Стан перемир'я відрізняється від режиму війни на Донбасі, як з'ясувалося, тільки тим, що в другому випадку українська армія не лише відбивається, а й де-не-де навіть наступає.
В іншому ніщо не змінилося.
Тонко й пронизливо свистять сигнальні міни, злітаючи вгору. Гулко бахкають вибухи. Басовитим дробом стукають крупнокаліберні кулемети й гармати з БТРів. Захлинаються верескливими трелями довгих черг автомати. Солідно хрустять щебенем на розбитих дорогах колеса важких вантажівок із солдатами, зброєю, іншими потрібними для війни речами.
За всім цим спостерігають мільйони місцевих жителів, яких мучать болісні роздуми. Втікати чи залишатися? Якщо втікати, то куди? Як приймуть "там"? Хто ми в очах влади й співвітчизників - жертви чи співучасники?
Відповідей немає. І порадитися ні з ким. Найбільше турбує той факт, що відповідей і порад немає з боку тих, хто відповідає за мільйони українських громадян, які залишаються в зоні конфлікту, - представників влади.
Одна з найголовніших проблем наразі - відсутність комунікації між урядом та мирним населенням. Інколи складається враження, що в Києві взагалі не сформований єдиний погляд на політику стосовно нонкомбатантів на сході України. У кожному разі, погляд, що виражався б у конкретних рішеннях.
Від офіційних осіб, так чи інакше відповідальних за Донбас, останнім часом пролунало кілька суперечливих меседжів.
Прикметно, що жоден із них не викликав логічного продовження - порад чи навіть наказів громадянам щодо їх, громадян, поведінки на випадок того чи іншого із запропонованих варіантів розвитку подій.
Наприклад: "Ми очікуємо російського вторгнення в найближчі тижні) дні/години". Війська по той бік кордону справді пересуваються постійно, найчастіше - дуже близько, на очах у прикордонників. Російські спікери при найменшій нагоді публічно натякають на можливість "миротворчої" операції. Обіцянками швидкого приходу "своїх" регулярно кормлять бойовиків, що діють на території самопроголошених ДНР і ЛНР.
Це - факти, які лежать на поверхні. Очевидно, у РНБОУ, військової розвідки та СБУ є якась закрита інформація, що дозволяє вважати такий сценарій розвитку подій цілком імовірним.
Тоді постає логічне запитання: коли й справді не виключається повномасштабна війна замість нинішньої гібридної атаки з незрозумілими цілями, то де підготовка найочевиднішого в цій ситуації - централізованої евакуації мирного населення з поля майбутніх боїв?
Де заготовки для великих таборів біженців? Де оповіщення про маршрути? Де зарезервовані під вивезення своїх нібито громадян спецсостави?
Де, зрештою, хоч якийсь документ, що вийшов із надр високих кабінетів, який регламентує сфери відповідальності керівників, уповноважених на проведення масової евакуації?
Загроза російського вторгнення примусила українську владу до краю наситити східні регіони військами. Необхідні накази віддали задовго до того, як пролунали перші постріли.
Але та ж таки загроза чомусь не стимулювала чиновників розробити механізм порятунку нонкомбатантів. Ніби тутешніх жителів стратеги наперед списали як допустимі втрати.
"АТО завершиться за лічені години, максимум - за тиждень". Заяви на цю тему лунали з вуст президента Петра Порошенка кілька разів. Як до виборів, так і після.
Тепер же, за різними оцінками, на території "народних республік" зосереджено від трьох до семи тисяч бойовиків. Точної кількості озброєних людей не знають навіть польові командири ДНР і ЛНР через відсутність єдиного командного центру.
Є кілька загонів, кожен зі своїм полководцем на чолі. Є загони суто російські, є (невеликі) підрозділи самих тільки місцевих бійців, є підрозділи змішаного складу.
Є групи найманців, є ідейні добровольці, є своєрідні "аутсорсери", які не отримують платні, зате командири не заважають їм грабувати й мародерствувати. Останніх, утім, часто зачищають свої ж соратники: така-сяка дисципліна в лавах бойовиків усе-таки підтримується.
У кожному разі, очевидно, що йдеться про кілька тисяч людей, котрі мають на озброєнні автомати, гранатомети, ПЗРК, міномети, установки "Град" і бронетехніку.
Знищити таке угруповання в стислий термін - ідея, мабуть, авантюристична, але вона має право на життя. Принаймні віддати військовим наказ на розробку такої операції верховний головнокомандувач може, а ті, своєю чергою, візьмуть під козирок, скажуть "єсть!" і вирушать виконувати.
Припустімо навіть, що самим генералам Генштабу такий наказ не видасться фантастичним, і вони зможуть, цитуючи Екзюпері, "перетворитися на чайку". Тобто спланувати, організувати, сформувати необхідні частини й з'єднання і вивести їх на стартові позиції.
Це означає тільки те, що такий бліцкриг не обійдеться без масового застосування авіації та артилерії. Відповідно, навіть при найакуратнішому виконанні жертви серед мирного населення можуть бути, і чималі. Що не дивно на війні, де воюючі сторони при передислокаціях "прив'язані" до автомагістралей, а бойові дії точаться в містах.
Проводячи швидку операцію, неможливо евакуювати населення без того, щоб не розкрити своїх планів. Але віддати розпорядження упорядкувати бомбосховища - можна? Тепер це власноруч роблять свідомі громадяни, які займаються цим, швидше, просто від безвиході. Просто тому, що не знають, чим себе зайняти, аби не збожеволіти від страху.
Але порадити запастися продуктами - можна?
Підказати, що, почувши стрілянину й вибухи, треба вимкнути світло, відійти від вікон і лягти на підлогу, - можна?
Зрештою, наказати всім залишатися на місцях, не панікувати й чекати завершення операції - можна?
Таємності це не порушить. Зате може врятувати багато життів.
"Слід готуватися до затяжного конфлікту". Цей сценарій вважають найімовірнішим незалежні експерти, передусім - міжнародні. На їхню думку, ще, як мінімум, кілька місяців триватиме те ж, що й тепер: диверсійно-терористична війна з періодичними сплесками і спадами активності.
Офіційні особи України, навпаки, про ймовірність такого розвитку подій говорять мало й скупо. Бо для них це певною мірою - визнання власної слабкості.
Проте не виключають.
У цій ситуації було б логічно не проводити екстрену масовану евакуацію, а підготувати "коридори" для тих, хто хоче пересидіти війну в безпечному місці на території України.
Було б логічно, нарешті, чітко відповістити на запитання, які найчастіше ставлять вимушені переселенці: ми зможемо потім повернутися додому - чи нам починати всерйоз облаштовуватися там, куди закинула нас ця війна?
З усього переліченого не робиться нічого або майже нічого.
Які б не були погляди на подальший розвиток ситуації, всі вони ніби ігнорують той факт, що в зоні конфлікту є мирні громадяни.
Причин цього кілька.
Мабуть, найголовніша - на Донбасі зруйновані не тільки інститути влади, а й канали комунікації. Доки бойовики в кожному захопленому місті вимикали українські канали й душили місцеву пресу, Київ не зміг виконати свого ж рішення про припинення мовлення російського телебачення. Не потурбувався про створення альтернативної системи спілкування з населенням окупованих терористами територій. Навіть не сформулював, що саме варто донести до громадян.
Крім того, на жаль, у столиці багато хто знову піддався спокусі простих рішень. І запевняє, що "всі нормальні люди звідти вже виїхали, а решти не жаль, тільки повітря чистіше буде". Сумно, що цей погляд поділяють багато переселенців зі сходу, які нині мешкають у тому ж таки Києві чи інших регіонах України. Сумно, бо такі радикальні вислови циркулюють у середовищі тих, кого зараховують до opinion makers. Таким чином, рано чи пізно керівники вирішать, що ігнорування громадян у зоні АТО і їхніх проблем - правильна політика, бо цього хоче суспільство.
Насправді така політика веде нас до нового витка протистояння в майбутньому. Оскільки багато жителів Донбасу, які переживуть це літо, будуть переповнені тільки одним почуттям - ненавистю до держави, яка залишила їх у тяжку хвилину.