Нинішній голова Світового банку залишить свою посаду 30 червня ц.р. Коли 2005 року Білий дім висунув на посаду керівника Світового банку (СБ) заступника міністра оборони США Пола Вулфовіца, одного з ідеологів війни в Іраку, багато хто з посвячених переймався іронічним запитанням: чи зможе пентагонівський «яструб» упоратися з роллю всесвітнього «голуба» з огляду на головне завдання СБ — боротьба зі злиднями у світі. Але навряд чи хтось міг тоді припустити, що «яструб» «згорить» у наслідках звичайної любовної афери.
Уперше в історії фінансового світу відставка такої високої посадової особи відбувається з морально-етичної причини. Не тому що голова Світового банку не виправдав довіри 184 країн-членів і не впорався із завданнями ввіреної йому фінансової структури. А тому що його викрили в протегуванні — фінансовому й службовому — дами серця.
Любовна історія з фінансовим продовженням банальна й стара, як світ. Проте історія Вулфовіца має деякі відмітні риси, на ній позначилися особливості виробничого «середовища проживання».
Отже, 2005 року Пол Вулфовіц обіймає посаду голови Світового банку. Його давня подруга Шахі аль Різа, уродженка Лівії, на той час працює в банку вже понад вісім років. Спочатку Вулфовіц підвищує її в посаді, потім різко піднімає їй зарплату й далі, аби уникнути конфлікту інтересів, ініціює її перехід до Державного департаменту США. При цьому вона залишається в штаті СБ, де їй продовжують нараховувати й виплачувати заробітну плату. І тут з’ясувалося, що головний банкір головного банку світу від романтичних щедрот втратив пильність: річний дохід його коханки (до речі, не оподатковуваний) становив 193 тис. дол., тоді як зарплата її безпосереднього високого начальника — держсекретаря США Кондолізи Райс — дорівнювала всього 186 тис. дол. (до сплати податків).
Навряд чи Держдеп ініціював розслідування цієї фінансової несправедливості. Перше слово сумніву сказали профспілки. Американська Асоціація банківських службовців зажадала перевірити обгрунтованість нарахування заробітної плати одній зі співробітниць Світового банку — Шахі аль Різі. Подив викликало стрімке кар’єрне зростання і ще стрімкіше підвищення заробітної плати. У самому банку вчинок Вулфовіца викликав жорстку критику, підлеглі почали говорити про «аморальність» шефа. Під час засідання комісії з персоналу представники асоціації висловилися в тому сенсі, що «голова СБ має визнати, що його поведінка компрометувала репутацію й ефективність роботи СБ», а також «знищила довіру співробітників до керівництва».
Спочатку Вулфовіц заперечив свою особисту участь у прийнятті рішення щодо зарплати Різі, але згодом змушений був визнати, що «зробив помилку». Він привселюдно покаявся, але відразу заявив, що не має наміру подавати у відставку: «Це важлива робота, і я планую виконувати її й далі».
Заяви профспілок не було залишено без уваги. Рада директорів Світового банку створила спеціальну комісію для розслідування деталей «справи про зарплату», котра вже до середини квітня почала набувати всіх атрибутів масштабного скандалу. Вулфовіц поспішив заявити, що виконає будь-яке рішення ради директорів банку. А рада вирішила дочекатися рекомендацій комісії. Поки комісія розбиралася в тонкощах, група колишніх високопоставлених керівників СБ закликала чинного голову піти у відставку. Відкритого листа, за яким стояло понад 40 підписантів, 18 із яких — колишні віце-президенти СБ, було опубліковано 24 квітня в британській газеті Financial Times.
У відповідь на заяву Вулфовіца, що він бажає продовжити свою таку важливу для світу діяльність, автори листа висловилися дуже жорстко: «У Вулфовіца є єдина можливість виконати завдання банку — подати у відставку» й тим самим врятувати репутацію фінустанови.
Два тижні по тому після відкритого листа у відставку подає радник Вулфовіца. Він вважався правою рукою шефа, тому що працював із ним ще в міністерстві оборони з 2002 року. Сам Келлемс пояснював своє звільнення складною обстановкою, що склалася навколо керівництва банку. Але, швидше за все, він не бажав стати ще одним пунктом «протекціонізму» в розслідуваннях комісії. Принаймні Келлемса розглядали як приклад того, що з приходом Вулфовіца на посаду голови СБ відповідальні посади в організації почали займати люди, які не мають ні економічної освіти, ні фінансового досвіду, але які працювали раніше в Пентагоні. У пресі з’являлися натяки на фахову непридатність Келлемса, бо, не маючи потрібних освіти й досвіду, він очолював департамент стратегічного планування Світового банку з зарплатою понад 200 тис. дол. на рік.
У складні для Вулфовіца часи єдину підтримку голові СБ висловлював Білий дім. Президент Джордж Буш особисто й неодноразово заявляв про те, що задоволений діяльністю Вулфовіца на посаді керівника СБ. Але комісія, як виявилося, мало прислухалася до думки президента та його апарату. 14 травня було обнародувано й передано на розгляд раді директорів СБ 50-сторінкову доповідь комісії. Рада ж протягом кількох днів не могла наважитися на адекватне рішення. Тим більше що з боку Білого дому звучали недвозначні заяви про те, що «Вулфовіц припустився помилки», але провина його не така велика, щоб піти з банку.
Однак проігнорувати серйозність обвинувачень, які висунула комісія на адресу Вулфовіца, було практично неможливо. Йому ставилося за провину не тільки порушення правил банківської компенсації, відповідно до яких одноразове підвищення зарплати в організації не має перевищувати 30 тис. дол. (а зарплата Різі була одноразово збільшена на 61 тис. дол.). У доповіді були тяжчі «обвинувачення» — у тому, що голова СБ «порушив умови свого особистого контракту, які вимагають уникати всілякого конфлікту інтересів», а також зневажив кодекс професіональної поведінки.
У рекомендаційній частині доповіді ради директорів пропонувалося відповісти на риторичне запитання: «Чи може пан Вулфовіц здійснювати керівництво, потрібне для повноцінної роботи Світового банку?». Далі — більше. Комісія пропонувала раді взагалі переглянути систему управління Світовим банком, щоб переконатися, «чи ефективна вона у справі вирішення сучасних завдань, що стоять перед найбільшою у світі фінансовою організацією».
Цікаво, що сам Пол Вулфовіц брав участь у фінальному засіданні ради директорів СБ. Відомо, що він просив раду не відправляти його у відставку й обіцяв внести корективи у свою роботу. І намагався навіть звертатися до гордості своїх колег. Проте його патетичне звернення до членів ради виявилося на перевірку підгрунтям «вироку»: «Приймаючи рішення, я прошу кожного бути чесним. Тому що ваше рішення не тільки вплине на моє життя, а також позначиться на тому, як Світовий банк сприйматимуть у США та світі».
Правильно сказав. І директори, можна сказати, прислухалися до його рекомендацій. Ішлося насамперед про репутацію СБ. У заяві від 18 травня ц.р. рада директорів СБ визнала, що Пол Вулфовіц, припустившись низки помилок у справі Шахі аль Різи, порушив етичні норми поведінки співробітників Світового банку.
Питання відставки було практично вирішено. Проте Білий дім наполягав, що може погодитися з відставкою Вулфовіца лише в тому разі, якщо вона відбудеться за власним бажанням.
Через тиждень Вулфовіц здався. Пониклий 61-річний чоловік вийшов на прес-конференцію й стомлено сказав, що змушений залишити свою посаду через «напружену атмосферу в банку» й «галас, піднятий ЗМІ». Він також назвав дату свого відходу — 30 червня, саме наприкінці фінансового року. Коли час підбивати підсумки та виставляти напоказ успіхи.
Не можна сказати, що у Вулфовіца їх не було. Багато оглядачів вважають, що саме його надто завзяті реформаторські зусилля відіграли неабияку роль у справі його незвичної відставки. Він прийшов у Світовий банк 1 червня 2005 року. І піде з банку 30 червня 2007-го.
За традицією, призначення голови Світового банку — прерогатива США, тоді як за Європою залишається вирішальне слово у виборі керуючого директора МВФ. І якщо кожна зміна голови МВФ супроводжується напруженими «торгами», то у випадку СБ ситуація більш прогнозована й спокійна: як скаже Білий дім, так і буде. 2005 року серед номінантів на керівника СБ було не так уже й багато реальних кандидатур. Наприклад, Колін Пауелл, який був держсекретарем США, Джон Тейлор, заступник міністра фінансів, і навіть рок-музикант Боно, лідер ірландської групи U2. Згадувався також Пол Вулфовіц, тодішній заступник міністра оборони. І коли Білий дім назвав останнього як майбутнього голову СБ, весь неамериканський світ, як і очікувалося, не виказав ентузіазму. А неурядові, гуманітарні й доброчинні організації новина привела в стан легкого шоку.
Тоді вибором Білого дому були незадоволені не тільки європейці, а й самі американці, які не забули ура-патріотичних запевнянь Вулфовіца в тому, що нібито іракці вітатимуть війська коаліції як визволителів. Крім того, у Сенаті США пам’ятали, що довоєнні прогнози Вулфовіца про фінансування і постачання армії на час іракської війни виявилися абсолютно неправильними. Проти кандидатури Вулфовіца виступали також відомі вчені-економісти професор Колумбійського університету Джеффрі Сакс і лауреат Нобелівської премії Джозеф Стігліц. Останній, до речі, попереджав, що у Вулфовіца немає ні кваліфікації, ні досвіду роботи в сфері фінансів і економіки.
Проте вибір було зроблено. Пол Вулфовіц очолив головний банк світу. Апологети Вулфовіца запевняли, що саме він у змозі продукувати нові ідеї, висловлювати сміливі погляди й домагатися їх втілення.
Пол Вулфовіц відразу настроїв проти себе багатьох, коли висунув одним із основних гасел діяльності СБ боротьбу з корупцією в країнах, що розвиваються. Він вважав, що нема сенсу надавати фінансову допомогу країнам, де влада «половину виділених коштів покладе собі в кишеню». Якщо відкинути тінь від виниклого скандалу, не можна не визнати правоти Вулфовіца, хоч би яким непрофесіоналом вважали його критики. Його ідея полягала в тому, що головне завдання СБ — боротьба зі злиднями у світі — має супроводжуватися реформуванням держуправління й боротьбою з корупцією в країнах-одержувачах допомоги СБ.
Вулфовіц спробував спростувати тезу про те, що неефективне держуправління й корупція — це певний стиль життя країн, що розвиваються. Його не зрозуміли або вдали, що не зрозуміли. Тоді він зіпсував відносини не тільки з країнами, що розвиваються, — йому чинили опір колеги в керівництві банку. Особливо ті, хто вважав боротьбу з корупцією додатковим «покаранням для бідних країн».
Не зайве згадати, що ще на самому початку «правління» Вулфовіца західні оглядачі пророкували йому внутрішню «війну» через те, що старе кадрове ядро банку не потерпить навіть найвищого керівника, якщо він наміриться змінити усталені методи роботи.
Нині поки що складно з упевненістю говорити, яка з причин призвела до відставки — внутрішня боротьба чи зовнішнє лобіювання. Проте, якби Вулфовіц не потрапив у пастку «романтичної добродійності», причини для його негайної відставки навряд чи знайшлися б. Помилки в корпоративному управлінні не так сильно дратують західного обивателя, як навмисне ігнорування морально-етичних правил. Те, що сталося, — яскравий тому приклад.
30 травня ц.р. президент США Джордж Буш оголосив ім’я нового голови Світового банку. Ним стане 53-річний Роберт Зеллік. До речі, ще 2005 року його згадували серед можливих кандидатів на посаду керівника СБ. Нині ж його кандидатуру практично всі — політики, економісти, експерти — вважають найбільш прийнятною для майбутньої посади.
Дипломат Зеллік найбільше прославився як торговий представник США, коли вів переговори з країнами в рамках Світової організації торгівлі. Вважається, що саме він виграв непрості переговори з Китаєм при вступі останнього до СОТ. У Зелліка є досвід державної роботи в адміністраціях президентів Рейгана й Буша-молодшого, зокрема, він півтора року був заступником держсекретаря США Кондолізи Райс, яка назвала його якось своїм другим Я. Останній рік Зеллік працював в інвестиційному банку Goldman Sachs.
Що цікаво, Зеллік збирається продовжити справу Вулфовіца у Світовому банку — боротися з корупцією в країнах, що розвиваються. Якщо він буде більш наполегливим, послідовним і прагматичним, а з огляду на досвід попередника — й обачним у питаннях протекціонізму, можливо, йому вдасться відновити дещо потьмянілу репутацію головного фінансового інституту світу.