Тверезий підсумок.
2016 рік остаточно протверезив усіх нас.
Швидкий стратегічний план для України "після Майдану" не приніс очікуваних результатів, але приніс неочікувані проблеми. Ми прагнули зрушити з мертвої точки перезрілі реформи, побороти 3, закріпити європейський вектор нашої зовнішньої політики й отримати безвізовий режим з ЄС. Та попри серйозні зрушення по кожному із цих напрямків бліцкриг за минулі три роки не вдався. Ідеї "шокових реформ" та "уряду камікадзе" виявилися вже вкотре використаною рекламною франшизою.
Покликані в уряд і парламент реформатори, молоді й не дуже, "прогризали зубами" окремі зміни. Безумовним і яскравим результатом цих зусиль є остаточне запровадження електронних державних закупівель (Prozorro), запуск електронного реєстру декларацій. На енергетичному фронті важливим і символічним кроком стала відмова від споживання російського газу. Все ще з надією дивимося на роботу НАБУ. Але цього явно не досить.
Поговоріть з тими, хто стоїть за кожною із цих реформ, і ви почуєте конкретні й оптимістичні плани на майбутнє. Але водночас і про те, що потенціал продовжувати розпочаті зміни вичерпується. Самі ж вони що далі, то більше почуваються випадковими людьми в коридорах влади, а атаки на вже проведені реформи лише посилюються.
Причина проста: найголовніша реформа - перехід влади від олігархів до громадян - так і не відбулася. Тому відчуття незворотності й достатності змін ні в кого з нас немає. Ці зміни не настільки системні, аби змінити економічний і політичний контекст.
За нашими з вами спинами в кулуарах печерських кабінетів президент, коаліція та уряд фактично реставрують попередній режим. Олігархи, валізи з кешем і політично залежні прокурори вже давно де-факто реабілітовані як інструменти "високої політики". Керівники держави, які повинні були стати "батьками реформ" і які ще вчора благословляли на високі звершення команди нових громадян мало не з усього світу (Грузії, Литви, Польщі, США), повертаються до українського business as usual, ніби три роки тому в нас була не революція, а чергова зміна однієї команди на іншу.
Активісти Майдану мозолять очі. Через три роки після нього, влада робить ставку вже не на реформаторів, які можуть реалізувати зміни, а на одіозних осіб з минулого, які вміють витискати з державного апарату корупційну ренту. Напевно, президент вважає, що "майже безвізом", зупиненням падіння економіки та замороженням АТО він виконав свою частину угоди з суспільством…
Розгубленості додає дедалі більша невпевненість у зовнішніх партнерах. Останніми роками, аби компенсувати внутрішньополітичну нестабільність, ми надто часто шукали стабільності й підтримки зовні. Вважали, що поза межами України хтось знає рецепти, якими нам варто скористатися.
Вихід Британії з ЄС, негативний для нас результат референдуму в Нідерландах і неочікуваний - виборів президента США, зростання популярності правих партій у країнах-членах ЄС внаслідок кризи з сирійськими біженцями - всі ці події свідчать про те, що наші стратегічні партнери з числа розвинених демократій не мають відповідей на ключові питання, що стоять перед ними самими.
Здобувши перемогу в 2014-му, ми думали, що перед нами тепер відкриті всі шляхи високо вгору. Та поки що ми піднялися лише на невеличкий пагорб, з якого побачили справжній масштаб викликів, що постали перед нами. Ми думали, що в нас є мудрі вчителі, але… вони зайняті тим, що вчаться на власних помилках.
Чому в нас не складається?
В українській політиці все відбувається не так, як того хоче експертна фейсбук-тусовка, з дуже простої причини. Ці люди репрезентують середній клас - якщо не за соціально-економічною ознакою, то за ціннісною орієнтацією. А середній клас що далі, то більше перетворюється на політичного лузера. Крім того, війна, економічні негаразди та еміграція стрімко зменшують його чисельність. Він був одним з рушійних та креативних елементів Революції Гідності. Тому відразу після її перемоги громадські експерти й активісти отримали прямий доступ до ключових осіб, які ухвалюють рішення.
Але українська політична система "заточена" на панування зовсім інших людей та соціальних груп. Виборча система, економічна ситуація, функціонування та фінансування політичних партій, засобів масової інформації - все працює на те, щоб важелі реального впливу на політичний процес не вислизнули з рук кількох олігархів. Олігархи залишаються головним гравцем, який інвестує в українську політику й отримує від неї дивіденди. Головним споживачем їхнього партійного продукту є незаможні громадяни України, які переважно не готові об'єднуватися, інвестувати свій час, зусилля і гроші у спільні громадянські проекти, бо все ще не дуже довіряють тим, хто такі проекти пропонує.
Результатом цього збоченого політичного зв'язку між капіталом і виборцями є те, що основний "політичний продукт", який виробляється в Україні, - це махровий популізм всіх кольорів веселки.
Реформи від "середнього класу", які спрямовані на його розростання і зміцнення, які передбачають одночасний наступ і на олігархів, і на "безплатний сир", що його держава ледь помітним шаром "розмазує" по всій країні, - за такого співвідношення сил практично приречені. Адже вигравши революцію, свого політичного представництва у парламенті й уряді середній клас так і не оформив.
Справжньою проблемою є не те, що правляча команда не готова змінювати основи олігархічної політики. Проблема в тому, що в політиці поки що немає дієвої команди, яка здатна запропонувати непопулістську й неолігархічну альтернативу розвитку країни.
Знімаймо рожеві окуляри: реальною альтернативою нинішньому політичному режиму є прихід до влади олігархів-реваншистів, які оперують патерналістською і "миролюбною" риторикою. Або популістів-радикалів, які запропонують "прості й швидкі рішення" найскладніших проблем. Якщо ж правлячий уряд утримається при владі - ця дивна зв'язка "БПП-НФ" приречена на подальший дрейф до такої самої патерналістської, але вже "патріотичної" риторики з одночасним нарощуванням власних олігархічних м'язів.
Обидва варіанти стовідсотково вписуються в нинішню політекономічну модель і модель відносин між партіями і виборцями. Обидва ці шляхи означають для України глухий кут і згаяний час.
Експерти, журналісти, лідери думок, малий і середній бізнес - всі вони поки що здатні лише "допомогти" країні обрати між різними версіями олігархічних економік. І все ще не здатні створити життєздатну альтернативу.
Що ми робитимем для того, щоб в основі української політики були інтереси громадян?
Минулі три роки навчили найактивніших з нас: аби вийшло добре -засукуй рукава і роби це сам. Ми навчилися, довіряти одне одному і працювати на результат. Це необхідний ґрунт для політичного об'єднання.
Середньому класу потрібне своє політичне представництво. Наше завдання на 2017 рік полягає в тому, щоб об'єднати все ще розрізнених представників середнього класу в одну ефективну команду, яка повинна почати втілювати зміни в країні вже зараз, навіть будучи опозицією. А на виборах - позмагатися за владу в нашій країні й посунути вбік політичні проекти олігархів.
Декому це завдання може здатися неамбіційним. На сході війна, країна в економічній кризі. Але я впевнений: люди, яким потрібно аж три роки для того, щоб закрити власну фабрику в Липецьку, або які активно торгують з окупованими територіями, - виграватимуть війну дуже довго. До влади повинна прийти нова команда. Як тільки вона голосно заявить про себе - дострокові вибори будуть уже справою політичної техніки.
Але давайте дивитися правді в очі: цього ще нікому не вдавалося зробити. Кожного виборчого циклу ми покладаємося на "дядечка", який, вигравши вибори, побудує нам гідне життя. Час уже зрозуміти, що ми повинні об'єднуватися для цього самі.
6–10 відсотків людей можуть нав'язати свій план дій для країни, якщо об'єднаються навколо цього плану і команди, котра готова його впроваджувати. Якщо ж "Демократичний альянс" і далі вестиме кволі розмови про ймовірне об'єднання, "Сила Людей" і далі концентруватиметься на локальних рівнях та громадах, "Громадянська позиція" залишатиметься осторонь, а Саакашвілі кожні три місяці створюватиме нові політичні проекти - діла не буде.
Я боюся, що нашим партнерам у цьому об'єднавчому процесі бракує бачення тої місії, яку ми повинні виконати (даруйте за високі слова). Ми не маємо просто створити партію "нового зразка", в якій усе буде демократично і прозоро. Цього дуже замало (хоча, звісно, це обов'язкова передумова).
Нам потрібна потужна політична машина, здатна до тривалої та ефективної роботи. Політична машина, здатна забезпечити перемогу на виборах і організувати роботу уряду з упровадження власного плану для країни. Ефективна політична агітація, інклюзивна регіональна робота, залучення активістів і громадян у змістовні спільні ініціативи та проекти - все це треба робити вже зараз.
А крім того, нам потрібні яскраві лідери, без "тягаря" в е-деклараціях, без конфлікту інтересів у вигляді власних бізнесів. Лідери, яким повірять люди.
Останні три роки навчили нас механізмів ефективного об'єднання. Об'єднуються навколо того, хто робить, а не говорить про роботу. Об'єднуються навколо простої і зрозумілої ініціативи, яка із часом розростається в масштабах і складності завдань. Об'єднуючись, довіряють одне одному. Об'єднуючись, кожен інвестує свої ресурси у спільну справу. Власне, ці принципи ми й пропонуємо нашим колегам.
Малий бізнес і далі потерпає від державного рекету. В Україні майже рік за жодні гроші не можна було купити вакцин для дитячих щеплень. Навіть на закупівлях ліків - попри війну - відмивалися шалені кошти. Більше половини директорів шкіл - хабарники. Реального плану реінтеграції окупованих територій не запропоновано. Ми втомилися від того, що уряд не має плану та бачення зрозумілої перспективи для країни. Тому й закликаємо до спільної роботи реформаторів-управлінців у сфері середньої і дошкільної освіти, охорони здоров'я, "соціалки", успішних мерів малих і середніх міст, економістів і військових планувальників.
Ми об'єднуємося заради реалізації чітких і ретельно вивірених підходів до вирішення проблем у дошкільній, середній і вищій освіті, задля реформування медицини та пенсійного забезпечення, задля створення нових робочих місць. Для боротьби з корупцією і розвитку можливостей для бізнесу. Це - інтереси середнього класу. Але це також інтереси більшості громадян України: не отримувати подачки раз на чотири роки під вибори, а мати умови для гідного заробітку.
Як це зробити? Деолігархізація: спочатку політична, потім - економічна.
Для того щоб змінити країну, маємо провести політичну деолігархізацію.
Логіка підказує, що порядок дій буде саме таким: спочатку - політична деолігархізація, потім - зміни в економічній політиці. Формула "Роттердам +" не зникне, поки не зникнуть політичні обставини, що її створюють. Експерти можуть завалити нас політичними документами, в яких детально розписано зміст необхідних економічних реформ, що стимулюватимуть малий і середній бізнес, закриватимуть корупційні дірки. В існуючій політекономічній реальності спроби провести ці реформи незмінно наражаються на шалений опір і переслідування тих, хто їх ініціює.
З тих самих причин і судова реформа поки що залишає більше запитань, ніж відповідей. Реформа державної служби перетворилася на її подобу, а податкова і регуляторна чомусь лише погіршують становище середнього класу. Так, ми б'ємося за кожну з них, витискаючи з влади мінімальні зміни. Але змушені визнати - правлячий клас влаштовує статус-кво.
На боці олігархічних партій - гроші, доступ до ЗМІ й адміністративного ресурсу. Тому абсолютно зрозумілим, правильним і очевидним є намагання агентів середнього класу в парламенті впроваджувати зміни, які бодай на дещицю, але вирівнювали б правила гри в політиці для великих і малих гравців. Державне фінансування партій, контроль за використанням коштів, ефективні антикорупційні органи, роздержавлення ЗМІ та створення натомість суспільних, лобіювання чесного виборчого закону і нової виборчої системи, ефективне державне врядування, політична реформа - це ініціативи, які за правильної реалізації дають неолігархічним партіям шанс утриматися на політичній сцені і розвиватися.
Мало просто згуртувати політичні команди і створити нову потужну об'єднану політичну партію заради проведення парламентських або місцевих виборів. Ми повинні знайти лідерів на президентські вибори, а краще - двох-трьох, які здатні посунути в рейтингах нинішніх політиків. І запропонувати суспільству нові правила співжиття. Як показала практика, саме кабінети на Банковій, замість бути локомотивами, стають гальмами процесу змін.
Ми повинні повстати проти виборів без вибору і перестати вибирати кращого з поганого. Більш як 40-мільйона країна не може бути бідною на чесних, талановитих і патріотичних політиків. Для них просто треба відкрити шлюзи.
І саме з приходом нових партій і нових політиків ми зможемо очікувати системних змін в економіці та ключових секторах державного управління.