Останні тижні були багатими на неординарні події з участю українських міністрів. Як міжнародні, так і внутрішні. Але якщо за справу публічно обвинуваченого прем’єром у корупції Юрія Єханурова Генпрокуратура щойно взялася, то трохи раніше знеславлений на весь світ і відсторонений від посади (на час урядового розслідування) Юрій Луценко з легкої руки глави Кабміну та прокуратури Франкфурта вже благополучно повернувся в крісло на Богомольця, 10.
Як відомо, вслід за подіями у Франкфурті, а також зірваною відставкою міністра МВС, яку активно проштовхували «Регіони», було створено дві тимчасові слідчі комісії в парламенті та одна в уряді. Проте, доки парламентарії розкачуються (за нашими даними, в активі ТСК по одному засіданню, відкладений візит Нестора Шуфрича у Франкфурт, а також зустрічі, перенесені на червень), комісія Кабміну вклалася у виділені їй сім днів і вже в середу підбила офіційні підсумки розслідування. За зачиненими дверима у Кабміні доповідав начальник Головдержслужби України Тимофій Мотренко. У результаті громадськість, яку на той час ЗМІ вже ознайомили з визнанням німецьким судом ряду фактів, наведених у німецькій газеті BILD, недійсними, а також із тим, що прокуратура Франкфурта відмовила в порушенні кримінальної справи стосовно Луценка, — дізналася, що міністр реабілітований і своїми колегами.
На жаль, ніхто з відповідальних осіб (а «ДТ» звернулося до першого віце-прем’єра Олександра Турчинова, міністра Кабінету міністрів Петра Крупка, начальника Головдержслужби Тимофія Мотренка) не взявся офіційно і докладно прокоментувати перебіг та результати розслідування комісії. Сорок сторінок докладу комісії поки що під сукном.
Проте під час неформальних розмов нам пощастило з’ясувати, що основними аргументами для висновків комісії про невинність міністра стали: а) позиція прокуратури Франкфурта, яка відмовила в порушенні кримінальної справи стосовно Луценка; б) відсутність будь-яких юридичних підтверджень того, що міністр і його син перебували у стані алкогольного сп’яніння, оскільки нікого з них не перевіряли традиційним приладом, який вимірює ступінь сп’яніння; в) відсутність відеозапису події; г) позиція німецької влади і правоохоронних органів, які закрили без жодних пояснень усі справи і відмовилися від додаткових коментарів із цього приводу. Хоча один з членів урядової комісії повідомив «ДТ», що німецька прокуратура підставою для відмови у порушенні кримінальної справи назвала наявність у Юрія Луценка та його сина дипломатичного статусу.
Ось, власне, і всі основні причини, які посприяли реабілітації міністра і, швидше за все, жирній крапці (попри розслідування ВР) у цьому гучному скандалі. Мабуть, для самого Юрія Віталійовича та його соратників із коаліції таке вирішення проблеми — справді іміджева й тактична перемога. Для суспільства ж, яке пережило інформаційний шок і було втягнуте в багатоденну політичну драму, — велике запитання.
Так, уже сьогодні можна констатувати, що серед ключових героїв цієї історії — не тільки «міністр, який безневинно постраждав», а й його показово безкомпромісні обвинувачі та навдивовижу толерантні адвокати. Насправді і міністр, і коаліція, і опозиція, що брали участь у відомих подіях, продовжили дискредитацію української влади, яка виявилася неспроможною раціонально і компетентно відреагувати на нестандартну в політичному, державному та етичному плані ситуацію. Навряд чи зараз ми можемо знайти відповідь на запитання, чому німецька поліція повелася того дня так, а не інакше; чому так і не знайшлася відеоплівка. І чи була вона взагалі. Навряд чи вдасться отримати відповіді від тієї ж таки німецької сторони, чому вона вибрала в конфлікті таку закриту позицію. Але поставити конкретні запитання з приводу цієї гучної історії нашим політикам, щоб, так би мовити, не вихлюпнути разом із водою й дитини, все-таки варто.
Варто запитати, наприклад, у Юрія Віталійовича, чому, коли німецька поліція вже висунула міністрові претензії (хай навіть невиправдані й незаслужені), він як особа офіційна не дав можливості вирішити конфлікт виключно на дипломатичному рівні, — адже поруч із ним тоді перебував спеціально уповноважений консул Дятлов? Чому він дозволив собі, порушивши цим усі чинні норми й порядки, взяти в офіційну делегацію родича, тим самим зробивши себе вразливим? Чому міністр МВС, покликаний бути взірцем законослухняності, дозволив собі створити волаючий прецедент, внаслідок якого тепер кожен український батько, з тих чи інших причин не згодний із діями міліції, вважатиме за честь чинити їй опір?
Є запитання і до прем’єр-міністра Юлії Володимирівни Тимошенко, яка святкує свою чергову іміджеву перемогу і зберегла на посаді лояльного реабілітованого міністра. Головне із них: невже вона справді вважає, що глава виконавчої влади 46-мільйонної країни може в контексті всього того, що сталося і було озвучене протягом останніх тижнів, так просто повернути Луценка в крісло? Не розставивши потрібних акцентів ні перед суспільством, ні перед чисельною армією держслужбовців, яких регулярно закликає бути прикладом для наслідування?
Не менш важливо отримати відповідь і від Партії регіонів, що досі демонструє віртуозність політики подвійних стандартів: Луценка — у відставку без суду та слідства на підставі статті в жовтій пресі, а ось із Єхануровим треба розібратися і КРУ ще перевірити... Звідки такий цинізм? А як ще назвати численні ефіри спікерів регіоналів, котрі борються за мораль, етику й державну гідність, не маючи у своєму політичному арсеналі ні того, ні іншого? Пригадайте хоча б пана Калашнікова... Як і те, що у складі делегації Луценка був родич одного відомого регіонала. Щоправда, під час виконання службових обов’язків. Отож ми попросили цього регіонала зв’язати нас із неоціненним свідком, який, як стверджують джерела, знімав інцидент на камеру мобільного. «Але він не зрадник», — сказав як відрубав регіонал. Очевидно, поставивши кар’єру родича вище правди, іміджу та гідності всієї країни. А як ще накажете розуміти цю загадкову фразу?
Та й узагалі, у всьому цьому хитросплетенні міркувань і реплік різношерстих політиків про винність-невинність, чесність-нечесність, моральність-аморальність хочеться зрозуміти, за якою шкалою вони міряють свою і чужу моральність? Яке мають право розмірковувати про це, якщо торік, наприклад, усі дружно завалили в парламенті Кодекс добропорядної поведінки осіб, уповноважених керувати і представляти державу (від президента й до голови сільради), підготовлений Головдержслужбою? Показово, що в парламент знову внесено два нові законопроекти з цього приводу. Правда, стосуються вони тепер виключно категорії держслужбовців, до яких українські політики себе не зараховують. А отже, за жодні скандали відповідальності не несуть?