Останнім часом багато експертів прогнозують або ж узагалі констатують крах долара як світової валюти, а лідери різних країн дедалі наполегливіше закликають реформувати світову валютну систему. Найбільше ж радикальні аналітики пророкують дефолт США вже в найближчому майбутньому. Наскільки такі прогнози співвідносяться з реальністю? Щоб зрозуміти, чи може це статися і в якій формі, маємо здійснити невеличкий екскурс в історію міжнародних фінансів.
Гра в «царя гори»
На початку XX століття світовою валютою був британський фунт стерлінгів, срібний, а потім і золотий вміст якого залишався незмінним із 1561 по 1931(!) рік.
У 1913 році в США було створено Федеральну резервну систему, і відтоді пішов відлік часу в проекті «Долар як світова валюта». У 1914 році почалася Перша світова війна, і наступні тридцять років тривало позиційне витіснення англійського фунта. Причому фінансова могутність Британської імперії під час двох світових війн підривалася не тільки її військовими витратами і втратами. Найдошкульніше по Лондону било розбалансування всієї світової торгівлі, яку він забезпечував кредитом, фрахтом і страховими гарантіями.
Вирішального удару, який назавжди скинув фунт зі світового трону, Америка завдала в 1944—1945 роках. У 1944 році в американському містечку Бреттон-Вудс було підписано міжнародні угоди про повоєнний світовий фінансовий порядок. Пропозиції лорда Кейнса щодо запровадження колективної валюти або хоча б щодо закріплення статусу світових валют одночасно за доларом і фунтом були відхилені. За основу було прийнято проект Гаррі Уайта з міністерства фінансів США, який і дістав згодом назву «Бреттон-вудська система».
Ця система офіційно проголосила долар єдиною валютою, конвертованою в золото, причому тільки на вимогу центральних банків інших країн. Було зафіксовано золотий вміст долара, а також паритетні курси інших валют до долара. На країни — учасниці угоди покладався обов’язок підтримувати ці курси за рахунок валютних інтервенцій.
Якщо курс валюти будь-якої з країн падав нижче за паритет, центральний банк цієї країни повинен був для його відновлення викидати на ринок свої доларові резерви. Поповнити ж їх можна було або за рахунок продажу золота, або за рахунок отримання кредитів МВФ, який також був утворений за Бреттон-вудськими угодами. А коли це було неможливо, країна проводила офіційну девальвацію. Але якщо курс піднімався вище за встановлений паритет з доларом, країна мала активно скуповувати долари і збільшувати свої доларові резерви. За такої асиметрії США отримували офіційний привілей оплачувати свій імпорт своїми ж національними грошима.
До речі, Великобританія ратифікувала Бреттон-вудські угоди лише під великим тиском. Наприкінці серпня 1945 року, коли капітуляція імператорської Японії стала неминучою, США несподівано припинили життєво важливі для Великобританії поставки за ленд-лізом сировини та продовольства. Цілий рік тривали дуже жорсткі переговори, на яких англійців представляв той самий Джон Мейнард Кейнс. Їм довелося визнати долар головною світовою валютою та піти ще на цілу низку поступок з торговельних питань. Натомість США надали Лондону пільговий (на 50 років під 2%) кредит у 4,4 млрд. дол. і поновили поставки.
Ці переговори та їхній принизливий для Британської імперії результат остаточно зламали лорда Кейнса, і він помер навесні 1946 року. Отриманих же грошей вистачило тільки до кінця 1947 року, але тут приспіла реалізація «плану Маршалла», у рамках якого Великобританія отримала 40% усієї американської допомоги, що виділялася Європі.
У перші повоєнні роки весь світ відчував гострий дефіцит доларів, і основним каналом їх упорскування в міжнародний обіг був «план Маршалла». З 1950 року додатне сальдо платіжного балансу США змінилося помірним від’ємним, що дало змогу поступово задовольнити міжнародний попит на долари, а з 1958-го настала ера великих дефіцитів американського платіжного балансу, яка триває дотепер. Схема була абсолютно геніальна й нагадувала вічний двигун чи, швидше, саморозширний всесвіт.
Наростаючий дефіцит платіжного балансу спричиняв зростання доларової маси за межами США, значна частина якої відразу спрямовувалася на купівлю облігацій американського казначейства, тобто на фінансування зростаючого дефіциту американського ж бюджету. А стовідсоткові виплати за цими запозиченнями знову збільшували дефіцит платіжного балансу та викид доларів у світову економіку.
Зрозуміло, іншим країнам це не подобалося, і, попри настанови американської сторони, вони прагнули обміняти долари на золото. За період з 1958-го по 1971 рік американський золотий запас зменшився більш ніж удвічі — із 23,1 до 10,5 млрд. дол. Щоправда, доларові резерви решти світу зросли на суму в кілька разів більшу.
Усе скінчилося тим, чим і мало колись закінчитися. 15 серпня 1971 року президент Ніксон оголосив, що Сполучені Штати на невизначений термін (тобто назавжди) припиняє обмін доларових резервів інших країн на золото. Проте справу вже було зроблено: долар став найпоширенішою та найліквіднішою грошовою одиницею у світі, а сам цей світ виявився заручником своїх доларових активів і резервів.
У результаті цієї геніальної операції весь золотий запас США (приблизно 9,5 тис. тонн золота) в одну мить перетворився з пасиву на актив. При цьому США і далі могли фінансувати зростаючий дефіцит платіжного балансу за рахунок додаткової емісії своїх національних грошей, які вже не мали навіть задекларованого золотого забезпечення. Одна частина цих грошей відразу ж поверталася в Держказначейство через розміщення облігацій, а інша — йшла на забезпечення зростаючої світової економіки надійним засобом платежу і заощадження.
Наївно було б думати, що американці не передбачали такого сценарію, коли нав’язували світу Бреттон-вудські угоди, і що відмовитися від золотовалютного стандарту їх змусив природний хід економічної історії.
Скасування обміну доларів на золото автоматично поховало всю систему фіксованих валютних курсів, і на валютних ринках почався жахливий хаос. У 1973 році валютну кризу посилила криза енергетична (арабське нафтове ембарго у зв’язку з війною на Близькому Сході). Проте долару ця криза пішла тільки на користь, оскільки злет цін на нафту, відповідно, істотно підвищив попит на американські гроші як валюту міжнародних розрахунків.
Ілюзія краху долара
З викладеного випливає, що певна міжнародна валютна система, заснована на формальних домовленостях між країнами, існувала з 1944-го по 1971 рік, а потім була в односторонньому порядку скасована США. А оскільки системи не стало, то реально нема чого й реформувати, як закликають Ніколя Саркозі та деякі інші світові лідери. Відтоді є ігри спекулянтів і центробанків на валютних ринках, а валютної системи, заснованої на договорах, немає, і МВФ тут уже нічого не регулює. Світова економіка та фінанси обертаються навколо долара, як Сонячна система навколо Сонця, а сила гравітації визначається розміром економіки США та їхнього державного боргу.
І заклики до реформи виглядають так само, як заклики, наприклад, із Землі про корекцію орбіт і сили притягання Сонця. Сонцю такі реформи не потрібні, а Венері, Марсу та іншим планетам — не під силу. Відповідно, прогнози щодо переходу до багатополюсної валютної системи настільки ж реалістичні, як прогнози про виникнення якоїсь поліцентричності в Сонячній системі. Хоча насправді перебудова світових фінансів іде повним ходом, та тільки криза є не причиною, а формою і механізмом цієї перебудови. Просто її навіть із G7 не погоджували, не те що з G8 або тим паче з G20.
Не можна не сказати кілька слів про утопічність прожектів створення нових регіональних світових валют (російського рубля і динара країн Перської затоки) із нафтовим забезпеченням. Секрет успішності світової валюти криється аж ніяк не в забезпеченні, а в наявності потужної банківської системи (із центробанком включно), спроможної забезпечити інші країни кредитом і працюючим платіжним засобом за рахунок агресивної кредитно-емісійної політики. Наприклад, у точній відповідності зі статусом долара як світової валюти ФРС нині для боротьби з кризою активно надає центробанкам інших країн багатомільярдні доларові свопи. А кого готова була прокредитувати Росія? Тільки Ісландію — маленьку країну гейзерів і збанкрутілих офшорних банків, у яких зависли мільярди російських олігархів.
Що ж до «краху» долара як світової валюти, що вже настав чи ось-ось настане, то його немає і поки що не передбачається, про що свідчить динаміка валютних курсів останніх чотирьох місяців. А найголовніше — у принципі відсутній альтернативний проект, який би не те що переважав, а навіть міг бути порівнянним за потужністю та витонченістю. Євро — не конкурент уже в силу консенсусного механізму ухвалення рішень у ЄС.
Багато хто, напевно, досі не може повірити в реальність парадокса — як може мати підвищений попит валюта та боргові зобов’язання країни:
— в якої найбільший борг у світі, і цей борг буквально за кілька місяців подвоївся (після того як держава взяла на себе зобов’язання іпотечних монстрів Фанні Мей і Фредді Мак);
— де найнижчі у світі відсоткові ставки (не рахуючи Японії);
— чиї рейтингові агентства ввели в оману навіть великодосвідчену Європу, прирівнявши деривативи, забезпечені іпотечним сміттям, за надійністю ледь не до облігацій Держказначейства США;
— де на межі банкрутства опиняються найбільша у світі страхова компанія, іпотечні агентства, інвестбанки, банки та автомобільні виробники, і де на їхній порятунок витрачаються сотні мільярдів доларів;
— де відбувається найбільш масштабне та стрімке розширення грошової бази.
Але ж таки біжать у долар і облігації Держказначейства США — це така сама неспростовна реальність, як схід і захід Сонця. Тільки тепер до схеми «саморозширного всесвіту» додалася схема «чорної діри». Адже саме криза, яка змусила падати ціни всіх активів (за винятком американських держоблігацій), і дає Америці змогу фінансувати зростання своїх боргів, які йдуть на спроби зупинити цю саму кризу. А суть того, що відбувається, проста: Америка отримує дивіденди від статусу долара як світової валюти. Весь світ тепер платить за користування нею.
Фантом дефолту
Дефолт — це відмова від виконання певних фінансових зобов’язань. Чи може статися американський дефолт? Буцімто — так, але буцімто й ні. З одного боку, передумовою до нього називають держборг США, який зростає з фантастичною швидкістю, і рано чи пізно весь світ прогорить, його фінансуючи. І взагалі-то прецедент американського дефолту вже був, а саме — в... 1971 році, оскільки тоді американці відмовилися обмінювати своє золото на долари, що були борговими розписками на це золото. Проте дефолт мав дуже витончену форму й не приніс якихось катастрофічних наслідків для світової економіки, за винятком певного періоду шаленої волатильності валютних курсів.
Пропонований же деякими авторами «класичний» дефолт, по-перше, все-таки матиме для США негативні юридичні наслідки, а по-друге, анулює найголовнішу та найфундаментальнішу категорію світу фінансів і господарського права — категорію боргу. Таким чином, є два серйозні протипоказання, а з іншого боку — є очевидна можливість, яка дасть змогу уникнути дефолту. Адже борги створювалися в доларах, а США мають машину для їх виробництва — Федеральну резервну систему...
Коли вже весь світ розориться, фінансуючи борги США, то однаково знайдуться гроші на порятунок JPMorgan і Goldman Sachs. Якщо китайські комуністи, арабські шейхи, кремлівські тримачі стабфонду, японські, корейські й тайванські трудоголіки передумають або, скоріше, вже фізично не зможуть викуповувати весь обсяг нового розміщення облігацій Держказначейства США, то суми, яких бракуватиме, покриватимуться за рахунок мегаемісії. Адже Держказначейство США не брало на себе жодних формально-юридичних зобов’язань у частині збереження купівельної спроможності долара або ж його курсового співвідношення з іншими валютами в момент утворення боргів і в момент їх погашення. Таку операцію можна здійснити тільки один раз в історії (втім, як і згаданий «золотий» дефолт) — але таки можна, оскільки цьому світ нічого не може протиставити.
Щоправда, для цього все-таки потрібний правдоподібний і поважний привід, так би мовити, «пом’якшувальні обставини». Проте вони якраз і множаться з кожним днем: банкрутства фінансових інститутів, а невдовзі — й найбільших корпорацій на кшталт General Motors, параліч кредитування реального сектору, міжнародної торгівлі, кінцевих споживачів, а також кредитування банками один одного. Причому процес тільки розпочався: на черзі обвал деривативів, забезпечених уже не саб-прайм, а прайм-іпотекою, іпотекою з комерційної нерухомості, деривативів, забезпечених автокредитами та боргами за кредитними картками.
Наслідком поломки кредитного мультиплікатора та паралічу кредитних ринків є економічна депресія, яку за глибиною вже неодноразово прирівнювали до Великої депресії. Зупинити ж Велику з великих депресію можна тільки великою з великих емісією, ну а заодно й борги роздати. Звісно ж, така емісія не може не мати наслідків, але це буде згодом, на наступному етапі розгортання кризи, і там теж буде рішення — не менш витончене, креативне, а головне, прибуткове, ніж Бреттон-вудська система та відмова від неї.
Іншою обставиною, яка виправдає мегаемісію, може бути тільки війна, якщо вона спалахне найближчим часом. Причому що більше центрифуг із збагачення урану вводить в експлуатацію Іран і що стрімкіше падає ціна на нафту, то більш вірогідним стає цей сценарій. До речі, деякі дослідники наполягають на тому, що Новий курс і програма суспільних робіт президента Франкліна Делано Рузвельта в 30-ті роки врятували мільйони американців від голоду та бідності, а країну — від масових заворушень, але саму депресію не зупинили, а лише пом’якшили. Кінець депресії ж настав тільки з початком Другої світової війни. Проте це вже окрема історія...