Довгі роки більшість незаангажованих ЗМІ старанно ухилялися від обговорення тайванської теми. Одним із перших цю негласну обітницю мовчання порушив Джеймс Майлз, який на початку нинішнього року не тільки підготував докладний огляд економіки Тайваню для британського журналу The Economist, а й багато в чому передбачив подальший розвиток подій.
Острів у Південно-Китайському морі
Найчастіше його називають островом. Однак насправді в це складне політико-географічне утворення входять відразу кілька островів на сході Азії. Проте навіть допитливі упорядники енциклопедій і довідників у цьому разі вважають за краще не занадто вдаватися в подробиці через небажання спровокувати міжнародний скандал. Адже Пекін затято називає Тайвань своєю провінцією, а самі тайванці вважають себе громадянами самостійної держави.
1949 року, після того, як у громадянській війні на материковому Китаї перемогли комуністи на чолі з Мао Цзедуном, колишній президент країни Чан Кайші та віддані йому члени партії Гоміньдан утекли на Тайвань. Особливих питань із приводу офіційного статусу цього острова в той час не виникало, оскільки гоміньданівці ще довго вважали себе єдиними законними правителями і не втрачали надії відновити свою владу на всій території Китаю, а в щойно проголошеної Китайської Народної Республіки було чимало інших, більш животрепетних проблем. Однак усі прямі контакти, від авіасполучення до поштового та телеграфного зв’язку, між Пекіном і Тайбеєм було припинено.
Потрохи відновляти їх почали лише 1992 року, на «номінально неурядовому» рівні в рамках дискусії на тему «один Китай — дві системи». Однак сім років по тому Тайбей зробив вибір на користь «одного Китаю й одного Тайваню». Втім, на перші ж спроби проставити у тайванських паспортах слово «Тайвань» Пекін відповів військовою загрозою.
Звісно, якби не моральна та військова підтримка з боку Сполучених Штатів, таке двозначне становище Тайбея довго не тривало б. А так на сьогодні Тайвань визнали 26 держав, він, нарівні з Китаєм, є членом СОТ, однак так і не був прийнятий до ООН, хоч і неодноразово подавав заявки.
Тигр інвестує, дракон виробляє
Власне, пересічних громадян Тайваню питання його формального статусу непокоїть значно менше, ніж правлячу верхівку. Про це свідчили, з одного боку, поразка партії правлячого президента на останніх парламентських виборах, а з іншого — результати опитувань громадської думки, що їх регулярно проводять працівники Національного університету Тайваню. Лише 10% опитаних хочуть незалежності «тут і тепер». Проте частка остров’ян, які вважають себе китайцями, за останніх 12 років зменшилася з 26 до 6%, а відсоток тих, хто називає себе тайванцями, зріс із 17 до 41.
Щоправда, при цьому остров’ян дедалі більше тривожить економічна конкуренція з боку материкового Китаю, хоча більшість песимістичних прогнозів, зроблених з цього приводу в минулому, поки що не виправдалися.
На початку 1990-х Тайвань опинився серед найуспішніших «азіатських тигрів». Острів перетворився на провідного виробника побутової техніки та комп’ютерів. На початку нинішнього десятиліття саме тут виробляли три чверті всіх ноутбуків світу. Щоправда, далеко не всім це було відомо, оскільки тайванські фірми більше уваги приділяли науковим дослідженням та інженерним розробкам, аніж брендингу й маркетингу. Тож часто-густо на тайванських товарах стояли марки інших усесвітньо відомих компаній.
Тепер же майже все виробництво продукції високих технологій перекочувало до Китаю. Однак наслідки цього для тайванської економіки виявилися далеко не такими плачевними, як прогнозувалося за круглими столами в солідних офісах і під кухонними абажурами. Справді невдалим для острова став лише 2001 рік, коли вперше за півстоліття було зареєстровано зменшення тайванського ВВП. Але винним у цьому був не так Китай, як «мильна булька» високих технологій, яка, несподівано для багатьох, луснула.
Однак нині тайванська економіка знову перебуває у відмінній формі. За попередніми оцінками, темпи її зростання 2004 року становили 5,9%, цього року очікують 4—5%. Частка безнадійних боргів у банківському секторі зменшилася з 8,3% 2001 року до 3,5. Безробіття, що три роки тому підстрибнуло з 2,9 до 5,2%, вже опустилося нижче 4,5 і продовжує відступати. Загалом же Тайвань, втративши статус світового центру високотехнологічного виробництва, перетворився на міжнародний центр продукування й експлуатації ідей, матеріально-технічного забезпечення та фінансових послуг.
Та й Китай тим часом не сидів склавши руки. Дешева кваліфікована робоча сила — винятково вагомий економічний аргумент у наші дні. Втім, якби не Тайвань, то Китай, може, так і залишився б в основному виробником дешевого одягу й одноразового взуття. А завдяки своєму найближчому сусідові КНР ще 2002 року змогла випередити і Японію, і сам Тайвань за обсягами виробництва комп’ютерних «залізяк», поступившись у цьому плані лише США. При цьому обсяг «комп’ютерного» експорту з Китаю практично збігається з обсягом імпорту комплектуючих із Тайваню. Понад те, 60% обсягу китайського високотехнологічного експорту в США виробляють у Китаї... тайванські компанії.
Сто мільярдів доларів тайванських інвестицій в економіку Китаю дали змогу повністю переформатувати структуру китайського експорту. 2003 року Китай експортував електроніки й високотехнологічної продукції на 130 млрд. дол., що на 41% перевищило показник попереднього року. А до 2010-го Китай планує потроїти обсяги виробництва аналогічних товарів.
Усе це стало можливим лише після того, як Китай зняв деякі обмеження на інвестиції з боку тайванців. Відтоді лише в околицях Шанхая «прописалися» 300 тис. тайванських бізнесменів, завдяки чому ціни на нерухомість там різко злетіли вгору. Всього ж у Китаї, за найскромнішими підрахунками, нині працює 70 тис. тайванських фірм — природно, далеко не однакового калібру.
У цілому в структурі тайванського ВВП високотехнологічна продукція займає 15%, що є дуже непоганим показником. Щоправда, відповідно до рейтингу консалтингової фірми Interbrand, у першій сотні виробників IT немає жодної тайванської фірми. Як це відбувається, можна зрозуміти, проаналізувавши досвід роботи однієї з найуспішніших тайванських компаній із виробництва високотехнологічної продукції BenQ.
Маючи річний оборот 3,2 млрд. дол., компанія традиційно витрачає на наукові розробки та впровадження 3% від прибутку, тоді як середньостатистичний показник — 1%. При цьому дедалі більше уваги приділяється маркетинговим проектам. Той факт, що на бренді можна «наварити» додаткові 3—4% прибутку, змусив BenQ після відокремлення від материнської компанії Acer розширити брендові операції з чверті всього обсягу своєї діяльності до 35—40%. Щоправда, це не завадило їй продавати більшість вироблених нею мобільних телефонів компанії Motorola, на яку припадає ледь не половина тайванського ринку.
Для таких великих і успішних компаній, як BenQ, фінансування власних наукових розробок — цілком дозволенна розкіш. Решті ж покликаний допомагати тайванський уряд, який до 2008 року обіцяє збільшити витрати на наукові дослідження і впровадження з 2% від ВВП до трьох, що дозволить острову вийти на рівень Японії та Сполучених Штатів. Цьому ж повинні сприяти й дешеві цілеспрямовані кредити і проекти з розвитку інфраструктури.
Ще амбітнішою видається програма під умовною назвою «два трильйони і подвійна зірка». Вона передбачає подвоєння випуску напівпровідників та рідкокристалічних моніторів на тонких плівках до 2006 року і доведення його до обсягу в трильйон тайванських доларів (30 млрд. дол. США) за кожним показником. А подвійна зірка — це так зване цифрове наповнення (цифрові ігри та комп’ютерна анімація) і біотехнології, які повинні принести державі не меншу вигоду.
Надводні рифи Тайванської протоки
Попри все «громаддя» цих планів, найбільше зашкодити їх виконанню може неврегульованість транспортного сполучення між материком і «бунтівними» островами. Прямий рейс Тайбей — Шанхай триває 90 хвилин. Але летіти доводиться через Гонконг, тому подорож забирає шість-сім годин. Прямі морські перевезення через Тайванську протоку, ширина якої становить близько 100 кілометрів, також заборонені. Пошту доставляють теж через Гонконг, а прямі телефонні дзвінки було дозволено лише наприкінці 1980-х.
Загалом на транспортних витратах Китай і Тайвань могли б заощадити 390 млн. дол. на рік. Щоправда, для цього довелося б угамувати деякі політичні амбіції. І не встиг автор британського тижневика передбачити, що саме це й відбудеться в найближчому майбутньому, як Китай оголосив про поновлення прямих авіарейсів між Пекіном і Тайбеєм. Щоправда, лише тимчасово — у зв’язку зі святкуванням китайського Нового року і лише за рахунок чартерних перельотів.
А далі події почали розвиватися з карколомною швидкістю. Тайбей нарешті дозволив китайським банкам відкривати на території Тайваню свої представництва, а Пекін перестав смикатися (з відповідним брязканням зброї) на найменші натяки на деяку незалежність острівних територій. ЄС, з урахуванням прогресу у відносинах сторін, а також із поваги до стрімкої зміни оборотів зовнішньої торгівлі з Китаєм, продемонстрував готовність зняти ембарго на торгівлю зброєю з Пекіном. А той, у свою чергу, згадав про практику, до якої свого часу вдався в ООН Радянський Союз, оформивши самостійними членами Українську та Білоруську республіки. Щоправда, СРСР тоді надихали трохи інші цілі, ніж ті, які нині стоять перед Пекіном, але нагадування про цей історичний прецедент, схоже, дуже сподобалося Китаю...
Загалом, як і стверджував Джеймс Майлз, якщо протистояння між Пекіном і Тайбеєм і збережеться, то, швидше за все, тільки на словах. Та й то лише політиків. Люди, які займаються серйозним бізнесом, будують нові плани. Особливо з урахуванням наближення Олімпіади 2008 року, до проведення якої готується Китай, але отримати дивіденди з якої не відмовиться й Тайвань.