Романо Проді, президент Єврокомісії, вже неодноразово заявляв, що торг у цій ситуації вважає недоречним. Ще б пак, адже йдеться про зведений бюджет розширеного ЄС, що претендує на статус супердержави. А яку, скажіть, державу можна створити на жалюгідні 120 млрд. євро на рік, що їх вдасться нашкребти при ставці відрахування в 1,27% національного ВВП?
Однак деякі країни, причому, за дивним збігом обставин, найбільші — Німеччина, Британія, Франція, Голландія, Швеція й Австрія — недавно підписали лист, вимагаючи ще більше скоротити «спільний казан». Оптимальною ставкою відрахування вони вважають один відсоток ВВП. Комісія з цією пропозицією не погодилася, зате висловила готовність вести переговори про прийнятність ставки в 1,24% ВВП на період із 2007 по 2013 рік. Різниця, що виникає при різних ставках відрахування, у цілому сягає 250 млрд. євро.
При цьому третина всього бюджету ЄС, принаймні аж до 2011 року, так і йтиме на субсидування фермерів. Безглуздішого і витратнішого механізму світовій бюрократії винайти поки що не вдалося. Друга третина призначена для бідних та відсталих районів ЄС, субсидування яких названо в недавній доповіді Світового банку «неефективним, побудованим на неправильній чи принаймні необгрунтованій економічній теорії». І тільки 6 відсотків має йти на власне адміністрування, тоді як на гарантування «свободи, безпеки і справедливості» ще менше. Причому вчетверо.
Бельгійський учений Андре Сапір, проаналізувавши європейський бюджет, обізвав його «історичною реліквією». Закликавши істотно зменшити витрати на сільськогосподарські субсидії і зробити основний акцент на фінансуванні освіти. Але на те він і вчений, щоб не думати, яку реакцію ця ініціатива викличе серед європейських фермерів та національних урядів, цими фермерами обраних. Тим більше що в голосуванні за новий бюджет візьмуть участь і «новачки», а правомочним результат вважатиметься лише при одностайному голосуванні.
Найреальніший варіант виходу з ситуації — поділити регіональне дотування між новими і старими членами ЄС у пропорції 1:1. Втім, наскільки він виявиться прийнятним, покаже найближчий час. А ще ж недавно всі наявні в ЄС розбіжності можна було вирішити, виписавши, наприклад, одній із країн чек на значну суму. Однак нинішні економічні умови такі, що ні про які чеки брюссельські чиновники і заїкатися не можуть.
Зате вони активно обговорюють запропоновану реформу оплати їхньої праці. Якщо раніше члени Європарламенту отримували зарплату, аналогічну зарплаті міністрів своїх національних урядів, то зараз оплата праці членів брюссельського уряду буде уніфікована і становитиме приблизно 9 тис. євро на місяць. Для словацького євроміністра це буде еквівалентне п’ятиразовому підвищенню зарплати. Що, відповідно, у 33 рази перевищує середню заробітну плату по країні.
Зате міністри зі «старої Європи» особливого захоплення від такої уніфікації не відчувають. Хоч зарплата — це далеко не єдине офіційне джерело їхніх доходів. Практика, коли всі дорожні витрати покриваються за найвищим тарифом, тоді як насправді купуються дешевші квитки, широковідома вже не тільки у вузькому колі. Та й 257 євро на день на «кишенькові витрати» плюс 3 620 у місяць на загальні теж звучить досить заманливо. Плюс пільгова система оподаткування, щедрий пенсійний план. І все ж у ЄС усерйоз побоюються, що нова система оплати праці євроміністрів може створити ще більше умов для всіляких приписок та штучного роздування витрат.