Ще не вельми давно країни Центральної та Східної Європи, яким обіцяли швидке прийняття їх до членів Євросоюзу, нарікали на інертність західноєвропейських країн. І справді, якщо виходити з логіки угоди, яку досягнуто в Ніцці й яка передбачає для країн «першої хвилі розширення» можливість брати участь у виборах в Европарламент вже 2004 року, то сам вступ має бути остаточно оформлено максимум до кінця наступного року. А чіткі й однозначні критерії відповідності приналежності до «першої хвилі» так само, як і детально виписаний механізм вступу в ЄС, досі так і не ухвалено. Зате відразу було знято всі звинувачення в пасивності з боку країн-членів ЄС, бо події останніми тижнями закрутилися із запаморочливою швидкістю.
Спочатку лідери найбільших західноєвропейських держав обмінялися своїми власними уявленнями про те, на що, власне, цей розширений Євросоюз має бути схожий. Причому, якщо висловлювання з цього приводу канцлера Німеччини Герхарда Шрьодера, міністра закордонних справ цієї самої країни Йошки Фішера та прем’єр-міністра Великобританії Тоні Блера грунтувалися на сумнозвісному принципі «маємо те, що маємо», то прем’єр-міністр Франції Ліонель Жоспен не побоявся у вигляді політичної програми викласти один зі снів Віри Павлівни, героїні Чернишевського.
Спільні соціальні стандарти, гармонізовані умови праці, студенти, котрі бодай частину своєї освіти одержать за межами рідної країни, так званий економічний уряд, що виконує роль політичного наставника незалежного Європейського центробанку, транснаціональна багатомовна загальноєвропейська єдина телевізійна мережа — це лише найяскравіші картинки, намальовані французьким лідером захопленій аудиторії, репрезентованій студентами й журналістами. А політики зазвичай виділили вагоміші компоненти програми Ліонеля Жоспена, де головним було слово «більше» — міжурядових утворень, комітетів, субсидій (для європейської культури, зокрема), загальноєвропейських відомств (єдина європейська поліція, загальноєвропейський прокурор), правил (гармонізація корпоративних податків) і більше обмежень (приміром, на податкові пільги). Політичний устрій майбутнього ЄС матиме риси федерації незалежних держав, а не федеральних утворень, як у США чи Німеччині. Останнє пропонував, зокрема, Йошка Фішер. І знов-таки, на противагу раніше запропонованим моделям, Жоспен не залишив у майбутній Європі ніякої ролі для США. Якщо він і згадував про Америку, то лише як негативний приклад однобічності, торжества ницих капіталістичних інстинктів, лицемірного нехтування правами людини, тоді як його британський і німецький колеги бачили в США основне джерело стабільності й оборонної могутності майбутньої Європи. Крім того, на думку Ліонеля Жоспена, саме Європі в майбутньому належить узяти на себе роль світового шерифа, відповідального за дотримання «правопорядку, якого потребує весь світ для того, аби зупинити підпорядкування суспільних інтересів інтересам особистим, гонитву за сьогохвилинним прибутком на шкоду дотриманню соціальної справедливості й навколишньому середовищу».
Джон Винокур, котрий коментував програму Жоспена на сторінках International Herald Tribune, зазначив, що французьку модель від моделей німецької та британської відокремлюють кілька світлових років. І реальних шансів на реалізацію вона практично не має, бо цілком ігнорує економічні й політичні інстинкти майже всіх європейських політичних призвідців, за винятком хіба що французьких соціалістів. І справді, нинішні настрої в країнах-членах ЄС дуже далекі від передсвяткових і не містять тих високих мотивів, якими була пронизана промова французького прем’єра перед романтично настроєними студентами та прогресивними журналістами. Австрія й Німеччина, зокрема, побоюючись різкого напливу дешевої робочої сили з колишніх соціалістичних країн, вимагають введення семирічної відстрочки. Протягом цього часу громадяни країн, які щойно вступили до ЄС, не матимуть права працювати на території її давніх членів. (Проте слід пригадати, що 15 років тому, напередодні вступу в ЄС Іспанії й Португалії, Франція чимало понервувала, побоюючись напливу іберійських робітників і селян. Проте після приєднання до ЄС Іспанія й Португалія продемонстрували такі небачені темпи економічного зростання, що навіть колишні експатріанти, котрі опинилися у Франції в результаті втечі від диктатур Франко і Салазара, повернулися в рідні краї й допомогли в розбудові новонароджених демократій.)
Іспанія як найбідніший регіон Союзу отримує нині левову частку його субсидій і тому боїться в найближчому майбутньому втратити цей нехай і не почесний, зате досить дохідний статус. Тому вона вимагає збереження для себе рівня субсидування не нижче тих 40 мільярдів доларів, що їй повинні виділити протягом нинішніх п’яти років. Італія, Греція й Португалія, які також мають чималі субсидії, цілком поділяють іспанську точку зору. А от Франція, отримуючи найбільші в Європі субсидії на сільське господарство, вважає, що нових членів, зокрема Польщу, узагалі не можна повною мірою допускати до сьогоднішньої системи субсидування в ЄС. Правда, ця позиція викладається не вустами французького прем’єр-міністра, а на нижчому рівні, але таки має бути.
Досить неоднозначні настрої панують і по той бік нинішнього кордону ЄС. У Естонії, приміром, результати опитувань громадської думки показують, що противників вступу країни в ЄС більше, ніж прихильників. У Польщі й Чехії жителі прикордонних районів, надивившись на багатих німців, котрі скуповують нерухомість, також поступово втрачають свій ентузіазм. І, природно, жодна з країн — кандидатів на вступ до ЄС не збирається погоджуватися на «членство другого сорту», яке припускає можливі обмеження як у трудовому законодавстві, так і в програмах субсидування, підкреслюючи, що це не відповідає передусім принципам західної демократії.
Проте ці розбіжності відразу ж видалися малоістотними, щойно стали відомі негативні результати референдуму, проведеного в Ірландії щодо угод, ухвалених у Ніцці. Відразу ж з’ясувалося, що, попри норовливість ірландців, протягом останніх тижнів у питанні розширення ЄС відзначено «істотний прогрес». Принаймні саме так розцінила недавні події Анна Лінд, глава МЗС Швеції, країни, яка головує нині у Союзі. А нарада міністрів закордонних справ Європейського Союзу, що завершилася на початку поточного тижня в Люксембурзі, мала недвозначно продемонструвати: результати референдуму в Ірландії не відіб’ються на процесі розширення ЄС на Схід. Більше того, складається враження, що ці результати саме його (розширення) й підштовхнуть. Адже віднині західноєвропейським зубрам доведеться відстоювати підвалини своєї демократії в захоплюючих боях у межах власної вагової категорії, а не перед обличчям малодосвідчених і легковажних, а тому й малоцікавих східних сусідів. І непрямим свідченням цього може бути той факт, що з Лондона й Берліна ще минулого тижня надійшли відгуки на літургійне послання лідера французьких соціалістів. Прес-секретар німецького уряду Бела Анда заявив, що Берліну імпонує бачення Жоспеном майбутнього Європи, незважаючи на очевидні розбіжності з німецькою моделлю розширення ЄС. Зате Тоні Блер заявив про своє категоричне неприйняття ідеї введення уніфікованих податкових ставок у всьому ЄС. Усе інше, ймовірно, у нього заперечень не викликає.
Правда, Вільям Пфафф, авторитетний аналітик Los Angeles Times Syndicate, підкреслив, що вся ця франко-німецько-британська риторика розрахована передусім на внутрішнього споживача і продиктована інтересами майбутніх (чи щойно завершених) виборів у Франції, Німеччині й Великобританії. Адже це означає, що найдоленосніші рішення з приводу розширення ЄС, можливо, прийматимуть зовсім не ті політичні лідери, котрі зараз виступають від імені своїх держав.