інкорпоруючи» у виконавчу вертикаль і парламент, і суди, і місцеве самоврядування. Президент також має намір координувати економічну політику, причому не тільки політично — через партію та її партнерів у Верховній Раді, а й адміністративно, безпосередньо, вручну контролюючи уряд. Для цього Янукович хоче «грунтовно удосконалювати Конституцію» шляхом посилення особистого, персоналістського мандата президентства. З виступу стають зрозумілими принаймні дві мотивації президента. Перша — охоронна — забезпечити безхмарний період владарювання, знизити ризики від можливого програшу на виборах
2012 і 2015 рр. Друга — консервуюча — обмеження політичної конкуренції, «закриття» публічної політики, санація партійного поля, маргіналізація опозиції та звуження впливу громадянського суспільства.
Таким чином, мета більш ніж прозора: повернення до напівавторитарного режиму на кшталт пострадянських президентур. Варіанти цього плану на сьогодні отримали оформлення у кількох сценаріях. Перший сценарій, юридичний, — через Конституційний суд (вже укомплектований необхідними кадрами) прийняти рішення про неконституційність поправок, внесених 2004 року в Конституцію-1996. Не беручи до уваги всіх можливих юридичних колізій цього варіанта, важливою є не так його легалізація, як легітимність. Саме дефіцит легітимності може закласти під режим міну уповільненої дії.
Питання легітимізаційного дефіциту для В.Януковича є чи не головним, а відтак — і вкрай болючим. Отримавши відносну більшість на президентських виборах-2010 (у другому турі), залишаючись електоральним лідером меншої частини країни (10 регіонів із 27), Янукович досі обмежений у можливостях та ідейно-політичних ресурсах, щоб стати «своїм» у Центрі й на Заході, як це зробив свого часу Кучма.
Тому, окрім юридичного, розглядається ще й варіант легітимізаційний. Щоб виплутатися з легітимізаційної пастки, Януковичу потрібен референдум щодо довіри, який забезпечить оновлений і сильніший президентський мандат. Якщо Янукович на референдумі отримає 60 і більше відсотків, то результат президентських виборів-2010 уже буде не таким важливим. Але суть не лише в цій електоральній арифметиці, а в тому, що зміняться політичний смисл і логіка президентства: від демократично обраного президента до пострадянської президентури.
Після згаданого виступу президента можна говорити ще про один сценарій. Янукович налаштований на два президентських терміни, причому натяк на посилення президентського мандата може означати і подовження терміну президентської каденції. Варіант зі збільшенням президентського терміну до семи років уже був озвучений опозицією. Ще одну тезу про якнайшвидше і «грунтовне удосконалення Конституції» можна проінтерпретувати як необхідність сколочування конституційної більшості в парламенті для швидкого прийняття задуманих змін. Очевидно, модель сильної, на межі «силової», президентської влади з опертям на конституційну більшість і є тим форматом режиму, який бачить президент. Ця модель більше скидається на російську, де президент, уряд і конституційна парламентська більшість діють в одній зв’язці. Для реалізації російської моделі використовуватимуться всі засоби, від контролю над виборчим законодавством і до переписування конституційних норм.
Путін? Лукашенко? Чи Мечіар?
Для авторитарного режиму, окрім об’єктивних умов, які можуть сприяти його встановленню та зміцненню, важлива також стратегія акторів. Президентський авторитарний режим можливий за наявності сильної, харизматичної постаті президента, в умовах формування чіткої ідейно-політичної ідентифікації режиму і визначення «інакшого», «ворога», «іншого», у розрізненні й відносно якого відбувається ідентифікація та консолідація політичних і соціальних сил.
Якщо згадати українські реалії 90-х років, то для квазіавторитаризму Кучми таким «ворогом» були комуністи, а сам режим мав антиліву ідеологічну платформу. Тому праві і центристи, «націоналісти» і капіталісти становили неформальний історичний блок проти «лівих», щоб не допустити комуністичного реваншу. Антиліва мобілізація еліти була важлива, оскільки в 90-х роках країна перебувала в об’єктивних умовах виходу з комунізму, а комунізм і комуністи становили головну небезпеку для політичних систем пострадянських країн і для політичних сил, котрі вийшли на перші ролі в результаті появи незалежних держав і не хотіли повернення в минуле. Тактичний союз між націонал-демократами та олігархами базувався на тому, що перші бачили у виході з комунізму створення незалежної держави, а другі — капіталізацію своєї власності. І в цьому було знайдено спільний знаменник, свого роду «консенсус 90-х» у діяльності нових еліт. Такий авторитаризм спокійно сприймався і на Заході, оскільки для нього важливо було стримати комунізм на пострадянському просторі, не допустити реінтеграції комуністичного блоку.
У сучасних умовах 2010-х рр. загрози комунізму ні світового, ні національного немає. Немає й ідейного протистояння між Заходом і Росією. Але є сильна Росія, з її жорстким, місцями грубим ірредентистським порядком денним відносно України. Як загроза сьогодні — вже не рерадянізація, а реімперіалізація.
У нових історичних умовах залишається відкритим питання — на якій ідеологічній платформі Янукович міг би повернути авторитаризм, які могли бути ідентифікаційні підстави режиму, внутрішньоелітні баланси, де шукати геополітичні підпірки режиму — на Заході чи Сході (РФ) тощо. Загалом, тут не обійтися без надскладного ідейного, гео- і внутрішньополітичного вибору.
Наразі країна зависнула в сірій зоні між демократією та авторитаризмом, у тій моделі імітаційної демократії, яка дедалі більше скидається на демократію залежності. Демократія дає можливість Януковичу отримати електоральну більшість на виборах за рахунок голосів південного сходу України. Але водночас така демократія генерує електоральну залежність нинішньої влади від Росії. У Януковича начебто є свій виборець, але цей виборець одночасно може бути «виборцем» Путіна, патріарха Кирила, глядачем кремлівських ЗМІ тощо. Тому й зібрати «українського виборця» у Януковича не виходить і навряд чи вийде — навіть за умови роздробленості опозиції на правому фланзі. Виборець націонал-демократів автоматично не стане виборцем Партії регіонів, а ось свого виборця у разі «українізації» Янукович втратити може. Своєю чергою, електоральна й геополітична залежність обмежує президентську незалежність в умовах такої демократії, заважає реалізувати президентський мандат і бути повноправним господарем держави.
Можливо, щоб обмежити свою залежність від Росії Янукович і потребує авторитаризму на кшталт політичного режиму Л.Кучми. Але режим Кучми будувався на антилівій і на м’якій неросійській орієнтації — «Україна — не Росія», тобто Україна виокремлювала себе як «інша» стосовно Росії. Водночас внутрішня жорстка вертикаль влади була відносно автономною і незалежною від електоральної залежності. За Кучми не було такого чіткого геополітичного й електорального розколу політичного поля, що допомагало як збирати «східного» і «західного» виборця, так і проводити збирання українських еліт. Таких сприятливих умов у нинішнього президента немає.
Більше того, найактуальнішим для Януковича залишається питання ідентифікації режиму. Після Л.Кучми В.Ющенко пішов шляхом західної, європейської ідентифікації і проголосив: «Україна — це Захід». Сьогодні Янукович не може сказати, як Кучма, що «Україна — не Росія», і тим більше — як Ющенко, що «Україна — це Захід», але й сказати, що «Україна — це Росія», теж не може. Якщо Україна — це, так би мовити, друга Росія, тоді в чому сенс української державності?
Можливий, щоправда, варіант авторитаризму незалежності. Прикладом такого авторитаризму є режим «пізнього» Лукашенка. Спочатку авторитаризм Лукашенка спирався на підтримку Росії при остракізмі Заходу, тепер йому доводиться лавірувати між напівлояльним Заходом і, по суті, ворожим Кремлем. Але авторитаризм Лукашенка особливий. Останнім часом він еволюціонує від авторитаризму постсоціалістичного до авторитаризму національного, або авторитаризму незалежності, що робить його в цілому прогресивним явищем.
Чи може Янукович піти шляхом авторитаризму незалежності, тобто шляхом дистанціювання від Росії, вибудовування політичної та ідеологічної ідентичності режиму на антилівій геополітичній, тобто контрросійській основі? Але це означало б політичне відступництво і втрату свого виборця на українському Сході, підтримки російських еліт. На відміну від Януковича, Лукашенко не залежить від механізмів виборної демократії. Відповідно, Лукашенко може легко змінити проросійську ідеологію авторитаризму на антиросійську, тобто авторитаризм залежності на авторитаризм незалежності, не змінюючи форму самого режиму. Янукович цього зробити не може, бо, поки зберігається мінімальний рівень виборної демократії в Україні, мандат на владу йому вручає проросійський виборець південного сходу України за підтримки кремлівської еліти.
Україна наразі зупинилася на етапі недооформленої національної демократії. І президент Янукович, і правлячий клас загалом не знають, що з нею робити. Намагаючись вибудувати авторитаризм, він не в змозі визначити, на якій ідеологічній платформі автократизувати політичний режим і яка в нього може бути політична ідентичність. Піти шляхом демократії або авторитаризму залежності — означає увійти в зону російської, православної ідентичності, зруйнувати баланс багатовекторності, будувати режим на хоч і м’якій, проте антизахідній риториці та ідентичності. Але антизахідна карта в Україні проблематична, оскільки економічно і фінансово країна пов’язана із Заходом (МВФ, офшори, банківські рахунки тощо).
Щоб піти шляхом авторитаризму незалежності, необхідно мати відповідні умови, ресурси та ідеологію: чітка внутрішня ідентифікація режиму, стратегічний союз із Заходом — внутрішньоукраїнським і «зовнішнім». Таких ресурсів сьогодні у влади немає. Таким чином, В.Януковичу, який кружляє ідеологічними, геополітичними, ідентифікаційними й навіть психологічними лабіринтами, вкрай складно знайти політичний вихід.
Вихід і для України, і для Януковича — у демократії незалежності. Для Януковича цей шлях пов’язаний із ризиком «програти» вибори, та водночас демократія незалежності дає право на вибір, можливість «не програти Україну», умови складання й перескладання партійно-парламентських коаліцій, вибору оптимального для України проекту держави.
Створення і тим більше ефективне функціонування авторитаризму за калькою Путіна, Лукашенка, Кучми в Україні після 2004 року неможливе. Тому проект авторитарного режиму від «зодчих» Януковича тупиковий. Янукович — поки що президент без проекту, і саме з цим може бути надалі пов’язана криза його президентства. Янукович не стане ні Путіним, ні Лукашенком. Паралель можна провести, швидше, з прем’єр-міністром Словаччини кінця 90-х років В.Мечіаром, при якому країна «стала» на паузу, а потім продовжила демократичний, європейський шлях. Україна при Януковичу залишатиметься на паузі, щоб уже з іншим президентом завершити шлях становлення національної демократії. Або цей вибір зробить сам президент.