За незбагненним збігом обставин, обидві українські революції розпочалися в один день - собору Архистратига Михаїла, 21 листопада. Обидві означили собою значно більший дійовий простір, ніж звичайний протест проти одного диктатора. Помаранчева революція-2004, і особливо Революція Гідності 2013–2014 рр., ніби злегка відчинили для світу двері у XXI ст., анонсуючи потребу в новому розумінні суспільних відносин.
Символічно також, що класичне й романтичне XIX ст. остаточно кануло в минуле рівно 100 років тому - у 1914 р., з початком Першої світової війни. І тоді перехід до нового, XX ст. не лише був травматичним, а й означав, що світ увійшов у часи глобалізації та геополітичних протистоянь. Переділ територій, Друга світова війна та розпад колоніальних держав забрали в людства майже 50 років. Зрозумілою реакцією на це у другій половині століття стало знеохочення до всіх попередніх традиційних цінностей, обґрунтоване філософією постмодернізму, і закономірний прихід ідеології технологічного споживацтва та культу грошей. Недопущення війни і прагматичні економічні інтереси як головні запобіжники миру повоєнна Європа взяла на озброєння ідеї свого нового розвитку та об'єднання.
Важливою особливістю XX ст. стало й те, що найдраматичніші конфлікти і нехтування правами людини були пов'язані з автократичними партіями, очолюваними одноосібними лідерами (Ленін, Сталін, Муссоліні, Гітлер, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Пол Пот та ін.). Ідеології цих партій протистояла ідеологія демократичного суспільства, гаслом якого, з часу Великої французької революції й аж до теперішньої Декларації прав і свобод людини (ООН), є Свобода, Рівність та Братерство. Однак наприкінці минулого - на початку нинішнього століть це гасло ставало дедалі ілюзорнішим, а ідеологія споживацтва і грошей призвела до серйозної суспільно-економічної кризи глобалізованого світу.
У контексті цих подій наприкінці минулого століття майже в центрі Європі виникла велика і багата ресурсами Україна. Впродовж двадцяти з гаком років вона "розвивалася" як геополітична корупційна сіра зона - заручник політичних пертурбацій між виразниками західного і східного розумінь цивілізації. Неминучий вислід такої ролі: Україна мала або розчинитися в геополітичному просторі (байдуже яким шляхом), або стати повновартісною самостійною державою. Події від 21 листопада 2004 р. по
21 листопада 2013 р. показали, що Україна і її громадяни вибрали другий шлях. Кульмінацією цього вибору став другий Майдан.
Можна думати, і навіть стверджувати, що революційні події в Україні, уособлені й символізовані Майданом-2014, були не лише декларацією гідності та боротьби за європейські цінності, а саме це заведено вважати його головною місією.
Значно вагомішою є роль Майдану-2014, про яку поки що не ведеться мова. Саме цей Майдан визначив собою межу між XX і XXI ст. і показав, що прихід нового століття може стати не менш травматичним, ніж сто років тому (1914 р.), включно із загрозою нової глобальної війни та розпадом теперішньої великої імперії.
Драматизм нинішньої ситуації полягає, однак, ще й у тому, що з остаточним відходом
XX-го "століття егоїзму" виникла потреба в осмисленні та впровадженні нових цінностей, а з ними - й нового гасла соціальних змін. І це також запропонував, хоч і неочевидним чином, Майдан-2014, адже рушійною силою Майдану було, по суті, відстоювання нових принципів сучасної соціальної справедливості. Нинішня потреба у справедливості, як свідчить історична реальність, не може бути забезпечена попередніми цінностями: Свободою, Рівністю та Братерством. При тому що Свобода була й залишатиметься невід'ємною і основною, даною Богом чи Природою, потребою людини, дійсна й істиннарівність виявилася недосяжною утопією , а стремління добратерства у суспільних відносинах - ілюзорним ідеалом.
Про що говорив і чого вимагав Майдан? Крім невід'ємної потреби у дотриманні громадянської Свободи, ще про дві важливі цінності сучасного світу.
По-перше: говорив про довіру у стосунках між людьми, між суспільством і владою, а також - до правдивої інформації. Бо саме загострення суспільної недовіри в Україні стало пусковим механізмом революції-2014 (брехня владної еліти).
По-друге: Майдан-2014 вимагав встановлення дієвого права, нехтуваного в Україні на всіх інституційних рівнях і всіма можливими способами.
Цим, по суті, Майдан-2014 сформулював нове триєдине гасло сучасного суспільства: Свобода, Довіра, Право (LIBERTAS, FIDES, ІUS), які сукупно значно надійніше й реальніше гарантують гідність особистості та її самовираження, а також справедливість відносин як на побутовому, так і на суспільному рівнях.
З переходом до XXI ст. виникають нові вимоги до його розуміння та до бачення близьких і віддалених перспектив розвитку. Ці вимоги щораз більше й гучніше переконують у тому, що однією з найістотніших, якщо не найважливішою (крім наростаючої небезпеки розв'язання нової світової війни), стає проблема збереження людства як такого (conditio humana). Основна загроза - швидкий і неконтрольований розвиток технологій вкупі з їх маніпулятивним і навіть прямим втручанням у життя людини не лише на психологічному, а й на біологічному рівнях. Протистояння цій загрозі вимагає значно кращого й ефективнішого порозуміння між державами,політичними інституціями та громадськими ініціативами, тобто дуже зваженої оцінки подальшого гуманітарного і технологічного розвитку для віднайдення їх повноцінного балансу. Політичні еліти муситимуть щораз більше дослухатися до духовних і природних потреб людини.
Особливо загрозливий у цьому переліку - практично неконтрольований суспільством - і в локальному, і в глобальному масштабах - розвиток військових технологій і поєднаних із ними воєнних загроз. Що це так, свідчить результат українського Майдану, який привів до агресії з боку Росії із застосуванням інформаційних маніпулятивних технологій, нехтуванням міжнародним правом та прямими погрозами не лише Україні, а й світовій спільноті. Невипадково тема третьої світової війни дискутується не лише на побутовому, а й на політичному рівнях. Більше того, конфлікт між Україною і Росією саме й переконує в тому, що Майдан-2014 є не умовною, а цілком реальною межею століть. Адже Росія розпочала свої дії на основі ідеології минулого століття - відновлення "історичної справедливості" та реставрації системи координат колишнього двополюсного світу й відновлення колишньої радянської імперії.
З огляду на це, безпека стає для України питанням номер один. Дослідники різних часів визначають Україну як цивілізаційне пограниччя між Заходом і Сходом. Таке позиціювання перетворило Україну на поле постійних протистоянь за контроль грошових потоків і ресурсів. Водночас, становище пограниччя щораз очевидніше наділяє Україну вузловим значенням для системи міжнародної безпеки. Російсько-українська війна не тільки розриває дотеперішню систему безпеки та баланс сил у світі. Україна і Росія являють собою два взаємовиключних проекти подальшої трансформації Євразійського континенту і дві взаємовиключні сили. Щоб увійти до євроатлантичної системи безпеки та Європейської спільноти, Україна спочатку мусить сама стати самостійним центром сили в Європі. Перемога України і побудова Держави на європейському боці означатиме переміщення центру сили в цій частині континенту від Москви до Києва, тобто кінець імперського євразійства як такого.
Чимраз очевиднішим стає й те, що Майдан послужив головним каталізатором двох вкрай необхідних для України процесів. Перший з них, пов'язаний із переформатуванням (але не докорінною зміною) влади та з воєнним конфліктом з Росією (яка виступає як політичний ворог), привів до консолідації населення України у політичну націю.
Другий процес трохи складніший. Ідеться про небувалу самоорганізацію і взаємну підтримку на так званих низових рівнях суспільства, здатну до усвідомленого й високоефективного функціонування, незалежно від влади. Більше того, тиск цієї самоорганізації на владу стає настільки високим, що остання часто почувається підконтрольною суспільству. Але при цьому влада залишається цьому суспільству непідзвітною і досить закритою у своїх намірах та діях.
Обидві українські революції однаково показали: українці посідають настільки високий рівень неодержавленої соціальної самоорганізації, що здатні самостійно, без інституційованого лідерства та сформованої згори вертикалі, чинити опір спробам диктатури і волі диктатора. Проте вони досі не витворили інституційно-правової системи, або загально визнаних правил, якими реально (а не формально-показово, як ширма чи знаряддя досягнення чиїхось персональних інтересів) керуються громадяни у відносинах щоденної життєдіяльності. Тобто обидві революції поки що не породили в Україні повноцінного політичного суспільства.
Можна, отже, думати, що події останнього року після Майдану сформували в Україні громадянське суспільство, але, на жаль, не змогли перетворити Україну на повноцінну державу. Хоч як парадоксально, та заяви Кремля про те, що Україна не розглядається Росією як повновартісна і справжня держава, можуть не лише мати під собою певний виправданий грунт, а й бути непрямим підтвердженням того, що наша держава досі ще справді не відбулася. А що запропонував Майдан для Європи та світу? По-перше, потребу в новому розумінні відносин, яке б будувалося на пошуку нових цінностей, не лише відмінних від ідеології споживацтва та домінування прагматичних інтересів, а й таких, що вже "витають у повітрі" сучасного світу й шукають нового дихання. Він не заперечував інтересів як іманентної властивості людей, але нагадав, що заради ідеального треба вміти поступитися (або й жертвувати) інтересами. По-друге, Майдан, показав, що нове дихання необхідне і старій Європи. Може, у цьому й полягає місія українського Майдану для інших?
І все ж, беручи до уваги зримі та прості досягнення, можна сказати: перша, а особливо друга українські революції вже тому не потребували б жодних інших аргументів на свою користь, що саме вони остаточно подолали комплекс меншовартості українців, зумовлений століттями залежностей. Українці врешті-решт відкрили в собі гідність, солідарність, здатність до самопожертви, готовність битися і вмирати, себто громадянську і цивілізаційну зрілість. Цей здобуток не лише вартий того, аби його зберігати. У справжній державі, свідомій власних інтересів і спроможній включитися в загальносвітові процеси, такого роду здобутки треба однозначно закладати у підмурівки суспільної традиції. Без якої будь-яке суспільство і всяка культура є або калькою інших, або ж - непорозумінням.
Хто повинен в Україні взяти на себе відповідальність за завершення державотворчого процесу і державної традиції? З одного боку - зрозуміло. Це активне і досить зріле громадянське суспільство. Однак цього замало. Бо в нинішніх умовах повновартісна держава не може обійтися без політичного структурування, роль якого виконують політичні партії. Треба розуміти, що всі роки незалежної України практично всі партії були політичними організаціями лідерського типу (в тому числі й Народний рух). Як ми вже згадували, всі такі партії рано чи пізно перетворюються в автократичні й відірвані від справжніх потреб цивілізованої держави. У гірших випадках вони стають джерелом диктатури, тоталітаризму, корупції і - врешті решт - агресивної настанови супроти власного народу або інших країн. Невипадково всі успішні держави світу (можливо, Китай є винятком) послуговуються демократично організованими партіями, структура і функція яких гарантують від загрози автократії та тоталітаризму.
Відмінність таких, справжніх, партій від теперішніх віртуальних утворень полягатиме у трьох моментах. По-перше, вони мають знайти, виховати й запропонувати суспільству нове покоління політиків - таких, які потрібні суспільству, а не таких, які суспільству непотрібні. По-друге, вони мають запровадити на практиці нові відносини і прецеденти, покликані вимогами сучасного світу і такі, які згодом будуть перенесені на все суспільство. По-третє, вони мають запропонувати власну візію майбутнього України і навіть свою версію соціального ідеалу.
І на завершення. Крім реального, героїчного і трагічного Майдану, є ще інший, позапросторовий і позачасовий. Не віртуальний і розсіяний у мережах сучасних комунікацій. Інший - внутрішній, суб'єктивний і приватний для кожного по-своєму, якщо немає інших слів - то духовний. Цей Майдан стоїть не в Києві чи Львові, Харкові чи Одесі, бо він позапросторовий, Він стоїть у всіх місцях світу, де живуть його носії - ті, для кого він є потребою нинішнього часу. Внутрішній Майдан не розійдеться й не перетвориться в ніщо, не зрадить довіру і не втратить гідності, бо він непідвладний часові. Він - незриме і духовне продовження всіх попередніх Майданів, на яких століттями ми й до нас стояли за те, щоби бути Людьми.