Якщо ви ще не встигли домогтися газифікації рідного села, ремонту даху свого будинку чи разової матеріальної допомоги з нагоди потрапляння в малозабезпечені верстви населення, покваптеся, у вас залишилося лише два роки. Після парламентських виборів-2006 ви вже не зможете скористатися найпоширенішим способом розв’язання цих та інших насущних життєвих проблем, задіявши організаційно-фінансові можливості народного депутата, обраного у вищий законодавчий орган від вашого мажоритарного округу.
З іншого боку, два роки — термін цілком достатній для того, аби навчитися сприймати народного обранця не як захисника-благодійника, а як професійного законодавця. У нас, схоже, нарешті з’явилася можливість одержати політично структуроване суспільство й відповідальний законодавчий орган. Хоча, безумовно, важко розлучатися з «синицею» в окремо взятому окрузі, навіть якщо натомість тобі обіцяють зграї «журавлів» у небі над усією країною.
Однак боротьба почуттів і думок, які виникають у пересічного виборця при зіштовхуванні з перспективою кардинальної зміни системи виборів, блякне на тлі пристрастей, що вирують у серцях та умах українських політиків. Мабуть, лише комуністи з соціалістами (та й то не всі), обстоюючи «пропорційку», залишалися при цьому у відносній злагоді зі своїми принципами. Банкова з ювелірною точністю намацала лінію розламу в колись єдиній опозиційній «четвірці». Й «особливого шарму» цій політтехнологічній знахідці надає той факт, що в боротьбі за пропорційну систему виборів ліві опинилися по один бік барикад із владою, яка досі на дух не переносила самої ідеї партійних списків. Тоді як їхні колишні однодумці в цьому питанні — Блок Юлії Тимошенко й «Наша Україна» — зайняли протилежну позицію.
За деякими даними, напередодні призначеного на четвер остаточного затвердження нового закону про парламентські вибори Юлія Володимирівна була рішуче налаштована привести під стіни парламенту своїх прибічників. Із тих самих джерел відомо, що своєю рішучістю Тимошенко зуміла заразити і Ющенка. Але не надовго. Щойно вона вийшла з кабінету Віктора Андрійовича, як він відразу розпорядився дати відбій команді збирати народ для походу на Київ, що вже було пішла по регіональних штабах. Залишившись на самоті й не відчуваючи енергетичного впливу з боку пасіонарної Юлії Володимирівни, поміркувавши, Ющенко дійшов висновку: не потрібно вдаватися до «вуличного» аргументу, але якщо народ і треба виводити, то не тепер. Набагато доцільніше буде це зробити, на думку лідера «НУ», тоді, коли ухвалюватиметься остаточне рішення щодо реформи. Крім того, Віктор Ющенко, зважаючи на все, не був упевнений, що вдасться зібрати достатню кількість народу. І потім, найголовніше: якщо люди зберуться під парламентом, а закон про вибори однак ухвалять (як це, власне кажучи, і сталося), — що далі? Йти на штурм Банкової? Згортати прапори й розходитися? І те, й інше — не найкраще завершення заходу. Одне слово, Ющенко визнав кращим парламентський спосіб боротьби, так досі й не перейнявшись думкою, що його застосування не виключає масових акцій, а вкупі з ними може бути набагато ефективнішим. У результаті завбачливо приведені в бойову готовність міліцейські загони особливого призначення так і просиділи у своїх автобусах під парламентом весь четвер «вхолосту».
Останні переговори Віктора Андрійовича з представниками пропрезидентської більшості переконали його: серед них чимало людей, готових відмовитися від голосування за реформу. А Тимошенко запевняла: якщо це справді так, то натовп протестуючих під парламентом повинен підштовхнути мажоритарників не віддавати свої голоси за пропорційну систему виборів. Проте, як виявилося, одномандатники знайшли в собі мужність і за відсутності виборців. Спочатку народ почав покидати «Демократичні ініціативи» Степана Гавриша, потім — «Народовладдя» Богдана Губського. Три емігранти з першої групи й чотири з другої — це майже половина складу якогось нового депутатського об’єднання. Можливо, незабаром у депутатському корпусі справді з’явиться нова депутатська група. Хоча не виключено, що вихід відбувся не з метою, а через. Через категоричну незгоду вихідців підтримувати «пропорційку». Перебуваючи в більшості, вони зазнавали жорсткого пресингу з боку президентської адміністрації. Прощання зі своїми групами було для депутатів одночасним порятунком від тиску та збереженням власного політичного «я». За великим рахунком, їхній вихід влаштовував і самих лідерів неабияк «схудлих» об’єднань: для власної ж безпеки їм легше було розлучитися з людьми, на яких вони не могли вплинути, ніж відповідати за них перед Банковою.
Тактика, до якої вдалися БЮТ і «НУ», полягала в затягуванні часу. Оскільки опозиціонери збагнули: саме час — нині найболючіше місце для Банкової. Поставивши за мету завершити епопею з конституційною реформою до кінця березня, влада з допомогою своїх представників у Верховній Раді продушувала закон про вибори з неймовірними зусиллями. Не переймаючись дотриманням бодай мінімальних пристойностей. Це, власне, і спровокувало скандал, що вибухнув на початку тижня, між координатором парламентської більшості Степаном Гавришем та головою ВР Володимиром Литвином. Позиція останнього заслуговує окремої уваги. Володимир Михайлович ніколи не виявляв особливої прихильності до президентської ідеї політичного реформування. Проте й опору процесові не чинив. На нинішньому ж етапі в поведінці спікера дуже багато хто побачив опозиційне налаштування. Здається, така оцінка дій Литвина в історії з ухваленням нової виборчої моделі занадто перебільшена. Опозиційною спікерську поведінку можна вважати настільки, наскільки Володимир Михайлович дозволив собі продемонструвати небажання бути покірним виконавцем чужої волі. Литвин не бачить для себе особливих політичних перспектив після завершення конституційної реформи, чудово розуміючи при цьому, що його життя в постреформовому парламенті неабияк ускладниться. Він ніколи не був прихильником партійної системи виборів, яка передбачає імперативний мандат і закриті списки. Тож коли скорочення термінів розгляду виборчого законопроекту, на якому наполягала Банкова, стало несумісним із критичною масою регламентних норм, а рішення про подальші кроки в реалізації політичної реформи дедалі частіше почали прийматися без нього, спікер брикнув. Для Литвина завжди було важливо виявляти себе ключовим політичним гравцем. Для перманентного демонстрування цієї чесноти Володимирові Михайловичу бракувало в парламенті сили, на яку він міг би спертися. Та коли випадала нагода підкреслити свою вагомість, він її не марнував. Здається, це був саме такий випадок. До речі, ту частину сесійного засідання в четвер, під час якої точилися суперечки стосовно порушення регламенту, вів перший віце-спікер Адам Мартинюк, що представляє в президії Компартію.
А ось спроби найкращих аналітичних умів знайти відповідь на запитання, навіщо Банковій таке стрімке прискорення конституційної перебудови, більш-менш виразного результату не дали. Тож єдине, чим можна пояснити квапливість президентської адміністрації, — це загальновідоме прагнення Леоніда Даниловича домінувати в будь-якому, затіяному ним процесі. Президентові не властиво вести довгі, затяжні кампанії, у яких потрібні далекосяжні розрахунки, витримка й терпіння, він набагато сильніший у спринтерських забігах. Чим довше триває процес досягнення домовленостей, тим більше виникає аргументів проти. Крім того, темпи політичної реформи поставили під загрозу ухвалений парламентом закон про вибори президента, в якому скорочено термін виборчої кампанії: у суб’єктів політичного процесу з’явився час для міркувань. Що, у свою чергу, дуже шкідливо, коли потрібні рішучі дії.
Про твердий намір влади якомога швидше дістатися фінішу політреформи свідчить і те, що на координаційній раді груп і фракцій парламентської більшості вирішили голосувати за виборчий законопроект у цілому. Поправок до тексту документа, ухваленого в першому читанні, внесених переважно стараннями «нашоукраїнців», виявилося близько тисячі. При розміреній роботі без аврального режиму їх розгляд і голосування могли зайняти днів зо два. А це означало б перенесення подальшого просування реформи ще на якийсь час. І все-таки Олександр Мороз, який представляв законопроект, не ризикнув поглиблювати конфронтацію з «Нашою Україною» та БЮТівцями, погодившись підтримати постатейне голосування законопроекту. Дванадцятигодинне перебування лідера СПУ на парламентській трибуні завершилося ухваленням закону в цілому з урахуванням лише двох із майже тисячі поправок. Чотиривідсотковий бар’єр для проходження партії чи блоку в парламент було замінено тривідсотковим, а норму про те, що офіційними спостерігачами на виборах можуть бути представники громадських організацій, — вилучено зовсім. Тепер правом мати своїх спостерігачів наділено тільки партії, що беруть участь у виборчому процесі.
Проте звинувачення представників пропрезидентських фракцій на адресу БЮТівців і «нашоукраїнців» у тому, буцімто вони вносили поправки лише для кількості, анітрохи не турбуючись про якість, несправедливі. Хоч би там як, законопроект — це їхнє дітище, про появу якого вони давно мріяли, але через певні обставини не могли дозволити з’явитися йому на світ саме тепер. Однак якщо цього неможливо уникнути, вирішили «нашоукраїнці», то закон потрібно максимально вдосконалити. На жаль, «більшовиків» не хвилювали нюанси, їм було наказано домагатися ухвалення закону в цілому. За що, втім, «НУ» повинна їм усе-таки подякувати.
З проханням прокоментувати вилучення з виборчого закону положення про спостерігачів від громадських організацій «ДТ» звернулося до прес-секретаря Комітету виборців України Олександра Черненка:
— Кілька останніх років Комітет виборців намагався повернути у виборче законодавство норму про громадських спостерігачів. Як аргументи ми наводили міжнародні зобов’язання України, рекомендації спостережних місій ОБСЄ/БДІПЛ (Бюро з демократичних інститутів і прав людини) про необхідність законодавчого закріплення статусу спостерігачів від недержавних організацій. До речі, за даними соціологічного опитування Фонду «Демократичні ініціативи» й СОЦІС, 90% респондентів вважають необхідним контроль громадських організацій над процесом виборів і підрахунком голосів.
Положення про спостерігачів від громадських організацій були в проектах президентського й парламентського виборчих законів. Але в процесі роботи тимчасової конституційної комісії відповідна норма зникла з першого документа. А згодом група парламентаріїв із фракції «Регіони України» запропонувала його вилучити і з другого. Та ніхто не міг подумати, що пропозиція прибрати з закону громадських спостерігачів стане приводом для серйозного конфлікту між «Нашою Україною» і БЮТ, з одного боку, — і більшістю й комуністами, з другого.
Те, як відбувалося обговорення й голосування цієї поправки, свідчить, що недопущення спостерігачів від НДО на дільниці стало для Банкової питанням принципу. Безумовно, розчарувала позиція фракції СПУ, що дала саме ті 19 голосів, яких бракувало, аби на виборах не було громадських спостерігачів. І хоча Олександр Мороз запропонував включити цю норму під час голосування за закон у цілому, але цього, як і слід було чекати, не сталося.
Здається, тактика затягування часу, взята на озброєння «НУ» і БЮТ, усе-таки себе виправдала. Плани Банкової встигнути закруглитися з реформою вже цієї п’ятниці, як бачимо, не реалізувалися. Не вдасться це зробити й до кінця березня. За останніми даними, штаб із проведення політреформи вже заявив іншу фінішну дату — 6 квітня, а також розглядається можливість голосування того дня бюлетенями. Стосовно ж стратегії, то з нею в опозиції трохи гірше. Хоча й не зовсім безнадійно. За закон про парламентські вибори в першому читанні голосувало 262 народних депутати. В остаточному варіанті він зібрав 255 голосів. При цьому викликав вихід мажоритарників із пропрезидентських груп. Усі семеро з них або проголосували проти закону, або зовсім не голосували. Це ще, звісно, далеко не виграш. Але факт, достатній для того, щоб не почуватися переможеним.