Щойно трапляється якийсь інцидент з участю поліцейських, тим паче - така трагедія, як у Кривому Озері, - і перше запитання, яке спадає на думку більшості людей останнім часом, - як так, а як же атестація? Чи відбулася вона в цьому регіоні, чи пройшли її ось ці, саме ці поліцейські, які зараз когось побили/вбили/взяли хабар/призначені на важливу посаду тощо.
В мене теж це - перше запитання. Чому так? Мабуть, тому, що атестація, принаймні до певного моменту, з усіма її вадами була таким собі критерієм довіри суспільства до конкретного поліцейського. Не ідеальним, але бодай якимось, іншого немає. Маркером тієї поліції, якої вже торкнулося реформування.
Можливо, це справді було (мало бути) першою й головною метою такої атестації (важливішою навіть за юридичний аспект) - укладення і скріплення суспільного договору між народом та керівництвом поліції: "Ми допускаємо вас до процесу фільтрації міліціонерів, погоджуємось і виконуємо ваші рішення, приймаємо ваші неминучі помилки, а ви, зі свого боку, побачивши, як це важко і складно, що помилки справді неминучі, поділяєте відповідальність за цю "авантюру", "приймаєте" тих поліцейських, яких отримали на виході, довіряєте їм і даєте нам карт-бланш на подальші кроки реформи". Тобто, пропустивши міліціонерів через фільтр громадськості, можна було легітимізувати в очах суспільства тих поліцейських, котрі пройшли переатестацію. Підвищити рівень довіри до цих поліцейських і далі фільтрувати вже більш точними інструментами.
Зрозуміло, що цей фільтр не може бути ідеальним. Зрозуміло, що суспільство не зможе перебрати стару міліцію і набрати з неї ідеальних поліцейських. Насправді суспільство ще багато чого не завжди "зможе", наприклад не піддаватися тиску "старої гвардії": "не звільняти "професіоналів", "а хто працювати буде?"; не завжди зможе не жаліти "цих хлопчиків, - вони лише виконували наказ"; не всі можуть ефективно протистояти мантрам "вони всі такі, що ж, тепер усіх звільнити?". Ще - представники громадськості не є провидцями, не можуть перевірити справжність наданих на атестацію документів, вони не професійні дізнавачі, щоб гарантовано "розколоти" кандидата за 15 чи навіть 30 хвилин, особливо не маючи "вхідних даних". Але все це - не біда, тим більше що ми вчилися, помічали діри, намагалися їх латати… Погодьтеся, поліція не може бути набагато кращою (чеснішою, відповідальнішою), ніж суспільство в цілому. Реалістична мета - щоб рівень поліцейських відповідав рівню розвитку суспільства. Тоді виникає довіра. А коли є довіра й адекватний контроль, то відразу зростає ефективність роботи поліції, навіть неідеальної. На жаль, у нас був (і лишається) жахливий світоглядний розрив між суспільством та старою-новою поліцією. І поки що його не вдалося подолати.
Чому? Як на мене - тому, що цей умовний "суспільний договір" щодо атестації не виконується. І не виконується саме реформаторами. Я не кажу зараз про "юридичну чистоту" атестації. Про свиню, яку підклав Арсен Аваков Хатії Деканоідзе, призначеній на посаду після завершення терміну на "юридично бездоганну" "залізобетонну" атестацію, призначеній саме в момент переведення всіх міліціонерів у поліцейські без атестації. Проблеми з поновленням неатестованих у судах з'явилися саме і виключно через це. Так, ці судові позови ускладнюють життя, потребують додаткових ресурсів, часу, зневірюють, бісять, проте не перекреслюють результатів атестації. Не перекреслюють усієї роботи, зокрема й громадськості. Власне, звільнити неатестованих можна і після поновлення через суд.
Чому ж атестація не виконує свого основного завдання?
1. Витіснення громадськості з комісій
Перекреслює результат атестації, по-перше, "одностороння зміна умов договору" - зміна негласного порядку формування комісій (50/50), коли представники громадськості мали реальну можливість впливати на результат. Фактичний контроль за формуванням комісій отримали представники "старої гвардії МВС".
Відтак, у нашому "суспільному договорі про довіру" "допускаємо до фільтрації" перетворюється на "вдаємо, що допускаємо", а замість "виконуємо ваші рішення" маємо цілком протилежне - "не допускаємо вас до цих рішень". Це критичні зміни. Це наслідок "компромісу" з Аваковим і компанією, які душили атестацію й погодилися на її продовження лише за умов повного контролю над процесом. Де-факто забравши у громадськості можливість впливати на відбір. У чому ж тоді сенс компромісу? Як ця імітація може вплинути на довіру суспільства до поліції?
Яскравий приклад: атестаційним комісіям у Вінниці жодного разу не надали інформацію з сайту, куди громадськість надсилала приклади негідної поведінки поліцейських.
Звідки така впевненість, що наша частина договору залишається в силі? Аж ніяк… "Договір розірвано у зв'язку з грубим порушенням умов однією зі сторін." Волонтери виходять із комісій. Рівень довіри до процесу і до результату різко падає. Я б сказала - довіра зникає. І до атестації - і до реформи в цілому.
2. "Секретність" результатів атестації
А другий момент, який перекреслює весь ефект від атестації, - це те, що суспільство насправді НЕ ЗНАЄ РЕЗУЛЬТАТІВ АТЕСТАЦІЇ. Не знає, ось цей конкретний працівник переатестований чи ні? Пройшов атестацію, провалив чи взагалі уникнув? Не може цього перевірити. Персональні результати атестації не оприлюднені. Кому з цієї нової-старої поліції ми домовилися довіряти (особливо з урахуванням кількості поновлених через суди), невідомо. Перевірити, чи справді звільнені не атестовані, неможливо. Ну тобто договір взагалі втрачає сенс (навіть у тій частині, де громадськість ще реально впливала на процес). Так зазвичай буває, коли одна зі сторін махлює. Знову втрачається довіра. Повністю. Не лише до тих, хто змахлював чи поновився через суд, не до окремих персоналій чи атестаційних комісій, не до тих керівників Головного управління Національної поліції (ГУНП), які "кришували" схеми уникання атестації, не до Авакова і його "старої гвардії". А повністю. До всього процесу атестації, до "нової-старої" поліції, а заодно й до реформи в цілому.
Посилює маразм ситуації те, що навіть на запити, які стосуються результатів атестації, поліція по суті не відповідає.
Або фактично ігнорує запитання, як, наприклад, запит журналіста Дмитра Гнапа щодо атестації Сергія Приходька -- головного підозрюваного у справі про вбивство Ігоря Індила.
Або (ще гірше) - відмовляється надати інформацію й "офіційно бреше" (як у відповіді журналістові "Українського тижня" Андрію Голубу), що результати атестування не підлягають оприлюдненню, буцімто, з огляду на п. 3 розділу 10 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію.
Для довідки: п.3 розділу 10 Переліку відомостей, що становлять службову інформацію в системі Національної поліції України, не стосується результатів атестування, а забороняє розголошувати "відомості про результати здійснення психологічного діагностування, психологічного супроводження та тестування на поліграфі особового складу Національної поліції України, уключаючи тих, які призначаються на керівні посади, на посади миротворчого персоналу, відносно яких проводяться службові розслідування".
Очевидно, що інформація про результати атестування не може бути службовою чи з обмеженим доступом, оскільки вона є суспільно значимою. І інтерес суспільства в її розкритті переконливо переважить будь-яку потенційну шкоду конкретним особам.
Закритість підсумків атестації аж ніяк не сприяє підвищенню довіри до поліції.
Засекречення результатів атестації (фактичне чи нормативне) - це знищення її результатів.
Події у Кривому Озері - яскравий приклад.
Як це працює. Поліцейські скоїли злочин - убили людину. ГУНП збрехало про "подію" на офіційному сайті. Це очевидний для громадськості факт. Це кричущий факт не лише сам по собі, а ще й тому, що це дуже схоже на "Врадіївку" і дуже близько географічно. Його потрібно проаналізувати, відрефлексувати, дати оцінку, зрозуміти, як усе це співвідноситься із задекларованою реформою. Як розрізнити - це агонія "старих ментів" чи це вже такі "результати реформи"? Я зараз кажу не про маніпуляції і свідому "зраду". А про добросовісне бажання розібратися, про реальні думки й почуття людей, які в цьому копаються. Бо з цих думок і почуттів окремих людей формується або не формується суспільна довіра до поліції, до реформи.
А хід думок дуже простий. Що є головним індикатором реформи, єдиними "видимими" результатами? Патрульна поліція і атестація. Добре, розібралися, що це не патрульні. Але ж цікаво - чи проходили ці поліцейські атестацію? Як дізнатись? У відкритому доступі таких даних немає, запит - довго і зазвичай безрезультатно.
Журналістам ГУНП неофіційно повідомляє, що всі поліцейські, причетні до кривавої справи у Кривому Озері , атестацію пройшли. Але ж інформація була неправдивою (власне, ніхто з власної волі не зізнається, що взяв на роботу неатестованого співробітника).
Головний підозрюваний у справі про вбивство Олександра Цукермана, той, хто стріляв, як стверджує член атестаційної комісії в Миколаєві Ольга Худецької, насправді атестації не проходив.
Його посада "водій" начебто не потребує атестації. Хто так вирішив, коли й на якій підставі?
Чи це відповідає "суспільному договору", про який я писала вище, - щоб міліціонер, котрий безпосередньо здійснює затримання (на якій би посаді він не був), став називатися поліцейським без атестації, без мінімальної перевірки? Як на мене - ні. Це знову обман. Викрити цей обман можна було б, опублікувавши списки атестованих і поліцейських, котрі провалили атестацію. Тоді б, можливо, хтось звернув на нього увагу раніше, за менш трагічних обставин. Наприклад, поліцейський нагрубіянив комусь чи що, - і громадянин звернувся би до ПУБЛІЧНОГО ПЕРЕЛІКУ АТЕСТОВАНИХ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ, а не знайшовши там прізвища хулігана, написав би скаргу чи повідомив би журналістам… Можливо, це б щось змінило, і міліціонер-водій не став би ризикувати, стріляючи з нетабельної зброї в затриманого. Я розумію, що забагато "можливо", але публічні результати атестації - інструмент, на який суспільство має право, а вже як скористається - інше питання.
Атестацію не проходять поліція охорони, батальйони територіальної оборони, більша частина батальйону спеціального призначення в Києві (колишній "Беркут") - тобто принаймні половина фігурантів кримінальних справ по беркутівцях, які зараз розслідуються або розглядаються в суді. Перед атестацією звільняються або виходять на пенсію, щоб потім виринути в іншій області. Провалюють атестацію в одній області, а потім зараховуються на службу в іншій. Пересиджують у підрозділах чи на посадах, які "не підлягають атестації", а потім переводяться без атестації куди захочуть.
Власне, дірок, які можна відловити лише з допомогою публічних результатів атестації, не перелічити. І це - крім цілком законного поновлення через суд.
Один із шістьох фігурантів справи Кривого Озера, Василь Трубаченко, до слова, провалив атестацію і поновився через суд.
Тут уже можна було б говорити про успіх атестації - відсіяла принаймні одного, а вже "такий-сякий суд" поновив, але ж ні, не можна. Можна було б, якби жителі Кривого Озера наперед знали, що цей поліцейський не завоював довіри атестаційної комісії і фільтру атестації - не пройшов. І не слід вважати його "новою поліцією" та довіряти як новій поліції. Але ж ні, жителі такого шансу не мали. Отже, він - не успіх атестації, а її ще одна поразка.
Жителів Кривого Озера, а також усієї Миколаївщини, Київщини, Одещини - всіх регіонів, де відбулася атестація, де місцева громадськість витрачала сили, час, а подекуди - і ризикувала здоров'ям, позбавили можливості користуватися результатами відбору. Вони не знають, кого з поліцейських, які працюють у них, які приїздять на виїзди, розслідують справи, охороняють громадський порядок, атестували, а кого - ні. Кому можна довіряти, кому - ні. Вони не знають, кому пред'являти претензії, виявивши неадекватів у поліції: атестаційній комісії, керівництву, суду? Не знають, на що впливати, куди спрямовувати зусилля для подальшого очищення поліції. То навіщо витрачено стільки часу і сил? Логічне запитання, чи не так? Навіть з'явилася петиція з проханням опублікувати персональні результати атестації.
А що стосовно інших фігурантів? Не знаю. Звісно, надіслали запити, але відповіді (хоч і спливли терміни) немає. І не факт, що буде.
Маючи сумний досвід зіткнення з брехнею у відповідях НП щодо атестації і з випадками маніпуляцій даними з боку самих кандидатів, що атестувались, я повірю лише атестаційному листу. З якого, до речі, буде зрозуміло, як, хто й коли їх атестував, які комісії, які були висновки керівників, очно чи заочно. І тоді можна було б аналізувати, як і чому трагедія сталася: брак часу, "заочка", слабка комісія і т.д.
Наведу слова члена атестаційної комісії в Миколаєві Ольги Худецької:
"Атестація в Миколаєві запам'яталася великою кількістю заочних розглядів, які "пропонували" комісіям організатори. Комісії без досвіду на це "велися". "Заочка" - це атестація за документами, без співбесід і поліграфа...
15 хв. на кандидата, денне навантаження - 29 співбесід плюс розбір документів (і виклик за потреби) 30- 50 заочників, неможливість зібрати матеріал на кандидатів наперед. Тому, звісно, виявити можна було лише те, що на поверхні. Те, що виринає при стислій співбесіді і швидкому Гуглі. Власне, з цієї причини ми й просили виправити всі ці баги процесу. Нам дали зрозуміти, що так і зроблять після Миколаєва.
Але після нього і паузи завдовжки місяць викотили атестацію по-аваковськи. Формально деякі наші прохання були виконані - не 15 хв. на людину, а 30, наприклад. Але контроль перейшов до радників міністра й департаменту кадрового забезпечення…"
Якщо немає доступного, погодженого із суспільством маркера, кому довіряти, а кому ні, - то довіри не буде нікому.
Реформування поліції - складний і тривалий процес, який не може проходити гладко. Багажу сліпої довіри населення на весь процес не вистачить. І сліпа довіра тут не потрібна, вона шкодить реформі. А усвідомлена довіра суспільства без можливості контролю з боку суспільства не може тривати довго. Її час уже спливає.
Процес має бути прозорим. Тоді причину кожного збою, кожної проблеми, кожного ексцесу зацікавлені в просуванні реформи журналісти, активісти, громадські організації можуть самі відстежувати, показати, проговорити і, врешті-решт, запропонувати вихід. Це стосується як атестації, так і реформи загалом. Тоді закиди й нападки журналістів, громадського сектора можуть спрямовуватись на конкретні недоліки і сприяти їх усуненню. А якщо "в нас усе добре", "реформа йде повним ходом", тоді об'єктом критики стає не тільки атестація, а реформа в цілому.
Шлях "реформа окремо, не втручайтеся, вивіска окремо" - шлях у нікуди. А зовсім не компроміс. Натомість прозорість процесу реформи - шанс на її реалізацію. Єдиний шанс.