Черга перших з 400 тисяч бажаючих відвідати виставку |
Вісімдесят років тому, у 1926-му, фермери з усієї Німеччини з’їхалися до столиці, щоби привернути увагу до своїх проблем, а їх було чимало: минуло лише шість років, як скінчилася Перша світова війна, і на переможену країну було накладено неймовірні репарації. Селяни в ті дні були вдягнені в зелені брезентові плащі, що й дало підставу німецьким журналістам назвати цю подію «Зеленим тижнем».
Нинішній, 71-й за ліком, «Зелений тиждень», що проходив із 13 по 22 січня у Берліні, — найбільша у світі виставка-ярмарок продовольства. Сам виставковий центр площею 114 тис. кв. метрів (11,4 га) годі навіть думати порівняти з чимось подібним в Україні. Уявіть собі 50 павільйонів, кожний розміром з футбольне поле, з’єднаних між собою, — і все це буяє веселкою різноманітних страв, напоїв (від безалкогольних до міцних), кондвиробів, напівфабрикатів, квітів, фольклорної музики, приладів та устаткування для родини і дозвілля. Тільки для того, щоб обійти та побіжно оглянути експонати, пересічному відвідувачеві знадобиться цілий день.
Під час «Зеленого тижня» відбуваються різноманітні конференції, форуми, зустрічі міністрів між собою та з пресою — загалом десь понад 250 заходів, охопити які може лише дуже потужна команда журналістів.
Особливістю цієї виставки стало те, що після багатьох років перебування у сплячці прокинувся «російський ведмідь». Росія стала офіційним партнером виставки «Зелений тиждень». Її цьогорічна експозиція площею 6000 кв. метрів — найбільша на виставці і вп’ятеро більша за українську. Партнер — це, певно, й немала сума спонсорських коштів з віддачею, наприклад, у вигляді спільної прес-конференції міністрів сільського господарства Росії, Німеччини та єврокомісара ЄС, на яку злетілися всі акредитовані на виставці представники ЗМІ.
На цьогорічній виставці були представлені 55 країн світу, і кожна намагалася привабити відвідувачів своїм колоритом. Однак відвідувачі й самі чудово знають, що раз на рік у них є можливість за неймовірно низькими цінами ознайомитися з харчами та алкоголем третини країн світу. Де ще впродовж одного дня можна скуштувати екзотичну печеню з кенгуру, котлети з крокодилячого м’яса чи рибу по-норвезьки? Півлітра чудового південноафриканського, французького, італійського чи іспанського вина відвідувачі смакували за 1,5 євро, стільки ж коштували 50 грамів коньяку 20-річної витримки. Просто неміряний океан пропозицій із середньою ціною — від двох євро (Естонія) до п’яти (Ірландія) — відкривався для любителів пива. Півлітра нашого, з маркою «Оболоні», коштували 2,5 євро. Прийшов, випив, закусив — і все це за сміховинними для європейців цінами...
Постає запитання: і навіщо все це потрібно? Відповідь проста: кожна країна хоче заявити про себе на ринку продовольчих продуктів, знайти нові ринки збуту. Безумовно, справа ця непроста і нешвидка. Як я вже згадував, тільки щоб обійти виставку, необхідно витратити цілий день. При цьому навіть не йдеться про те, щоби спробувати на смак усі представлені кухні. Ось тому з року в рік і беруть участь у виставці десятки країн світу: крапля по краплі і камінь пробиває.
Україна, як завжди, йде своїм шляхом. Українські експоненти хочуть за один раз стати найбільшими «зірками» продовольчої індустрії світу. Кілька разів участь у виставці брала наша улюблена фірма «Чумак». Демонструвала свої кетчупи, майонези, консерви, мабуть, не усвідомлюючи, що їх просто так ніхто не купуватиме. Так само, як і чудову олію «Олейну», і ще десятки видів продукції... Іноземців цікавить кінцевий продукт — дедалі менше охочих витрачати кілька годин на приготування вечері чи сніданку вдома. Але навіть тим, хто готує вдома, нічого не говорять наші фірмові марки. Тут треба було би задіяти отого дотепника, барда у третій генерації Бориса Бурду, щоб він показував, як готувати найкращі в світі німецько-скандинавські страви на українській олії із застосуванням українських кетчупів та майонезів, а потім пропонував задурно посмакувати ними всім відвідувачам.
А тепер безпосередньо до української експозиції. В принципі, якби все йшло, як завжди, її цьогоріч могло й не бути. За останні два роки українська сторона заборгувала організаторам виставки приблизно 100 тис. євро, і наш сільський міністр Олександр Баранівський категорично відмовився сплачувати борг. Це дивно, оскільки борг накопичували не приватні українські компанії, а саме уряд України. І лише добра воля німецьких партнерів допомогла цьогорічній українській експозиції все-таки відбутися.
По-друге, участь у «Зеленому тижні» для Мінагрополітики була настільки «пріоритетною», що відповідний наказ (№564 від 18 жовтня 2005 року) про формування організаційного комітету української експозиції було прийнято менш як за три місяці до її відкриття. Через місяць звільняється основний відповідальний за організацію експозиції — директор Національного експоцентру Петро Шейко, і новій людині доводиться починати все з нуля.
А тут брати-поляки показали свій норов. Раніше питанням, що дозволяється ввозити до Німеччини, займалися німецькі установи (у тому числі ветеринарні). Однак після приєднання до ЄС десяти нових членів кордон прийняття рішень пересунувся до Польщі, і тепер митні органи найближчого сусіда почали з’ясовувати: а ця довідка у вас є (з обов’язковим перекладом трьома мовами)? Є! А ця, завірена в Берліні?
І треба визнати, що наші хлопці разом із німецькими партнерами вийшли з цієї скрути «зі щитом». А от росіянам, щоби завезти хоч щось із своїх харчів на виставку, минаючи «польський дозор», довелося винаймати чартерні літаки та платити по 9 дол. за кілограм ваги за будь-що. А потім тихенько так, аби ніхто не чув, просити в братів-українців допомоги для насичення російського ресторану харчами. І наші земляки не зайняли жорсткої позиції, як оце Росія стосовно газу.
Уже кілька років поспіль українська експозиція на «Зеленому тижневі» визнається найкраще спланованою серед інших. Німці знають, в якому павільйоні вона розміщується, і валом сунуть до неї. Що ж, визнання нашої країни через шлунок — теж непогано.