Один із узагальнюючих висновків п’ятирічної діяльності Рахункової палати України свідчить, що майже половина коштів державного бюджету щороку використовується вкрай неефективно. Основна причина настільки нераціональних витрат — неефективна система державного управління, її громіздкість і недосконалість, серйозні суперечності практично в усіх підсистемах.
Саме таке становище, а також відсутність системи професійного управління соціально-економічними процесами в державі призвели до найгострішої фінансової кризи восени 1998 року і є основним гальмом у проведенні соціально-економічних, та й політичних реформ. І це цілком закономірно. Історія не знає прикладів вирішення складних соціально-економічних завдань у демократичних державах в умовах неефективної системи влади.
Сьогодні багатьом очевидно, що соціально-економічну ситуацію в Україні викликано не так діями окремих фігур (що також має місце), як неправильною побудовою системи державної влади й управління народним господарством, надмірним розбуханням її апарату, що породжує некерованість.
Статистика безапеляційно зафіксувала кінцевий результат цього процесу: чисельність органів виконавчої влади (без місцевих адміністрацій) 1992 року становила 63,8 тис. чоловік, а 2001-го — 170 тис.
Не можна сказати, що цим процесом ніхто не намагався керувати, залишаючи його поза увагою. Тільки протягом 1994—1999 років було видано понад 100 указів Президента України і близько 300 постанов Кабінету міністрів про впорядкування кількості органів виконавчої влади і чисельності їхніх працівників. Постійні зміни уряду не тільки не поліпшили ситуацію в державі, а ще більше загострили суперечності в економічній політиці, управлінні соціально-економічними процесами.
Стало очевидно, що без проведення всеосяжної адміністративної реформи руху країни до виходу з кризи не буде.
Офіційна точка відліку початку адміністративної реформи в Україні — 7 липня 1997 року. Того дня указом Президента було створено Державну комісію з проведення адміністративної реформи. Рівно через рік, у липні 1998-го, було затверджено Концепцію адміністративної реформи, реалізацію основних положень якої спрямовано на забезпечення реформування системи державного управління, створення умов для побудови демократичної, соціальної та правової держави, затвердження, забезпечення й захист прав усіх громадян країни.
Метою адміністративної реформи є формування ефективної, прозорої та підконтрольної народові системи державного управління, видатки на утримання якої будуть адекватні фінансово-економічному стану держави. Зміни у цій сфері покликані забезпечити в Україні перебудову системи державного управління всіма сферами громадського життя. Гадаю, що таку ідеологію, такий задум реформування не можна не підтримати й не пригадати слова поета: «Я наших планів люблю громаддя». Але... з другого боку, найважливішим є практичне втілення в життя цієї ідеології, планів.
А наша історія свідчить, що в багатьох великих справах розрив між ідеєю та практикою буває досить істотним. В дійсності від хорошої ідеї, доброго задуму інколи майже нічого не залишалося. Це нам властиво, це ми навчилися робити дуже добре.
Минуло вже понад чотири роки з початку проведення адміністративної реформи — термін, незначний для історії, але досить істотний для формування якісно нової системи державного управління. Гадаю, настав час підбивати підсумки (бодай проміжні) й оцінювати одержані результати. Але спочатку назву всіх тих, кого було визначено відповідальними за проведення адміністративної реформи в країні указами Президента України: віце-прем’єр-міністр С.Тигипко, потім перший віце-прем’єр Ю.Єхануров (відповідав за питання реформування центральних органів виконавчої влади), глава адміністрації Президента Є.Кушнарьов, М.Білоблоцький (відповідав за питання реформування місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування), знову Ю.Єхануров, В.Литвин. Даруйте, якщо когось не назвав!
В указі Президента «Про першочергові заходи щодо проведення в Україні адміністративної реформи» було визначено всі основні завдання на 1998-й і перше півріччя 1999 року. Доручення на їх виконання було дано переважно Кабінету міністрів. Робота закипіла. Усі заходи, терміни виконання яких закінчилися, відповідно до указу, 1998 року та в другому кварталі 1999-го, виконано лише на 50%. Це дозволяє оцінити рівень виконавської дисципліни в державі. Але головною особливістю прийнятих на найвищому рівні рішень про проведення адміністративної реформи були передусім їх декларативність і неконкретність.
За таких умов робота може тривати і триватиме нескінченно довго, але безрезультатно й без найменшої відповідальності.
Примітний і той факт, що голова Державної комісії з проведення адміністративної реформи відіграє, по суті, парадну роль (функції комісії виконує апарат технічного забезпечення, створений Кабміном). Леонід Макарович Кравчук так оцінив на прес-конференції роботу комісії: «Йде напрацювання знань...», тоді як голос із залу продовжив: «...з іноземного туризму». І це була гірка правда. До складу Державної комісії та робочих груп із проведення адміністративної реформи фактично не ввійшли вчені, представники громадськості, які добре знають цю проблему. Чиновники середнього рівня й цього разу «приватизували» розробку та сам процес реформування, виключивши з нього навіть Верховну Раду.
Відтак головну увагу при реформуванні приділяли зменшенню чисельності працівників адміністративних органів і видатків на їх утримання. Хоча Концепція адміністративної реформи передбачає проведення структурної реорганізації органів виконавчої влади без механічного скорочення чисельності управлінських кадрів, якщо це не є результатом удосконалення управління.
У процесі реформування центральних органів виконавчої влади чітко не визначався механізм передачі функцій ліквідованих органів держуправління новоствореним. Як наслідок: дублювання повноважень в окремих органах виконавчої влади; створення органів, що діють протягом нетривалого часу. Ліквідація окремих органів ще не означала, що їх справді ліквідували, оскільки деякі було перейменовано, іншим надавали статус центрального органу виконавчої влади нижчого рівня. При цьому їхні функції не змінювалися.
Але видатки на утримання органів державного управління стрімко зростали. Законом «Про Державний бюджет України на 1999 рік», порівняно з 1996 роком (до початку реформи), вони подвоїлися і сягнули 1,06 млрд. гривень. Закон «Про Державний бюджет України на 2000 рік» знову передбачає збільшення цих видатків — в 1,9 разу, порівняно з 1999-м.
Значно зросла чисельність працівників фінансових і фіскальних органів, а також видатки на їх утримання. Так, 1999 року обсяг затверджених витрат на утримання органів у 2,4 разу перевищив видатки на утримання всіх міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їхніх місцевих органів.
Робота кипіла, усі були при справах, і Кабінет міністрів із пафосом інформував громадськість про «досягнення» у проведенні адміністративної реформи. Більше того, коли Міжнародний валютний фонд пов’язав надання чергового траншу кредитів із перебігом адміністративної реформи, тодішній прем’єр-міністр В.Пустовойтенко зробив заяву, яка пролунала свого часу в пресі: Україна до визначеної дати (до 20 листопада 1999 року — тобто через два-три тижні після заяви) проведе адміністративну реформу. Ціна таким словам очевидна, але трагізм ситуації — у цілковитому нерозумінні змісту намічених перетворень.
У грудні 1999 року почався черговий етап адміністративної реформи. З огляду на те, що повноваження та функції органів виконавчої влади не було регламентовано законом, Президент видав укази, що впорядкували систему центральних органів виконавчої влади й затвердили схему їхньої побудови та взаємодії. Для реорганізації вказаних органів Кабінет міністрів створив 50 ліквідаційних комісій в органах центральної виконавчої влади. Було визначено терміни їхньої роботи, яких, утім, жодна комісія не дотрималася, що дезорганізувало роботу органів виконавчої влади і призвело до невиправданих витрат бюджетних коштів. Практично Кабінет міністрів на кілька місяців перетворився на штаб ліквідаційних комісій. Але надалі система центральних органів виконавчої влади та схема їх взаємодії ще не раз зазнавала змін.
Траєкторії, за якими розвивалася реорганізація органів виконавчої влади, можна простежити на таких прикладах.
Указом Президента України від 15.12.99 № 1573 «Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади» було передбачено ліквідацію Державного комітету України з матеріальних резервів і створення на його базі державної акціонерної компанії, із підпорядкуванням її Міністерству економіки України. З метою забезпечення функціонування єдиної системи державного матеріального резерву Указом Президента України від 27.06.2000 № 827 скасовувалася державна акціонерна компанія, а функції Держкомітету з матеріальних резервів покладалися на реорганізовуване Міністерство економіки України. Постановою Кабінету міністрів від 30.06.2000 № 1041 на базі ліквідованого Державного комітету України з матеріальних резервів у складі Міністерства економіки створено урядовий орган державного управління — Державне агентство з управління державним матеріальним резервом. Надалі, з огляду на стратегічне значення державного матеріального резерву для забезпечення національної безпеки України та з метою вдосконалення державного регулювання у цій сфері, Указом Президента від 07.08.2001 № 603 на базі вказаного агентства утворено центральний орган виконавчої влади — Державний комітет України з державного матеріального резерву. Таким чином, цей орган виконавчої влади протягом 19 місяців створювався, перетворювався на урядовий орган держуправління і знову відтворювався як центральний. Як ви розумієте, ефективність його роботи була нульова, безвідповідальність за результати роботи повна. А скільки судових розглядів попереду?
А ось інший повчальний приклад. Указом Президента України від 15.12.99 № 1573 було ліквідовано Комітет України з монополії на виробництво та оборот спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів із передачею його функцій Міністерству фінансів України. Постановою Кабінету міністрів від 24.04.2000 № 690 у складі Міністерства фінансів утворено Департамент регулювання виробництва та обороту алкоголю й тютюну, як урядовий орган державного управління. Проте вже 11 липня 2001 року з метою реалізації державної політики у сфері виробництва та обороту спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, підвищення ефективності контролю в цій сфері Указом Президента № 510 цю функцію від Міністерства фінансів передано Державній податковій адміністрації України. Постановою Кабінету міністрів від 07.08.2001 № 940 ліквідовано створений у складі Міністерства фінансів України урядовий орган державного управління — Державний департамент регулювання виробництва та обороту алкоголю й тютюну. Чисельність працівників Державної податкової адміністрації збільшено на 776 одиниць, відповідно зменшено чисельність Міністерства фінансів України. При цьому передана чисельність на 79 одиниць перевищує штатну чисельність ліквідованого департаменту. Крім того, кількість легкових автомобілів, що обслуговують Державну податкову адміністрацію, збільшено на 60 одиниць, без відповідного зменшення кількості автомобілів, що обслуговують Міністерство фінансів і його місцеві органи.
Не розписуватиму докладно шлях реорганізації центральних органів виконавчої влади, які повинні займатися молодіжною політикою, сім’єю, фізичною культурою та спортом, туризмом. Гадаю, в недалекому майбутньому він стане хрестоматійним прикладом безрезультатного руху по колу, марнування часу й розтринькування бюджетних коштів.
Стороннього спостерігача ці постійні зміни у структурі виконавчої влади, напевно, можуть ввести в оману, і він дійде висновку: в Україні невблаганно відбуваються процеси адміністративного реформування, що підкріплюються дедалі досконалішим законодавством.
Той, хто перебуває всередині виконавчої гілки влади, оцінює всі ці трансформації або як броунівський рух, або як процес, схожий на щодобові припливи-відпливи (знову чергова кампанія).
І тільки втаємничені розуміють: усе, що мається на увазі під процесами адміністративної реформи, рухається по замкненій кривій, просто закільцьоване. Робота виконується з заданою швидкістю, а пройдена відстань — нуль. Оскільки швидкість за вектором постійно змінюється так, щоб привести «тіло» реформи до початкової точки. Але ж зрозуміло, що такого штибу реорганізації лише дезорганізовують роботу відомств.
Один із найважливіших напрямів адміністративної реформи — формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління. Саме цей напрям передусім відстежує Рахункова палата. Результати моніторингу свідчать про постійне зростання видатків на утримання органів виконавчої влади, не адекватне стану економіки й можливостям державного бюджету. Існуюча система фінансового забезпечення держапарату не сприяє ощадливому й ефективному витрачанню бюджетних коштів і не забезпечує дотримання принципу прозорості бюджетних видатків.
Кошти на реалізацію адміністративної реформи в державному бюджеті окремим рядком не виділено. Проведені Рахунковою палатою перевірки засвідчили: реорганізація органів виконавчої влади здійснюється за кошти, передбачені на їх поточне утримання, що не дозволяє визначити обсяг реальних витрат на проведення адміністративної роботи, перекручує дані про обсяги видатків на утримання органів виконавчої влади, сприяє неконтрольованому витрачанню коштів.
У 2000—2001 роках у практику ввійшло прийняття Кабінетом міністрів постанов, що дозволяють, всупереч закону, фінансувати утримання органів виконавчої влади за рахунок зменшення видатків за іншими розділами функціональної класифікації бюджетних видатків.
Тенденція зростання частки витрат на утримання органів виконавчої влади в загальному обсязі витрат державного бюджету набула вже сталого характеру, попри п’ять указів Президента України, виданих із метою забезпечення економного та ефективного використання бюджетних коштів. Зберігається вона і в держбюджеті на 2002 рік.
Тільки за 2000—2001 роки затверджені обсяги витрат загального фонду державного бюджету на утримання органів виконавчої влади збільшилися в 2,5 разу. Темп приросту цих витрат 2001 року проти 2000-го випереджав темп приросту загального обсягу витрат державного бюджету України в 2,6 разу.
Обсяги капітальних витрат органів виконавчої влади 2001 року, порівняно з 2000-м, збільшені на 100 млн. грн., або в 1,6 разу.
На жаль, у реформуванні місцевих держадміністрацій, переведених на фінансування з державного бюджету з 1997 року, простежується та сама картина.
Результати проведеного Рахунковою палатою торік аналізу виявили відсутність взаємозв’язку між кількістю працівників місцевих держадміністрацій та населення, яке проживає на певній території. У розрахунку на 10 тис. жителів в Україні припадає в середньому 13 працівників держадміністрацій. Проте в Кіровоградській області на таку саму кількість людей припадає 21 працівник місцевих держадміністрацій, у Тернопільській — 20, Волинській і Чернівецькій — по 19, тоді як у Донецькій — п’ять, Дніпропетровській — вісім, Луганській і Львівській — по дев’ять працівників.
Коментарі зайві. Та це окрема тема. Та є ще й концепція регіональної політики.
Неконтрольоване зростання витрат на державне управління триватиме і не дасть належної віддачі доти, доки не відбудеться справжнього реформування системи держуправління і не буде встановлений взаємозв’язок між ресурсами, які виділяються органами виконавчої влади для реалізації їх повноважень, та конкретними результатами їх діяльності.
Правові основи для цього закладені у статті 22 Бюджетного кодексу, якою встановлено, що головний розпорядник бюджетних коштів зобов’язаний розробляти план своєї діяльності відповідно до затверджених функцій, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок виділених йому бюджетних коштів.
Визначення оптимальних для України кількості та структури органів виконавчої влади — одна з найскладніших проблем адміністративної реформи. Причому структурна реорганізація цих органів, відповідно до вимог Концепції, має проводитися на основі попереднього уточнення та зміни їх функцій.
А що ж із функціями міністерств? При перетворенні міністерства в комітети, а комітетів — в агентства чи знову в міністерства відбувається злиття (або поділ) центральних органів виконавчої влади. На світ з’являються головні (провідні) органи в системі центральних органів виконавчої влади.
Завдання, які вирішуються головними (провідними) міністерствами серед інших (але не останніх) центральних органів виконавчої влади, стають усе більш розпливчастими і пересічному громадянинові зовсім не зрозумілими. Що це означає? Приміром, Мінекономіки з питань європейської інтеграції — головне (провідне) міністерство серед інших центральних органів — не «формує», «не створює», «не реалізує», а «бере участь», а також «вносить пропозиції». Тоді слід запитати: а хто ж у такому разі очолює реформування економіки там, де це міністерство «бере участь», або кому це головне (провідне) міністерство вносить пропозиції?
Таких основних завдань у Мінекономіки вісім із п’ятнадцяти, встановлених йому указом Президента України.
Напевно, з цієї причини у звіти Мінекономіки включається інформація про чергові успіхи на ниві зовнішньоекономічної діяльності: тільки за перше півріччя 2001 року торгово-економічними місіями проведено 2000 бізнес-форумів, конференцій, зустрічей та переговорів на всіх рівнях. Вражає? Та чого це варте!
Таке стосується насамперед здійснення податкової політики, яка до 1999 року входила до функцій Державної податкової адміністрації.
Відповідно до указу Президента України від 26.08.99 р., це функція Міністерства фінансів. Саме воно тепер наділене повноваженнями, пов’язаними з проведенням єдиної державної податкової політики, спрямованої на реалізацію завдань економічного та соціального розвитку країни, координацію діяльності центральних органів виконавчої влади з забезпечення своєчасного та повного надходження до державного і місцевих бюджетів.
Про ефективність реалізації цих повноважень можна судити хоча б за двома прикладами: доля проекту багатостраждального Податкового кодексу та адміністрування платежів у бюджет.
Історично склалося так, що професіональний потенціал працюючих у сфері податкового законодавства зосереджений у податковій службі. Тому Мінфін, отримавши права здійснення податкової політики, не зміг у стислий термін підкріпити їх критичною масою спеціалістів-практиків. Звідси й усі топтання на місці в розробці податкового законодавства. Я не намагаюся хоч якось реабілітувати І.Мітюкова — це констатація факту.
Ситуація з адмініструванням платежів уже повне десятиріччя залишається неврегульованою. Одні платежі стягуються Державною податковою адміністрацією, інші — Державною митною службою, треті — Фондом держмайна.
За попередніми результатами виконання держбюджету за минулий рік, Державна податкова адміністрація не забезпечила надходження 1 млрд. 376 млн. гривень податку з доданої вартості. Крім того, платникам податків не повернуто понад 4 млрд. гривень ПДВ.
По платежах, які адмініструються Державною митною службою, не надійшло 202,6 млн. гривень.
Фондом державного майна зірвано виконання програми приватизації — ненадходження в бюджет 3,7 млрд. гривень послужило головною причиною його невиконання.
Проте Мінфін, відповідальний за виконання бюджету, не має права впливати на ці служби, оскільки вони йому не підвладні і, образно кажучи, перебувають на становищі деяких персон, які царюють, а не керують. Та реорганізації тривають.
У цьому і полягає мудрість державного апарату, який усіма доступними й недоступними методами підштовхує керівництво країни до метаморфоз. Усе дуже просто. При постійних змінах статусу і повноважень державного органу ніхто ні за що не відповідає. Чому? Винних немає, та й не може бути. Не встигають ліквідаційні комісії розпочати роботу, а їм уже треба її «згортати» у зв’язку з відновленням структури. При поділі чи злитті міністерств, відомств або комітетів майно передається, списується чи взагалі розчиняється у просторі та часі.
Та це лише квіточки. Ще цікавіший стан справ з відомчими програмами дій (а їх близько 1,5 тис.), точніше, із невиконаними програмами, дорученнями, невирішеними завданнями, які у зв’язку з невеликим життєвим циклом міністерства або комітету просто не можуть бути вирішені тимчасовими керівниками від державного управління. Поміркуйте самі: процес заходження на посадку в керівне крісло, потім стислий період входження в завдання міністерства і відразу — реорганізація (або команда «на зліт»). На придбання професйних навичок людина витрачає, як правило, близько трьох-п’яти років свого життя. Для становлення фахової школи потрібно вже близько п’яти-семи років. А цього часу немає.
Головне, що всі процеси відбуваються з метою «підвищення ефективності системи управління державою». Скільки коштують ці процеси бюджетові, ми вже говорили.
Є ще й інші втрати, прорахувати які неможливо, а усунути просто необхідно:
— втрата довіри людини, громадянина, підприємця до системи державного управління;
— падіння міжнародного авторитету держави. Погіршення інвестиційного клімату;
— суперечності в національному законодавстві та його системна незавершеність.
Сьогодні без перебільшення можна сказати, що у справі проведення адміністративної реформи Україна, користуючись будівельною термінологією, не вийшла навіть на нульовий цикл. З усіх складових адміністративної реформи, намічених у її концепції, практично виконано болісно мало.
Формуючи ідеологію адміністративної реформи в Україні, фахівці полюбляють посилатися на досвід інших держав. Але перш ніж посилатися на цей досвід, а тим паче застосовувати його на практиці, необхідно як слід розібратися в особливостях своєї країни, визначити її відмінність, особливо в частині побудови системи державної влади.
Головна відмінність західних адміністративних реформ від української полягає в тому, що там, в умовах налагодженої системи державної влади, яка складалася й удосконалювалася протягом десятиліть, не потрібно здійснювати докорінних перетворень. Потрібні лише окремі поліпшення, викликані зміною урядів, зміною обставин, ситуації в країні тощо.
В Україні структура державної влади створювалася, включно з соціалістичним періодом її розвитку, не системно, а на основі певних інтересів, міркувань, розуміння її суті вищими посадовцями.
Після розпаду Радянського Союзу і здобуття Україною незалежності, зміни суспільно-політичної системи відразу почався процес перетворення і створення власної нової системи державної влади та її організаційних структур. Але здійснювалося це, як і в соціалістичний період розвитку держави, на основі міркувань вищих посадовців, без серйозних наукових обгрунтувань, без якогось публічного обговорення. Наука і громадськість до вирішення цієї проблеми ніколи не допускалися.
При проведенні адміністративної реформи не можна ігнорувати ст. 92 Конституції України, де записано: «виключно законами України визначається організація і діяльність виконавчої влади». Але на цю статтю поки що ніхто не зважає.
Лише в серпні 2001 року Кабінет міністрів затвердив програму, що передбачає розробку протягом 2002—2004 років наукової методики здійснення функціонального аналізу та моніторингу ефективності діяльності органів виконавчої влади. Її реалізація дозволить визначити критерії оцінки діяльності вказаних органів. При цьому зазначено, що цілісна наукова програма має стати основою для визначення напрямів реформування системи держуправління, а отримані в ході досліджень результати вплинуть на структуру та функціонування всієї адміністративної системи. Все це правильно. А досі реорганізацію органів виконавчої влади і зміну їхніх повноважень проводили безсистемно, без відповідного наукового забезпечення? То чим же ми займалися?
Черговим кроком у проведенні в нашій країні адміністративної реформи стало запровадження указом Президента України інституту державних секретарів на рівні Кабінету міністрів та окремих міністерств.
Саму ідею виділення посадовців, призначуваних на термін повноважень Президента України, які відповідають за організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне й інше забезпечення діяльності Кабміну та міністерств, можна було б лише вітати. Адже практика державного будівництва попередніх років свідчить про часту зміну урядів, що майже завжди супроводжувалася докорінною ламкою апаратів Кабміну і вітчизняних міністерств, зміною вже напрацьованих підходів, засобів і методів роботи.
Здавалося б, можна було лише радіти приходу стабільності в систему державного управління. Однак такий підхід створює в Кабміні та міністерствах два різнорівневих (а можливо, й різнополярних) полюси. З одного боку — прем’єра і міністрів, які перетворюються виключно на політичні постаті і можуть бути замінені в будь-який момент, залежно від об’єктивних, а часто і суб’єктивних причин. А з другого боку — непотоплюваних (принаймні на термін повноважень Президента України) держсекретарів. Хто ж у домі господар?
Крім того, варто підкреслити, що мета, яка ставилася запровадженням інституту держсекретарів, — удосконалення державного управління, забезпечення ефективної діяльності Кабміну, міністерств, інших органів виконавчої влади, а також їхніх апаратів, — визначається не лише його «непорушністю». Напевно, більшою мірою таких цілей можна досягти шляхом якісного удосконалення роботи цих найважливіших державних органів, завдяки уточненню їхніх функцій, поліпшенню форм і методів їхньої діяльності. А поки що примарна непорушність не штовхнула жодного держсекретаря балотуватися в кандидати народних депутатів, тоді як на цьому маршруті простежується масовий похід членів уряду. Чи на добро це?
Отже, формування ефективної системи організації управління в державі на центральному та місцевому рівні не відбулося. Це, так би мовити, наслідок. Тривожніші і важливіші сьогодні інші питання — чому це сталося? Скільки ще часу ходити по замкненому колу?
Будь-яка втрата часу завдає шкоди державі, підриває її підвалини. А Україна на шляху реформування і створення ринкової економіки, заміни суспільно-політичного ладу вже втратила не один рік. Досягнення і позитивні зміни в державі непорівнянні із втраченими можливостями. Сьогодні з якимось захопленням говорять про позитивні зміни, що позначилися в останній час у темпах зростання. І затято мовчать про те, що для виходу за обсягами виробництва валового внутрішнього продукту на рівень хоча б 1990 року знадобиться не менше 20 років.
Неефективна система влади в країні сама гальмує зміни на краще. Більшість чиновників не зацікавлені в її зміні, бо за наявності чіткого розмежування функціональних обов’язків і повноважень відразу стане видно, хто винен у невиконанні своїх обов’язків, у розвитку негативних процесів. А це нікому не вигідно. Адже відповідати доведеться. Тому краще, коли діє система колективної безвідповідальності, навіть якщо при цьому завдається величезних збитків державі.
Для більшої точності й переконливості можна додати: будь-які трансформації в системі виконавчої влади, якщо вони не змінюють ситуацію в Україні на краще, неефективні і непотрібні. Висновок із цього однозначний — ці зміни робляться не в інтересах держави і народу, а в інтересах конкретних осіб. Це порочний, безперспективний і тупиковий шлях побудови держави.
Чиновникам найвищого рівня вигідно мати систему руху по колу, а простіше кажучи — систему колективної безвідповідальності і кругової поруки. Імітувати реформи, а не проводити їх. Але країні, людям це невигідно. Час не чекає!