Кодекс законів про працю 1971 року сьогодні безнадійно застарів і став перепоною на шляху створення робочих місць, а глобально - інвестиційної привабливості та економічного зростання, тоді як базова складова стратегії економічного розвитку багато в чому ґрунтується на внутрішніх і зовнішніх фінансових вкладеннях.
У грудні уряд передав на розгляд парламенту напрацьований Мінекономрозвитку законопроєкт "Про працю". В його основі - акцент на пряму угоду між сторонами, тобто індивідуальні трудові договори між найманим працівником і працедавцем. Це певною мірою відсуває звичну й монопольну роль у трудовому процесі профспілок, які звикли не так захищати працівників, як нав'язувати свою волю працедавцям. Замість того, щоб сконцентруватися на розробці якісних за змістом і формою умов для індивідуальних та колективних трудових договорів, профспілкові очільники сприйняли ініціативу змін як особистий виклик. Проте зовсім не через так зване "обмеження" прав працівників, а через одну тезу в проєкті закону "Про працю". В ній заявлена доцільність розробки нового закону про діяльність профспілок, які мають стати сучасними європейськими організаціями і справді дбати про інтереси працівників. Однак далеко не всі вони пристали на пропозицію діалогу.
Хронологія незгоди
Пострадянська філософія вижила у профспілковому середовищі, для якого стало нормою втручатися у виробничі процеси, контролювати працедавців, а під виглядом захисту прав працівників - диктувати свої умови, при цьому не відповідаючи за економічні наслідки. Така політика гальмує соціально-економічні зрушення в суспільстві, а відсутність реального захисту прав працівників - позбавляє профспілки прибічників. За роки незалежності України з лав Федерації профспілок України, колишнього монопольного профспілкового об'єднання, вийшло понад 18 мільйонів людей. Щоб утримати свої позиції і убезпечитися від впливу незалежних профспілок, створюваних для реального вирішення трудових конфліктів і захисту прав, ФПУ, скориставшись владною підтримкою низки політичних лідерів минулого, ініціювала прийняття вигідного для себе закону про профспілки, закону про соціальний діалог, домоглася ексклюзивних умов щодо визначення так званої репрезентативності, чим змогла усунути чималу кількість незалежних профспілок від участі в суспільних процесах. Таким чином, вимогу ст. 36 Конституції України, яка закріплює за профспілками рівність перед законом, було знехтувано впровадженням вищеназваних законів. Фактично, монополію ФПУ закріпили законодавчо і штучно водночас.
Найпотужніший конкурент ФПУ - Національна конфедерація профспілок України, яка не проти перезавантаження профспілкового руху на умовах рівності всіх профоб'єднань. На нових економічних шляхах розвитку тільки ринкові відносини можуть вивести країну з кризи і створити умови для економічного зростання. Штучна протидія ФПУ окремих лояльних до неї профспілок гальмує ці процеси, переймаючись здебільшого збереженням власних корпоративних прав. Саме проєкт закону "Про працю" і є тим лакмусовим папірцем, що показує справжню негативну суть старих профспілок, яка мало спільного має з реальним захистом працівників, котрі перераховують їм профспілкові внески.
Для простого працівника профспілки сьогодні здебільшого асоціюються з путівками в санаторії, новорічними подарунками, різного роду матеріальною допомогою. Насправді ж їхня функція куди більш значуща - це правова і юридична підтримка, реальний соціальний захист працівників, ведення ефективних перемовин із роботодавцем за кращі умови праці та гідну оплату тощо.
Слід нагадати, що попередніми роками вже були спроби лібералізувати трудові відносини. Хоч вони й лишилися нереалізованими, проте стали підготовчою базою і своєрідним мотиваційно-ціннісним індикатором потреб учасників трудових відносин. В усі періоди головним і чи не єдиним противником еволюції законодавства ставали профспілкові об'єднання.
Нині під прицілом - урядовий законопроєкт "Про працю". Абсолютно новий документ, в основі якого - ідея лібералізації трудових відносин. Передумов до чергового зависання в повітрі питання змін трудового законодавства немає, тому профспілковий стогін чути ледь не з кожного підприємства та на зрежисованих псевдопротестних акціях, оскільки лави їхніх реальних прибічників рідшають.
Що наразі роблять профспілки - питання, особливо для молоді. Мантра про школу комунізму на неї точно не діє, а відсутність реальних справ примушує сумніватися навіть представників старшого покоління. Нині профспілковий рух налічує п'ять-шість мільйонів членів, тоді як років десять тому їх було понад 15. Тенденція більш ніж промовиста.
Великий пиріг легше ділити
Отримавши після розпаду СРСР майнові комплекси, старі профспілки в особі Федерації профспілок України більше переймалися їх утриманням, ніж ефективним захистом прав людей. Заможне життя профспілкових функціонерів, елітні офіси, наявність фешенебельних кабінетів, корупційна участь в управлінні фондами соціального страхування стали чи не єдиними формами діяльності ФПУ.
Найочевидніша корупційна складова міститься в маніпуляціях із майном ФПУ. За якою схемою відводяться будівлі та земля, що часто є ключовою метою бенефіціарів? Профспілки начебто тимчасово відмовляються від частини території - мовляв, не можуть утримувати її в належному стані. Місцева влада, місцеві олігархи приймають рішення комусь її передати. Потім приймається ще одне рішення, вже судове, яке й закріплює право власності через суд. І таких прецедентів сотні. Якщо ж ідеться про унікальні майнові комплекси, то їх просто збувають потрібним людям за ціною однокімнатної квартири, тоді як насправді плата за майно і земельні наділи в рекреаційних зонах сягає колосальних сум. Володіння такою кількістю майна створює для ФПУ неймовірну конкурентну перевагу, порівняно з молодими профспілками. Хоча найбільше користі воно дало б, якби доступ до відпочинку та оздоровлення на пільгових умовах мали діти або пенсіонери.
Інше джерело збагачення - фонд оплати праці. Згідно із законом про профспілки, роботодавець перераховує їм не менше 0,3% відсотка від фонду оплати праці під виглядом видатків на культурно-масові та спортивно-оздоровчі заходи, що не завжди використовувалися за цільовим призначенням. Підприємствам часто вигідно виділяти ці кошти профспілкам, а потім, за окремі відступні, повертати назад. Окрім того, йдеться про поєднання несумісного: як зберігати незалежність від роботодавця, отримуючи від нього фінансування, а на куражі організації культурно-масових заходів - віддаватися правозахисту й колективним перемовинам? Крім того, будь-яке фінансування профспілок працедавцями має розглядатись як ухиляння від сплати податків і підконтрольність працедавцеві, що без наслідків зможе впливати на зниження зарплат, і відтак - відрахувань до бюджету.
Членські внески на депозит: 1% від доходу працівника спрямовується у профспілку, так званий профспілковий податок. Якщо порахувати внески, хай навіть із мінімальної зарплати, помножити на тисячі членів, то отримаємо мільйони. Їх розміщують на депозит, а згодом знімають, звісно ж - із відсотками. Куди йдуть ці доходи - некоректне запитання, адже, згідно із законом, профспілки не зобов'язані звітувати про витрати, що робить їх, фактично, недоторканними, проте очевидно, що бюджет спрямовується не на інтереси працівників. Щоб замилити очі на бездіяльність, сумлінним профспілковим членам просто повертаються їхні внески до наступного разу.
Аби утримати функціонал під перелічені віражі, старі профспілки й виступають проти нововведень у трудовому законодавстві. Вищі профспілкові функціонери більше переймаються збереженням впливу на трудові процеси та на працедавців і абсолютно не зацікавлені в радикальних змінах трудового законодавства.
Щоб зацікавити працівника, профспілка має стати надактивною
Все нове завжди сприймається з острахом і без оптимізму, тим більше коли йдеться про такі серйозні відносини як трудові. Проте зміни - нормальне явище, яке підпало під тиск профспілкового страху втратити свої позиції регулятора трудових відносин. Перш за все це - закон про працю. Це закон не про розширення чи нове закріплення повноважень профспілок або третіх сторін, які при цьому опікуватимуться своїми корпоративним правами. В центрі таких відносин мають бути інтереси працівника, його право на працю, на отримання винагороди за неї, форми і терміни співпраці. Все це становить добровільну домовленість між конкретними особами: з одного боку - тієї, котра створює певне робоче місце, вкладає в нього кошти, з іншого - тієї, котра бажає працювати на цьому робочому місці.
Відносини регулюються трудовим договором, який наповнюється конкретним змістом, фіксує умови цих відносин - як на стадії укладання, так і на стадії їх розірвання, примусового чи добровільного, інші нюанси трудових відносин. Законність, виваженість, справедливість його письмової форми може бути оцінена будь-ким…
Трудовий договір зачіпає інтереси лише двох сторін, і тут не може бути посередників. Інша річ - коли відбуваються порушення. Тоді кожна зі сторін може звернутися, скажімо, в суд чи правозахисну організацію, якою може стати будь-яка юридична фірма, громадська організація, адвокатська контора чи, скажімо, профспілка, якщо цього захоче сам працівник або працедавець.
Працівник, його особистість, - це первинне, а вже все інше, у тому числі й профспілка, - на другому місці. Щоб зацікавити працівника у своїх послугах, профспілці доведеться бути надактивною, професійною та корисною для людини, ефективною в частині захисту її прав та інтересів. І несправедливе штучне нав'язування чи поєднання інтересів певних профспілкових функціонерів із інтересами працівника, тим більше коли він їх не бажає. Тому не потрібно створювати штучні перепони з боку профспілок чи когось іншого у питаннях доцільності, правильності чи необхідності запропонованих законом про працю трудових відносин.
Інша річ, що суди діють неадекватно, інколи трудові спори розглядаються занадто довго. Мають бути впроваджені так звані трудові суди, що діятимуть швидко, за певний конкретний час вирішуватимуть трудовий спір професійно, конкретно і по суті, без зволікання. Держава має діяти конструктивно, щоб стати ефективним арбітром трудових відносин. Зобов'язана створити умови для якісної співпраці. За це вона відповідальна перед суспільством. Це - основа економічного розвитку країни. І тут не заважати треба, а сприяти створенню цивілізованих трудових відносин.
Було б добре отримати від представників профспілок, які проти змін трудового законодавства, змістовні пропозиції щодо конкретизації положень трудового договору чи колективної угоди, яким відводиться найважливіша роль у регулюванні трудових питань, і в чому й полягає справжній захист інтересів працівників. Тоді як держава має сприяти перезавантаженню діяльності профспілок, підвищенню їхньої ролі та привабливості для людей, щоб вони стали активнішими, реальними помічниками у вирішенні їхніх життєвих проблем. Тоді чисельність профспілок буде зростати, як і їхня роль у суспільстві, а членство в них стане усвідомленим і наділеним сенсом, адже навряд чи працівникам подобається почуватися постачальниками можливостей для профспілок замість обіцяного захисту індивідуальних та колективних трудових інтересів.