Я, Арсен Аваков, пройшов певний шлях у бізнесі і політиці, в даний час перебуваю в опозиції і продовжую брати активну участь у політичному житті країни. У цій статті я не маю наміру когось агітувати, цей текст не є моєю передвиборною програмою. Я просто хочу поділитися своїми поглядами на ситуацію в країні і на можливі перспективи.
В остаточному підсумку і цей період нашого з вами життя потрапить до підручників історії. Як він буде охарактеризований? Як настання довгоочікуваної стабільності в країні, змученої нескінченними політичними катаклізмами? Як зрада цінностей демократії за мовчазного і байдужого потурання громадянського суспільства? Як історично виправданий компроміс?
Зараз багато розмов про стабільність. Стабільність — це і гасло, і аргумент, і виправдання нової влади. Але що ж таке стабільність у принципі, і чи не є слово «стабільність» у даному разі ширмою, яка прикриває зовсім інші соціальні, політичні та історичні процеси?
Я спробую відповісти, що таке стабільність для мене.
Стабільність — це впевненість у тому, що тебе як громадянина завжди і скрізь захищає закон, на який не може вплинути політична кон’юнктура. Стабільність — це коли ніхто не може наказати суду, як йому судити, і не використовує державних «силовиків» у своїх корпоративних чи особистих інтересах.
Стабільність — це наявність у тебе, як у громадянина, власності — надійної, чесно заробленої. І цю власність теж захищає закон, її не можуть відібрати, експропріювати, вилучити на користь будь-кого, як завгодно впливового і багатого.
Стабільність — це чесна конкуренція в бізнесі. Конкуренція, а не кланові торги і суперечки! Конкуренція гарантує відсутність монополії, а тобі, як громадянинові, гарантує можливість вибору послуг і товарів. І ніхто за помахом диригентської палички з Кабміну чи президентської адміністрації не підвищить ціни, тому що ціни регулює ринок.
Стабільність — це чесна конкуренція в політиці. Конкуренція програм, концепцій, підходів, нехай навіть особистостей, але ніколи — силових методів. Свобода вибору — це значить багатопартійність, а не однопартійність. Різноманіття позицій, а не єдиний «правильний погляд». В умовах стабільності твоє право — ВИБРАТИ. Вибрати вільно...
Стабільність — це наявність моральних засад у суспільстві. Моральність — основа суспільного договору, в якому чітко прописані межі між «припустимо» і «неприпустимо за жодних обставин». За жодних обставин — саме так! — суспільство не може довірити свою долю і долю своєї країни, свого міста людям, котрі не раз нехтували законом і виходили за рамки людської моралі та моральності.
Не можна підкоряти мораль потребам! Мені дуже близький цей імператив.
Стабільність — це свобода. Можливість кожного зробити самостійний вибір, висловити власну думку, прийняти незалежне рішення, навіть якщо воно комусь не подобається. І бути упевненим, що і в майбутньому твої діти й онуки дихатимуть повітрям свободи.
Жоден із перелічених вище пунктів не відповідає сьогоднішньому стану справ. Не виключено, що найближчим часом самостійність і свобода думки громадян розцінюватиметься як небезпечна помилка в кращому разі або як державний злочин — у гіршому.
За мною закріпився статус опозиціонера. Я став на бік помаранчевої революції в 2004-му, я був губернатором Харківської області за президента Ющенка, я член партії «Батьківщина». Тепер лунають голоси: «Так Аваков же опозиціонер. І при цьому претендує на крісло мера біло-блакитного Харкова, причому в той час, коли Партія регіонів стала партією влади».
Хочу розставити акценти, оскільки всі ці політичні кліше лише збивають з пантелику українців, і жителів Харкова в тому числі. Свого часу, приймаючи призначення на губернаторський пост, я розумів, що губернатор — людина державна. За мною стояла область, добробут і долі людей. І я точно знав: перше, що я зобов’язаний зробити на цьому посту, налагодити взаємодію по всіх лініях комунікацій складного механізму державного устрою. Взаємодію з опозицією, з органами центральної влади та в ключовому сегменті по лінії місцеві ради — облдержадміністрація.
І мені вдавалося це робити, як з урядом Тимошенко і Єханурова, так і з урядом Януковича. Вдалося навіть знайти спільну мову з біло-блакитними місцевими радами.
Найбільш наочний приклад — участь Харкова у проведенні матчів чемпіонату Європи з футболу — Євро-2012. Біло-блакитні і помаранчеві працювали в одній команді заради спільної мети. І досягли її!
У цьому сенсі мені подобається формулювання в одному з романів мого улюбленого Роберта Хайнлайна: «Хороший політик, це такий політик, який вміє знаходити спільну мову з тими, хто йому не подобається».
Все сказане зовсім не означає, що я сперечаюся з твердженням «Аваков — опозиціонер». Навпаки, я згоден і пишаюся такою характеристикою. Але хочу чітко й відповідально пояснити, якими є принципи і засади моєї опозиційності.
Базовий принцип — творення, основа — свобода і компетентність.
Вважаю, що опозиція повинна стати раціональною і конструктивною. Опозиційні сили зобов’язані контролювати ситуацію і владу. Конкурувати з владою на рівні стратегій і пропонувати альтернативи. Тільки якість життя людей може свідчити про якість влади.
І кожен, хто відчуває себе частиною цієї сили, завжди може висловити власну думку і вислухати контраргументи. Особисто я завжди готовий дискутувати і знаходити розумний компроміс.
Іноді мені доводиться бути опозиціонером серед опозиціонерів. І в цьому є моя особистісна логіка. У той момент, коли право на істину починає узурпувати хто завгодно — друг чи товариш, будь-який харизматичний лідер чи якийсь «сірий кардинал», пам’ятайте: Аваков — опозиціонер. Я завжди й не роздумуючи стану в опозицію до диктатури будь-якого типу й забарвлення.
Опозиція для мене, як для політика і громадянина, — цінність сама по собі. Умова демократії. Запорука стабільності в суспільстві, хай як дивно це звучить. Тому що опозиція — це совість і контроль влади, опозиція забезпечує динамічну рівновагу, баланс, рівноправність різних ідей та безпеку їхніх носіїв. Коли влада і опозиція перебувають у постійному цивілізованому діалозі — нема ні дисидентів, ні політичних репресій, ні каральної психіатрії.
На мій погляд, країна має жити в двох режимах — відтворення і розвитку.
Влада відповідає за відтворення життєвих циклів країни. Повинні працювати школи і лікарні, повинні справно функціонувати ЖКГ, служби життєзабезпечення міст і сіл. Повинен виконуватися бюджет, повинні ходити поїзди; світло, тепло і, приміром, харчові продукти повинні доставлятися як у великі міста, так і у віддалені села навіть в умовах снігопаду та ожеледиці. Це велика відповідальність і величезна праця багатьох людей. І за це відповідає влада.
Водночас опозиція повинна створювати умови для розвитку країни. Саме опозиція повинна завдавати собі щоденного клопоту думати про майбутнє, про те, чого ще немає, але має бути. Які нові соціальні, політичні, економічні процеси повинні бути спроектовані і вчасно запущені? Якою країна повинна бути через 5, 10, 20 років? Як не прогавити цивілізаційні тенденції, не відставати від іншого світу, не залишитися у вчорашньому дні?
Мудра і сильна влада здатна розглядати і навіть використовувати опозицію як «агентів розвитку», як тих, хто забезпечує прорив у майбутнє. Розправитися з опозицією для влади і суспільства — все одно, що позбавити себе імунітету. Такий організм є нежиттєздатним.
Ще один дуже важливий момент. Небезпечно допускати скасування політреформи 2004 року. Небезпечно допускати зміни Конституції, керуючись рішенням лише Конституційного суду. Небезпечно ігнорувати парламент і нехтувати думкою народу в цьому, можливо, найважливішому для держави питанні. Не можна підміняти правовий підхід політичною доцільністю. Це називається узурпацією влади.
Сьогодні Конституція забезпечує систему стримувань і противаг, парламентсько-президентська форма правління гарантує динамічну рівновагу, баланс гілок влади. Президент і Кабінет міністрів у цілій низці питань залежні від парламенту, парламент залежний від населення. Якщо якась із гілок влади перевищує повноваження, можна апелювати до закону, до Конституційного суду.
Чим же влада аргументує скасування політреформи?
З президентської адміністрації дедалі наполегливіше лунають заклики про необхідність розширення повноважень президента, якому ніде розвернутися і розмахнутися, щоб здійснити якісь масштабні реформи. «Реформи» — слово ніби зрозуміле, але який у даному разі зміст стоїть за цим словом? Хотілося б запитати: а де ж підготовка до реформ? Де їх відкрите й публічне обговорення в суспільстві? Де опис етапів, результатів і наслідків? Де програми підготовки та захисту населення від соціальних ризиків, пов’язаних з їх здійсненням? Під що ми з вами кредитуємо президента?
Не лише суспільство, а й гілки влади стали заручником масштабної смислової гри з поняттям «вертикаль влади». Складається враження, що системні та структурні зміни, політику реформ у державі можна проводити лише по вертикалі — згори вниз, і це єдино можливий спосіб.
Ні, стверджую я, практика проведення реформ «згори» вичерпала себе. Має бути зустрічний рух — навіть якщо реформу ініціює влада, без розуміння та підтримки її знизу — на місцевому, на регіональному рівні — будь-яка реформа ризикує перетворитися на фіктивну, по суті імітаційну дію.
Влада сильно ризикує, урізаючи соціальні програми на користь реформ. У нашій країні є межа соціальної напруженості, яка може спричинити вибух невдоволення населення, що для майбутньої України вкрай небажано. До того ж у народному невдоволенні реформи «провиснуть», і поставленої мети досягнуто не буде. І це не антиутопія, це все — ланки очевидного ланцюга, логіка процесу.
Я, Арсен Аваков, відмовляюся вірити, що умовою кредитування з боку МВФ є позбавлення права на хоч якоюсь мірою прийнятне життя 15% українців.
Ще один очевидний державний ризик — втратити в країні середній клас. Адже саме він створює попит на демократію, на громадянські свободи та на правовий простір у державі. Це середній клас формує запит на ринкові відносини, на конкуренцію, яка є стимулом розвитку економіки і суспільства в цілому. І тому необхідно, щоб саме середній клас став основним і масовим виборцем. Саме середній клас повинен стати замовником на владу, на тип реформ, на структурні зміни. Я спеціально ознайомився з останніми дослідженнями соціологів: кількість людей в Україні, яких за об’єктивними, прийнятими у світі соціологічними критеріями можна віднести до середнього класу, всього близько 9%!
У нашій країні існує колосальний розрив між багатими і бідними. Цей розрив проектується на спосіб вибору влади. Замовниками на владу є багаті, а обирають бідні. Такої прірви між населенням бути не повинно, такої мотивації виборців бути не повинно.
Нинішній владі середній клас не вигідний. Бідними легше управляти.
Змінити ситуацію здатен лише середній клас, який кровно зацікавлений у захисті своєї власності, свого бізнесу, своїх свобод і свого права вибору. Але і йому самому необхідний цивілізований захист: не силовий, а правовий.
Дискусія про середній клас триває багато років. Сьогодні актуальним є гасло «дерегуляція економіки». Дерегуляція — це руйнування адміністративних бар’єрів, які заважають розвитку підприємництва, і скорочення тисяч регламентуючих бізнесмена нормативів; державні преференції; лібералізація податкової політики. Якби проект «дерегуляція» було реалізовано, це був би серйозний удар по корупції. Не треба було б «комітетів по боротьбі» та публічних страт на майданах: живильне середовище для корупції зникло б само по собі. А в дійсності відбувається протилежне.
Я, як людина, котра має досвід ведення бізнесу, стверджую, що в даний час зарегульовано все, що тільки можна. Податкові ставки — і на фонд заробітної плати, і на ПДВ, і на прибуток — змушують підприємця працювати в тіні, підживлюють усюдисущу корупцію, провокують несплату податків. Навряд чи представник середнього і малого підприємництва скаже спасибі владі за Податковий кодекс, який не лише не послабить, а й, навпаки, посилить тиск на бізнес і на пересічного жителя України.
Автори нового Податкового кодексу постійно підкреслюють, що підприємець спить і бачить, як би йому втекти від податків, яку ще схему застосувати б. Але розберімося з нашими презумпціями. Припинімо огульно судити про всіх підприємців. Ті, хто уникає податків, намагатиметься уникати їх за будь-якого Податкового кодексу, тільки схеми стануть іще більш витонченими.
Сплата податків — це, якщо хочете, і моральна категорія. І знову тут знаходить підтвердження доктрина про моральність суспільства і влади.
Моральність влади — це не лише чесний Податковий кодекс, а й чесне, лояльне ставлення влади до підприємців. Якщо не буде подвійної моралі у влади — не буде подвійної бухгалтерії у підприємців! Я абсолютно переконаний, що є можливість розірвати це замкнуте коло і лібералізувати політику стосовно малого та середнього бізнесу.
Але потенційний середній клас — це не лише представники малого та середнього бізнесу. Це — фахівці в різних сферах міського життя: викладачі, лікарі, вчені, представники творчих спеціальностей. Міська влада зобов’язана виконувати піклувальну функцію стосовно населення. Захищати слабких і соціально незахищених, підтримувати корисні для міста ініціативи і обов’язково підставляти плече діяльним, відповідальним, освіченим людям.
На жаль, сьогодні є люди, котрі щиро вважають, що влада потрібна для особистого збагачення. «Влада заради грошей» — ось їхнє гасло і їхня програма дій. Спочатку за мільйони купується влада, щоб невдовзі на посту градоначальника «відбити» десятки мільйонів.
Не треба далеко ходити, подивімося на Київ останніх років. Команда Черновецького прийшла в Київ на плечах ошуканих стариків. Якийсь час, не вельми напружуючись, позаймалася будівництвом потьомкінських сіл. Після цього зайнялася тим, до чого, власне,
і рвалася — до управління містом. Зараз кожен киянин відчуває на собі, що це таке — влада без сорому і совісті. Комунальні служби віддано на відкуп незрозумілим комерційним структурам, приватизовано навіть двірницькі «каптерки», комунальну власність розкрадено, міська скарбниця порожня. Невже потрібні нові руйнівні експерименти, щоб виборець зрозумів, наскільки відповідально потрібно підходити до обрання влади будь-якого рівня!
Безперечно, я — великий прибічник усього, що може бути корисним для Харкова і харків’ян. Але я категорично не сприймаю потьомкінських сіл. Не сприймаю розкішних фасадів, за якими старанно приховують непривабливу дійсність. Життя повинно бути не вигаданим, а справжнім. Замість вогнища, намальованого на полотні, людей повинно зігрівати живе тепло.
У Харкова, стверджую я, є не просто шанс, а історична місія стати прикладом для України. Взірцем нової муніципальної політики, зразком грамотної організації міського середовища, моделлю соціального партнерства бізнесу і влади, влади і населення. Харків повинен стати по-європейськи спокійним і приязним містом. Комфортним і надійним місцем для життя людей.
Певне, потрібно нам усім — жителям Харкова, та й усієї України, почати з головного: не брати участі в брехні. Свого часу Олександр Солженіцин дав дуже точну пораду — «простий крок простої мужньої людини: не брати участі в брехні, не підтримувати хибних дій!».
Це неймовірно важко, коли все наше нинішнє життя пронизане брехнею і несправедливістю.
Але іншого шляху не існує.