Я не заздрю ані білою, ані чорною заздрістю тим, хто роз’їжджає в розкішних автомобілях чи підмітає тротуари полами дорогих манто. Але коли бачу, як післяобідньої пори до кафе стікаються напрасовані німецькі дідусі та чепурні бабусі, з гарними зачісками і свіжим манікюром, і неквапом ласуючи тістечками та, попиваючи чай або каву, гомонять про своє, — мене бере сумна заздрість. Водночас тутешні газети нещадно критикують уряд за недосконалу соціальну політику саме щодо старих, вимагаючи її поліпшення. А як вони живуть насправді? Не ті, котрі спроможні подолати шлях від дому до ресторану, а недужі, немічні, самотні?
Трохи про демографію
Це тільки на перший погляд здається, що розвиток суспільства не залежить від тих, хто своє відпрацював і нині одержує пенсію. Німецькі демографи б’ють на сполох: частка людей похилого віку у загальній кількості населення постійно зростає, тож незабаром пенсіонерів буде більше, ніж працюючих. Якщо, приміром, 1950 року громадян віком до 20 років тут було вдвічі більше, ніж тих, кому за 59, то в 2050-му кількість стариків удвоє перевищить кількість молодих. Ще чотири роки тому осіб, віком від 60 років і старших, у Федеративній Республіці налічувалося 13,3 млн. (19,4%), а за шість наступних років ця кількість зросте до 16,4 млн. (25,2%). Фахівці стверджують: уже 2030 року таких громадян у ФРН буде 20 млн., тобто практично кожен третій.
Середня тривалість життя в Німеччині 2000 року становила 80,8 року для жінок і 74,7 — для чоловіків. 1996 року 2,1% населення потребували постійного догляду, з них 1,5% жили вдома й 0,6% — у лікувальних закладах. Загалом на той час догляду потребували 2,8% жінок і 1,3% чоловіків.
У даному випадку йдеться не про хворих людей, котрі потребують стаціонарного лікування, а про немічних, що не в змозі обслуговувати себе через старість. Скажімо, піти в магазин, аптеку, перукарню, приготувати їжу, прибрати помешкання, самостійно помитися. У багатьох із них немає дітей чи родичів, або ж ті з певних причин не бажають доглядати стариків. Слід сказати, що половина громадян Німеччини, в тому числі й пенсіонери, не мають власного житла й орендують його. Що створює проблеми для людей похилого віку із невеликою пенсією: крім високої квартплати, у них з’являється ще одна частка витрат — на догляд, який у старості коштує дорого. Однак пенсіонери застраховані й на випадок догляду в старості, тож держава має розв’язувати ці проблеми.
«Нещасна» фрау Аскот
Моя знайома — 85-річна фрау Аскот — має трьох дочок із чоловіками, онуками й правнуками, які мешкають у різних країнах світу. Вона на них не скаржиться — у кожного власне життя. Щоправда, її не забувають: бабуся освоїла комп’ютер, тож зв’язок із дітьми постійний. Та й телефон не мовчить. «Це так, — погоджуюся я, — але ж допомога потрібна повсякчас. Мабуть, нелегко давати раду навіть хатньому господарству... » — «Еге ж, — каже старенька, — ця наша соціальна держава не дуже переймається такими, як я. Бачите, я маю хворі ноги — тромбофлебіт, а медсестра відвідує мене лише двічі на тиждень. А от педикюр роблять один раз на два тижні. Щоправда, працівник соціальної служби супроводжує мене до перукарні завжди, коли я його викликаю. Проте хлопець, який проходить альтернативну службу в армії, закуповує продукти лише двічі на тиждень, а свіжої булочки хочеться щодня. Дякувати Богові, маю приязну сусідку, то вона приносить її щоранку. Та й жінка, котра двічі на тиждень прибирає квартиру, могла б це робити бодай тричі. Ах, люба моя, — зітхнула фрау Аскот, — старість — це нещастя». — «Мабуть, платите за такі послуги немало?» — обережно цікавлюся я, знаючи, що негоже рахувати гроші в чужому гаманці. «Чому б це я мала за них платити? — дивується вона. — Я непогано заробляла, платила внески у страхову касу, тож усі послуги вона й оплачує...»
Держава-мачуха?
А що ж німецька держава-мачуха, на яку нарікала фрау Аскот? Як вона піклується про тих, хто колись створював її могутність, а нині через неміч неспроможний самостійно помитися? Як вона дбає про тих громадян, яким із різних причин не допомагають діти та родичі?
Держава подбала про це в такий спосіб: вона зобов’язала всіх щомісяця сплачувати внесок до каси страхування здоров’я. З нього 1,7% від заробітку (але не більше 57 євро 37 центів, що встановлено законом. — В.П.) автоматично спрямовується на страхування у разі потреби догляду. Діти або одне з подружжя, що має мінімальний дохід, застраховані без сплати внесків. Громадяни, які одержують допомогу від соціального відомства, одержують від нього і страхування на випадок потреби догляду. Безробітних страхує відомство з питань праці й сплачує за них відповідні внески.
Потреба догляду настає у двох випадках. Коли людина не хвора, але через немічність неспроможна самостійно себе обслуговувати, їй надають допомогу вдома або направляють у будинки часткового чи повного догляду, а каса страхування бере на себе всі витрати на такі цілі. Залежно від рівня потреби, вони становлять 384, 921 або 1432 євро щомісяця. Коли ж людина і немічна, і хвора, і потребує стаціонарного лікування, — тоді її відправляють до лікарні. У такому разі вартість догляду становитиме 1023, 1279 або 1432 євро, а в особливо тяжких випадках — 1688 євро на місяць.
Утім існують певні обмеження. Приміром, страхова каса не може виплачувати на кожного хворого, котрий перебуває у лікарні, більш як 15339 євро щороку. Крім того, 25% від суми утримання хворий має сплачувати з власної кишені. А недавно запровадили нове правило, відповідно до якого сума, що її мають вносити держава та громадянин, переглядаються у кожному окремому випадку. Якщо з’ясовується, що пацієнт неспроможний її сплатити, то він вносить стільки, скільки може. Законодавство гарантує будинкам престарілих сплату коштів, які забезпечують належний рівень догляду, без економії на персоналі чи на умовах утримання. До того ж, правилами детально розписано, яка сума грошей і на що витрачається.
Проте не всі кошти, потреба в яких виникає під час догляду, покриває страхова каса. У Німеччині багато оздоровниць і будинків престарілих з додатковим медичним та соціальним доглядом. Якщо пацієнт хоче їх мати, то він укладає угоду зі страховою касою і закладом, у якому утримується. Якщо сума перевищує ту, що має сплатити каса, хворий сплачує її сам. У разі потреби він має право на соціальну допомогу.
Поза увагою держави не залишається жоден громадянин. І допомогу — не «на бідність», а належну, якої потребує за станом здоров’я, — він одержує, незалежно від наявності власного житла, розміру пенсії, соціального стану або фінансового становища. Закон ухвалено Бундестагом 1995 року за поданням Християнсько-демократичної партії. Його автор — тодішній міністр економіки Норберт Блюм. Навіть завжди невдоволені буркотуни визнають, що «закон Блюма» — чи не найкращий з усіх, які було ухвалено в галузі соціального захисту людей похилого віку. Нині 80 млн. громадян — практично все населення країни — застраховане на випадок немічності.
Оскільки тривалість життя у Німеччині продовжує зростати, зростає й кількість тих, хто потребує догляду у старості, а коштів у страховій касі бракує. Їх дефіцит покриває держава: на догляд пенсіонерів нині спрямовується півмільярда євро щороку.
Не говоритимемо про багатіїв, котрі спроможні оплатити перебування і догляд у дорогих пансіонатах, під які орендуються розкішні вілли чи споруджуються спеціальні приміщення. А що мають представники середнього класу чи бідняки, котрі потребують догляду?
Вибір досить великий: різноманітні будинки престарілих із широким набором послуг. Слід зауважити, що за перебування там пожильці не віддають ані квартир, якщо вони в них є, ані пенсій. Щоправда, якщо, крім обов’язкових послуг із догляду, вони хочуть мати ще й додаткові або більший комфорт, то доплачують із власних гаманців. Але до обов’язкового «набору» входить окрема кімната, куди за бажання можна завезти меблі з дому, дорогі серцю дрібнички чи фотографії, щоб почуватися у звичній обстановці. У притулку пацієнт перебуває під постійним наглядом медперсоналу чи спеціально навчених доглядальників. Адже, приміром, помити людину, котра майже не рухається, дуже непросто.
У таких будинках усе продумане: від стін, обладнаних спеціальними поручнями, за які можна триматися, коли вже не слухаються ноги, — до ванн, оснащених підйомниками, та ліжок із пультами управління, які дозволяють опустити його чи підняти під різними кутами. Не кажучи вже про візки, в яких пацієнтів вивозять на прогулянки.
Але хоч би яке чудове утримання було в притулку, а люди прагнуть якомога довше залишатися в рідних стінах, якщо навіть доглядати за ними нікому. Як і раніше, сім’я залишається найкращою службою опіки нації. За даними соціологічного опитування, 95% громадян віком за 65 років хотіли б усе-таки залишатися вдома, у звичному оточенні. Тому законодавство передбачає усіляке сприяння сім’ям, які доглядають немічних родичів. Для таких родин передбачено ряд виплат — від 205 до 665 євро щомісяця.
Значну допомогу з догляду за немічними людьми надають добровільні помічники: члени численних громадських організацій, хлопці, що проходять альтернативну службу в армії, а також випускники шкіл, які є учасниками так званого соціального року, надзвичайно популярного в Німеччині: бажаючі отримати професію соціального працівника впродовж року безплатно працюють у будинках престарілих або доглядають за ними вдома.
...Як бачимо, порівнювати становище людей похилого віку в Україні та Німеччині досить складно. Хоч навряд чи серед німецьких пенсіонерів знайдуться такі, котрі дякують державі: вони вважають, що заслуговують на краще життя.
Саме тому правляча коаліція — соціал-демократи й «зелені» — не залишає поза увагою проблеми старих людей. Недавно Бундестаг ухвалив закон про забезпечення якості і поліпшення захисту споживачів у сфері догляду. Він має допомогти немічним людям, незважаючи на їхню залежність від сторонньої допомоги, вести самостійне життя і впливати на «інституції», які цей догляд забезпечують.